Юрій Шерех як приклад служіння чесності й правді (до 110-річчя від дня народження)

Юрій Шевельов – особистість із надзвичайно багатогранною й дивовижною системою загальнолюдських і культурних цінностей. Ця постать привнесла в історію української науки високі стандарти праці, справжні зразки глибоких ґрунтовних досліджень із мовознавства, культурології, літературознавства та ін. Це приклад стійкості й мужності, уособлення природної доброчесності й справедливості, які органічно переплелися з моральними принципами й чеснотами академічної діяльності та виявлялися в усіх суспільних сферах, серед яких доводилося перебувати вченому.

Мета нашого повідомлення – охарактеризувати значимість постаті Юрія Шевельова як прикладу засадничості й вірності своєму ціннісному вибору, вмінню чесно й безкорисливо служити суспільній та науковій справі, яка основувалася на високоморальних та естетичних загальнолюдських якостях, означити роль і важливість його праць, присвячених злободенним суспільно-історичним і мовознавчим питанням.

На сьогодні і творча індивідуальність Шевельова, і його наукова спадщина були предметом дослідження багатьох українських учених, митців, громадських діячів, серед яких – Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Лариса Масенко, Оксана Забужко, Пилип Селігей та ін.

Публікації, дискурс, погляди Ю. Шереха щодо ролі й значення української мови як національної та державної, щодо загальнолюдських цінностей, що ґрунтуються на глибокій повазі до громадянина як неповторного та важливого члена суспільства, актуальні й сьогодні. На думку Пилипа Селігея, наукові надбання ученого «за стилем викладу й навіть за стилем мислення … разюче відрізняються од багатьох наукових публікацій як радянського, так і нинішнього періоду, писаних «сірою барвою на сірому тлі». … Багато хто визнає: за його текстами відчувається рука яскравої авторської індивідуальності, а сам він, як ніхто інший, уміє зацікавити читача предметом досліду, розвитком теми та переконливістю аргументів» [3, с. 3-4].

Характеризуючи розвиток українського мовознавства у 20-30 рр. ХХ ст. і його видатних представників, Юрій Шевельов безкомпромісно й скорботно промовить: «Після 1937 року в українському мовознавстві на Україні настає повна порожнеча» [5, с. 25]. Ученого завжди турбував ціннісний потенціал, бажання позбавитися фальшивих совєтських стереотипів, що свідчили про низькопробність і відсутність моралі у науковому й соціальному середовищі. Майже за рік до проголошення Української держави Ю. Шевельов зазначить, що «1990 року зроблено спробу перевести Україну з московського на київський час. Розумілося, напевне, не тільки технічно, а й ідеологічно. …Роками ми пливли в потоці розбурханих Москвою вод, безпорадно, як тріска в вирі» [4, с. 14]. Навіть сьогодні на третьому десятку Української незалежності ще не можемо остаточно вивільнитися з полону віковічного гноблення, позбавитися страху за бажання вільно висловлюватися, неефективності й неповороткості в освітній системі, де десятиліттями витравлювалася людська індивідуальність, а про формування осмисленої життєвої позиції не могло і йтися. Про згубний вплив тоталітарного режиму на всі суспільні прошарки вчений напише в есеї «Кімната номер 101». У цьому творі, полемізуючи з Дж. Орвеллом щодо важливості примусового виховання, де «кожен отримував власне покарання й перенавчання відповідно до своєї вдачі» [6, с. 10], автор доводив «хибність такого трактування виховних методів тоталітарного режиму. Методи НКВС ніколи не були індивідуальними … Завдання полягало в тому, щоб, навпаки, вбити індивідуальність у людині» [6, с. 10]. Тоталітарному режиму завжди байдужа позиція й гідність будь-якої людини, бо «в Совєтському Союзі вчений не має права на збереження гідности…» [6, с. 193]. «Кімнатою 101 був увесь Совєтський Союз, – зазначає Ю. Шевельов, – все для всіх було однакове, і саме це було найстрашніше» [6, с. 191].

Сьогодні також зустрічаємося з пережитками совєтської доби, як-от: із жорстокістю, злістю, суспільною істерією, витвореними віками свавіллям, зневагою, брутальним ставленням, беззахисністю чесної людини перед цинізмом, відсутністю здорового глузду й професіоналізму. Ми досі не змогли ствердити й повернути повагу до людини та самих себе як загальноприйняті норми цивілізованого суспільства.

Талановита індивідуальність Юрія Шевельова формувалася в неспокійних і драматичних умовах. Він із сумом зазначає, як у 1943 р., переїжджаючи до Києва, а пізніше до Львова, змушений прощатися з рідним Харковом. Тривожно і з жалем довелося залишити те, що становило емоційну й історичну цінність, природно поєднувалося з переконаннями та почуттями: «Тут готувалися мої курси, писалася дисертація й пізніші статті. Прощайте портрети Мазепи, Грушевського, Петлюри – тепер їх здеруть із стіни, як вибуховий матеріял. Де і що буде завтра й потім, – чи вони будуть взагалі?» [7, с. 490]. У цих переживаннях і неспокої Юрій Шевельов прагнув «… шукати серед озвірілих і звироднілих людину» [7, с. 502].

У «Спогадах» учений також ділився досвідом про свій непростий шлях до опанування української мови, ознайомлення з українською культурою, бо ж народився він 17 грудня 1908 року в зросійщеному Харкові, в родині офіцера російської армії, що дослужився до чину генерал-майора, німця з походження. Тож у грудні 2018 року відзначали 110-річчя з дня народження Юрія Шевельова. Звичайно, жив він серед російської культури й російської мови, бо такий порядок був заведений у родині військових. Усе листування потрібно було здійснювати на «государственном языке». Мимоволі все українське стало проникати в особисте життя вченого через театр Леся Курбаса, через твори українських класиків, письменників-модерністів та ін. Із цього приводу Іван Дзюба зазначає: «Відкриття України сталося блискавично – «як навернення Савла на християнство й перетворення на Павла» – з читання «Ілюстрованої історії України» Михайла Грушевського» [1, с. 337].

У незалежній Україні майже вся основна наукова спадщина Юрія Шевельова опублікована. У рік свого дев’яносторіччя, в листопаді 1998 р., в одному з листів до Оксани Забужко вчений дотепно пожартував: «Родіна мене не забуває… Колись Остапа Вишню називали королем (чи щось у такому дусі) українських тиражів. Здається, я маю шанс його перекрити» [2, с. 241]. Помер учений 12 квітня 2002 року в Нью-Йорку, США.

Як мовознавець, Юрій Шевельов порушував проблему розвитку української мови, поповнення її словникового складу лексикою, що з огляду на питомо-національний характер ґвалтовно була усунена з активного вжитку. На означення цього явища вчений застосував термін вербоцид і наголошував на потребі повернення репресованих слів: «Що було, було, і що є, є. Але потрібна реабілітація несправедливо усуненого» [8, с. 75].

Таким чином, Юрій Шевельов – високоморальний авторитет, із витонченим смаком у науці й мистецтві, багатогранний талант із винятково індивідуальною манерою письма, послідовний у своїх учинках і висловлюваннях. Через несприйняття посткомуністичного духу, конформізму, рабської догідливості, улесливості, одне слово, сервілізму, через уміння жити чесно й почувати себе вільно, через відверту й безкомпромісну правду в різних академічних і суспільних середовищах для багатьох і досі залишається незручним. Постать Юрія Шевельова в українській і світовій науці являє собою одного з найкращих, найбільш слушних прикладів служіння правді та професіоналізму і для тих, хто розпочинає шлях своєї наукової грамотності, і для тих, хто виступає досвідченим ученим.

Література:

1. Дзюба І.М. На трьох континентах: У трьох книгах. Книга І. К.: Видавництво «Кліо», 2014. 808 с.
2. Забужко О.С. Вибране листування на тлі доби: 1992 – 2002. З доданими творами, коментарями, причинками до бібліографії та іншими документами. Видання друге, перероблене й доповнене / Оксана Забужко, Юрій Шевельов. К.: Комора, 2013. 504 с. (Серія «Persona»).
3. Селігей П.О. Юрій Шевельов – майстер наукового стилю. Українська мова. 2010. № 4. С. 3 – 21.
4. Шерех Юрій. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. К.: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1993. 590 с.
5. Шевельов Ю. Портрети українських мовознавців: наукове видання / Українська вільна академія наук у США. Національний університет «Києво-Могилянська академія» / Юрій Шевельов. К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2002. 132 с.
6. Шевельов Юрій. З історії незакінченої війни / Упорядники Оксана Забужко, Лариса Масенко; вступне слово Л. Масенко, Є. Сверстюка. К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009. 472 с.
7. Шевельов Ю. В. Я – мене – мені… (і довкруги): У двох частинах / Юрій Шевельов (Юрій Шерех). Передм. С. Вакуленка; прим. С. Вакуленка, К. Каруник, Ю. Полякової, В. Романовського; упорядк. С. Вакуленка, О. Савчука / Українська вільна академія наук у США. Ч. І: Спогади 1 в Україні. Харків – Нью-Йорк: Видавець Олександр Савчук, 2017. 728 с.
8. Шевельов Ю. В. У довгій черзі: проблеми реабілітації. Виступ на І конгресі Міжнародної асоціації україністів у Києві 27 серпня 1990 року / Стаття написана: Нью-Йорк, 12 червня 1990 року / Юрій Шевельов. Сучасність: Література, мистецтво, суспільне життя. 1990. Рік видання – тридцятий (1961 р.). Ч. 356. № 12. С. 69 – 79.

Михайло Кушлаба