Митець і його мить

Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім’ї вчителя місцевої двокласної школи Костянтина Іраклійовича Зерова та Марії Яківни, яка походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки.

Молодший брат Миколи — Михайло — став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест.

Ще один молодший брат — Дмитро Зеров — став ботаніком, академіком АН УРСР.

У 20-их роках минулого сторіччя набирало вміння варіювання різних форм у напрямках модерністичних течій. У домені поезії вирізнилися неокласики. “Модернізм”, який на глибинному рівні так і не зміг розірвати з парадигмою народництва, на рівні стилю схилявся до псевдоромантичної сентиментальності й містицизму. Неокласики знали “ціну” антинародницьким деклараціям ”модерністів”.

Неокласики, передовсім Зеров та Филипович, протиставили романтичному ідеалові класичний. А оскільки в українській культурі відсутнє класичне в європейському сенсі, його замінила класична, грецька і римська античність, а також європейська класика, в якій особливе місце посіли французький Парнас і символізм.

В цьому сенсі неокласики частково виконували модерністичну місію. До них можна віднести слова Габермаса: ”…модерн шукає своє власне минуле в ідеалізованому образі середньовіччя, протиставляючи класичне романтизму” [1; с. 41].

Поезія неокласиків мала два головні джерела: символізм (російський і французький) і парнасизм. Символізм був предтечею, імпульсом і животворним грунтом східноєвропейських модернізмів. Усяке нерозв’язане завдання автоматично переходить до наступного покоління. Засвоїти поетичний досвід символістів і систематично перекласти їхні твори судилося неокласикам.

Друга тенденція неокласиків – це парнасизм. Це – “класичний стиль, з його зрівноваженістю і кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі”.

У працях з історії літератури Зеров зламав народницькі канони українських класиків. Його цікавило не те, що “хотів” зробити той чи інший письменник, не його психологія, індивідуальність, “національна душа”, свобода, воля, тощо, а зміст текстів у контексті інших текстів, як українських, так і неукраїнських, їх відповідність чи невідповідність часові. Зеров чутливий до внутрішньої історії літератури, в якій не час чи бажання народу, а самі тексти породжують наступні тексти, отже, чутливий до інтертекстуальності в широкому сенсі.

Проте в критиці він чіткий, жорсткий, безжально-іронічний. Зеров скептично ставиться до всіх догм, канонів, ритуалів, міфів національної літератури. Першою основою його критичного методу були тверезість і скепсис. Другою основою став формальний аналіз, принцип “як написано’, який він послідовно і плідно запроваджував.

Не політична, не ідеологічна, не утилітарна, його історія літератури ХIХ й початку ХХ століть, утілена в працях “Українське письменство ХIХ ст.”, “Від Куліша до Винниченка”, “Нове українське письменство”, позбавлена пафосу, а її автор - комплексу неповноцінності. Є, однак, детальне знання європейського контексту, законів мови, жанрів, поетичних форм і прозових стилів. Зерова відрізняє від усіх попередніх критиків і те, що він не накреслює для української літератури зобов’язань на майбутнє, не приписує для неї рецептів.

У десятках рецензій Зеров дає характеристики буквально всім новим письменникам. Він почувається органічним членом нової хвилі, покоління, яке прийшло у 20-их роках. Літературні ровесники (від Тичини до Хвильового) Зерову цілком імпонують, хоча найкомфортніше йому в колі неокласиків.

Неокласики, особливо це стосується Зерова, поєднують настанову на модернізацію культури з колосальним культурним консерватизмом. Вони свідомо консервативні у своїй творчій філософії. В епоху експериментаторства застосовують старі класичні форми, щоправда не розвинуті достатнім чином в українській літературі, - сонет, рондо, терцини, елегійний дистих, гекзаметр, александрійський вірш тощо, й категорично не приймають верлібру. Відповідно до форми й поетична мова, яка є мовою інтелекту, а не душі, розуму, а не почуття, бібліотеки й словника, а не саду й поля. Не бачені українською поезією форми й цілком нова для неї мова мали виконати модернізуючу функцію в рамках культури.

На думку Петрова модернізм неокласиків був революцією. Він твердив: “Модернізм означав розрив народницькою концепцією української літератури як мужицької, розрив з чистим регіоналізмом народників…” [2; с. 561].

На жаль, остання доба в житті Зерова була надто трагічною:

1934 р., вересень — звільнення від викладацької роботи в університеті, позбавлення можливості займатися науковою роботою.
1934 р., листопад — смерть сина.
1934 р., грудень — переїзд до Москви.
1935 р., квітень — арешт.
1936 р., лютий — суд, вирок «терористові» — 10 років таборів.
1936 р., травень — вивезений на Соловки.
1937 р., вересень — останній лист дружині.
1937 р., жовтень — справу переглянуто й винесено вищу міру покарання.
1937 р., З листопада — розстріляний в урочищі Сандормох (Карелія).
1958 р., березень — реабілітований.

Найпопулярніші твори:

Київ — традиція
Чистий четверг
Класики
Сон Святослава
Обри
Повні тексти творів
28 серпня 1914
Князь Ігор
Аргонавти
Арістарх
В гостях у поета
В Донбасі
В степу
Київ з лівого берега
Київ навесні ввечері
Київ — традиція
Класики
Князь Ігор
Космос
Куліш
Лестригони
Обри
Саломея
Самоозначення
Сон Святослава
То був щасливий, десятилітній сон...
У травні

Література:

1. Хабермас Ю. Модерн – незавершенныий проект // Вопросы флософии. – 1992. - № 4. – С. 41
2. М. Твори: У 2-х. – Т.2. – С.561

Наталія МИСЛОВИЧ