Українські книжники і літературне життя XIV–XVІІ ст.

У XIV–XV століттях відбувається процес формування української, російської та білоруської націй, їхніх мов, літератур та культур, що розвиваються на основі спільної спадщини Київської Русі. У той же час специфічна ситуація, в якій з XIV століття опинилися українські та білоруські землі, визначила особливості місцевого літературного процесу. Входження до складу Великого князівства Литовського в XIV–XVI століттях, зближення в державно-політичній і культурній сферах з Королівством Польським, до якого врешті відійшли українські землі, зумовило характер національного буття українського і білоруського народів. Спочатку місцева мова та література були офіційно державними на території Литви. Однак з посиленням її зв’язків із Польщею і водночас з розширенням сфери впливу католицизму ситуація почала змінюватися. Поступовий перехід значної частини місцевої шляхти в католицтво, релігійно-національні утиски часів контрреформації, Брестська унія (1595–1596) – все це вплинуло на характер культурних змін і літературного процесу в Україні та Білорусі. За своїм становищем ці літератури виявилися на межі східного і західного культурних регіонів, а за спрямованістю змін, естетикою, характером літературно-теоретичних уявлень письменницького середовища вони мали перехідний характер, перебуваючи між візантійською спадщиною і західноєвропейської сучасністю, розвиваючись від середньовічної літературної системи часів Київської Русі до літературної системи нового часу, репрезентованої в слов’янському світі літературами поляків, чехів і хорватів. Розвиток тривав в умовах посилення національного і релігійного гноблення, контакти з культурою іншої гілки християнства часто переростали у конфлікти, боротьбу за власну спадщину і самобутність, збереження і розвиток зв’язків із конфесійно близькими слов’янськими культурами.

Приблизно з XV століття провідними діячами літератури і культури стають носії західної («латинської») освіти (українець Юрій Котермак з Дрогобича, білорус Франциск Скорина та інші). Багато хто із цих представників східного слов’янства вчилися в університетах Європи, причому у цьому аспекті особливо слід відзначити роль перших університетів на слов’янських землях – Празького і Краківського. Тому в той час, коли російська література формується в межах південнослов’янського напряму (кінець XIV–XVI століття), українська і білоруська літератури підпадають під ідейно-культурний вплив західного ренесансу, який триває до середини XVII століття поряд з лінією бароко, яка поступово посилюється, а потім починає переважати. Це простежується і у філософсько-естетичній сфері, і в стильових ознаках, характері образності, жанровому складі й перекладах. Українська література тут показова. Поряд зі значною полемічної літературою, ораторсько-проповідницької прозою, граматиками і поетиками з’являється історико-мемуарна проза, а починаючи з останньої чверті XVI століття – поезія і драматургія. Особливо характерна для цієї доби багатюща віршована література – панегіричні, повчальні, духовні, ліричні, історичні, гумористичні та сатиричні вірші, написані народною і книжною українською, а також польською мовою та латинню. Польські поетики і риторики використовували в братських школах і Києво-Могилянській колегії. Виступаючи посередниками в перенесенні на місцевий ґрунт літературної теорії західного ренесансу та бароко, як і польської літературно-теоретичної думки цих епох, вони спонукали українських і білоруських письменників до творчості в цій новій для них сфері (найяскравіші постаті – М. Смотрицький, І. Галятовський).

Опинившись практично в однакових геополітичних і культурно-історичних умовах, спираючись на спільні традиції писемності Київської Русі, літератури українського та білоруського народів не лише співіснують, а й переплітаються, що знайшло відображення в спільних за мовою (церковнослов’янська в їхніх місцевих редакціях) пам’ятках.

У XVII столітті книжники з України і Білорусі, що приїздили до Москви та займалися творчою діяльністю на цій землі, сприяли засвоєнню елементів нової для російської писемності літературної системи, виступаючи, окрім іншого, в ролі посередників-провідників у сприйнятті культурних і мистецьких цінностей, створених польськими побратимами по перу, що по-своєму трансформували загальноєвропейський ренесанс. Виникнення в колі цих тенденцій барокової течії у XVII столітті ознаменувало початок руху російської літератури у цьому напрямі. Польські контакти в цей період продовжують відігравати визначну роль, проте західноєвропейський вплив вже посилюється. Таким чином, представники української і білоруської писемності (Ф. Прокопович, С. Яворський та інші) зробили вагомий внесок у культурне життя XVIII століття.

Необхідно зазначити, що практикувалося залучення високоосвічених вихідців з України та Білорусі до церковної та державної діяльності в Російській імперії, адже цар Петро I був прихильний до цього культурного середовища передусім завдяки «латинській» освіті її представників, навіть не зважав на протидію церковної ієрархії і консерваторів з державного апарату. Така тенденція простежувалася протягом усього XVIII століття і навіть пізніше. Отже, українська прогресивна думка на теренах Східної Європи відіграла важливу роль в літературному житті тієї доби.

Література:

1. Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. Київ, 1988.
2. Горбенко С.В. Києво-Могилянська академія. Київ: КМ Академія, 1995.
3. Українська література у портретах і довідках. Давня література – література ХІХ ст.: довідник. Київ: Либідь, 2000. 360 с.
4. Лихачев Д.С. Древнеславянские литературы как система. Славянские литературы: VI Международный съезд славистов. М., 1968.
5. Марков Д.Ф. Вопросы теории и методологии сравнительного изучения славянских літератур. Славянские литературы: VII Международный съезд славистов. М., 1973.