Культурна еволюція України в XIV-XVI ст.

Доповідь на науково-методичному семінарі
викладачів КУМЛК ФЛ (жовтень 2017 р.)

Вивчення студентами навчальної дисципліни «Історія української культури: код нації» передбачає розгляд питань, які пов'язані з історичними умовами розвитку української культури після розпалу Київського князівства та припинення його існування як єдиної держави і поступового приєднання в ХIV–ХVI ст. цих територій до сусідніх країн, які саме в той час переживали період піднесення. До цих питань належать:

1. Загальна характеристика історичних умов розвитку української культури : - особливості та основні етапи литовсько-польської доби в Україні; - занепад Галицько-Волинської держави та боротьба за ії землі між Литвою, Польщею та Угорщиною; - русько-литовський період; - устрій та побут українських земель у складі Великого Литовського князівства; - доба Речі Посполитої; -виникнення українського козацтва та його розвиток.

2. Культурне життя українського народу в ХIV–ХVI ст.: - розвиток української мови; - усна народна творчість; - освіта; - початок українського друкарства; - літописання; - архітектура та містобудування; - образотворче мистецтво.

1. Вивчаючи дану тему, студенти мають вирізняти два періоди перебування українських земель після знищення Київської Русі у складі сусідніх держав — Великого Литовського князівства (сер. XIV — сер. XVI ст.) та Речі Посполитої (сер. XVI — сер. XVII ст.). Окремою яскравою сторінкою історії цих часів є феномен козацтва й виникнення Запорізької Січі.

Після смерті Юрія Болеслава у 1340 р. Галицько-Волинське князівство припинило своє існування як єдина держава. Відтоді розпочалася боротьба за Галичину, а потім і за всі інші українські землі між Польщею, Угорщиною, Литвою, Московщиною, які саме переживали період піднесення.

Однак основними претендентами на ГалицькоВолинські землі в середині XIV ст. були Литва та Польща. Литовському князю Гедиміну вдалося посадити на Волині свого сина Любарта, який номінально вважався галицьковолинським князем. В той же час польський король Казимир III розпочав завойовницькі походи проти Галичини. Після другої спроби у 1349 р. він захопив її. У 1351–1352 pp. між Польщею та Литвою тривала війна за ГалицькоВолинську землю. За пермир’ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, а Волинь і Берестейська земля — під владою Литви.

Надалі саме Литві вдалося приєднати до себе практично всі українські землі. Період перебування українських земель у складі Литовського князівства прийнято називати в історичній літературі Руськолитовським періодом. У цілому цей період не можна оцінювати однозначно, з огляду на те, що в різні часи політика Литви щодо українських земель була неоднаковою. З огляду на це сучасні історики виділяють всередині РуськоЛитовського періоду окремі етапи:

I етап — «оксамитове» литовське проникнення (1340–1363 pp.).

Взагалі, коли мова йде про Литву, то в історичній літературі не прийнято використовувати такі терміни як «захоплення», «завоювання» (не враховуючи радянської історіографії). Процес збирання українських земель Литвою дослідники частіше називають «проникнення», «включення», «приєднання» з огляду на те, що дії литовців на теренах України ніколи не мали характеру експансії, схожої, наприклад, на завоювання монголів. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між Литвою та іншими претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або підтримувало литовців. Причини такої підтримки полягали в тому, що, з одного боку, політика Литви була м'якішою в порівнянні з Польщею, а з іншого — вона допомагала Руським князівствам у боротьбі проти Золотої Орди. У 1362 р. відбувається битва з татаро-монголами на річці Сині Води Перемога литовсько-руського війська в Синьоводскій битві задовго до Куликовох битви підірвала могутність Золотої Орди і поклала початок звільнення східнослов'янських народів від монголо-татарського іга.

Внаслідок перемоги об’єднаних українськолитовських сил над золотоординцями в битві біля річки Сині Води в 1362 р. (за деякими джерелами 1363 р.) до складу Литовського князівства відійшли Київщина, Черніговщина та Поділля. Приєднавши ці величезні території, Литва стала найбільшою державою в Європі і стала називатися Великим Литовським князівством.

II етап — «обрусіння» литовських правителів (1362–1385 pp.).

Включивши колишні землі Київської Русі до складу своєї держави, литовські князі підпали під вплив більш високої політичної та духовної культури. Цей процес дехто з дослідників порівнює з приходом варягів на Русь, які поступово були асимільовані місцевим населенням. Звідси й назва етапу — «обрусіння» або «ослов'янення» литовської правлячої верхівки, насамперед, її перехід від язичества до православ'я. В цей час Литва діяла під гаслом «Ми старовини не чіпаємо, новини не вводимо». Литовська держава фактично формувалася за зразком Київської Русі. Залишився традиційний адміністративнотериторіальний поділ на князівства та землі; збереглася стара система управляння, у якій лише місцева князівська династія Рюриковичів поступилася литовській династії Гедиміновичів. Водночас місцеві князі зберігали свої володіння, активно запрошувалися на державну службу. Правовою основою Литовської держави стала «Руська правда», офіційною державною мовою залишилась «руська мова». Також литовці запозичили досвід Київської Русі у військовій організації, фортифікації, налагодженні податкової системи тощо. З огляду на це створювалася ілюзія продовження давньоруської держави.

Та насправді Литва суттєво відрізнялася за своїм державним ладом від Київської Русі. Вся повнота влади в ній зосереджувалася у руках великого литовського князя, автономія князівств не була такою повною, а обмежувалася господарськими справами, судочинством, опікою над церквою, різними дрібними місцевими питаннями і не підривала компетенції центральної влади. Державний лад Литви був більш схожий на західноєвропейський зразок доби розвинутого феодалізму. Система землеволодіння тут тісно пов’язувалася з військовою службою, що давало можливість великому князю утримувати потужні збройні сили й вільно розпоряджатися всіма матеріальними ресурсами держави.

III — втрата українськими землями залишків автономії (1385–1480 pp.).

Наприкінці XIV ст. Литва опинилася у скрутному зовнішньополітичному становищі — існування постійної військової загрози з боку Тевтонського ордену. Під тиском цих обставин великий литовський князь Ягайло у 1385 р. підписав з Польщею Кревську унію, за якою Литва мала стати складовою частиною Польщі, прийняти католицизм як державну релігію. Унія скріплювалася на династичному рівні — Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою та проголошувався польським королем. Литовська та українська верхівка побачили в Кревській унії загрозу власній владі, тому щодо унії оформилася опозиція на чолі з братом Ягайла Вітовтом. Під тиском опозиції Польща змушена була у 1392 р. визнати за Литвою права широкої автономії. У внутрішньодержавних питаннях Литва залишилася суверенною, лише в зовнішній політиці вона змушена була діяти в фарватері польських інтересів.

Підписання Кревської унії суттєво вплинуло на подальше перебування українських земель у складі Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт розпочинає політику ліквідації автономних прав окремих князівств. Його наступники продовжують цю політику, внаслідок чого українські князівства, починаючи з Волинського поступово втрачають права автономії. У 1471 р. була ліквідована остання автономія Київського князівства. Місцеві князівські династії були усунуті від влади і замінені намісниками великого литовського князя.

Вплив на литовськоукраїнські стосунки мала й Городельська унія 1413 p., яка обмежувала участь православних у державному управлінні, завдяки чому зміцнювалися позиції католиків, що сприяло подальшому зближенню литовської та польської шляхти.

Наслідком зміни політики Литви щодо українських земель ставало поступове зміщення акцентів визвольної боротьби — поряд із антипольськими настроями наростав і антилитовський рух (1440 р. — народні виступи на Волині та Київщині).

IV — посилення литовсько-московської боротьби за право стати центром «збирання земель Русі» (1480–1569 pp.).

Наприкінці XV ст. у Литви в боротьбі за впливи на українські землі зявляється серйозний суперник в обличчі Московщини. Звільнившись у 1480 р. від Золотої Орди, Московське князівство стає центром об’єднання північноруських земель і проголошує себе продовжувачем традицій Київської Русі, захисником православ’я (Москва — третій Рим). На фоні непопулярної литовської політики в українських землях посилюються промосковські настрої. Зокрема, це виявляється у добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі: Болєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячичі); в організації змов і повстань (1481 р. — змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1508 р. — антилитовське повстання М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселеннях селян на територію Московщини. Литва була безсила хоч якось запобігш цим процесам. 1533–1584 рр. час правління Івана Грозного.

Постійна загроза з боку Москви, внутрішні суперечки серед шляхти, прагнення української шляхти здобути права, якими користувалися польські шляхтичі, стали причинами підписання в 1569 р. Люблінської унії між Литвою та Польщею. За умовами цієї унії Литва та Польща об’єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту на чолі з монархом, обраним на спільному сеймі. Єдиний сейм і сенат мали збиратися у Варшаві. Об’єднана держава здійснювала зовнішньополітичні зносини, мала єдину грошову одиницю. Шляхта звільнялася від сплати торгових мит. Піддані обох держав мали рівне право володіти маєтками в обох частинах Речі Посполитої. Велике князівство Литовське зберігало автономію, маючи окремий уряд, адміністрацію, суд, закони, військо. Українські землі, які раніше належали литовцям, переходили під владу Польської корони.

Таким чином, з підписанням Люблінської унії завершився Руськолитовський період і розпочалася доба Речі Посполитої.

Розглядаючи цей період української історії студенти мають зрозуміти, що польське проникнення в українські землі суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу Польща одразу поклала тотальну католізацію, полонізацію, колонізацію краю. Підвалини такої політики заклав ще Казимир III, приєднавши у 1349 р. Галичину. Спочатку його політика була досить обережною — залишилися назва «Королівство Русі» та деякі форми місцевої влади. Але водночас галицьке боярство поступово зміщувалося з адміністративних посад і замінювалося польськими намісниками, українські землі широко роздавалися польській шляхті, протегувалася польська та німецька торгівля, підтримувалися місії франкісканців і домініканців. Наступники Казимира діяли ще наполегливіше — проводилося насильницьке окатоличення населення, обмеження політичних і економічних прав галицької верхівки. Після підписання Люблінської унії ця політика поширюється на всю Україну. З огляду на це, в науковій літературі політика Польщі щодо українських земель позначається терміном «експансія», бо її метою було не тільки приєднати ці землі, а й змінити існуючий лад на свій зразок.

Передусім були знищені рештки українських державних традицій. Скасовується українське право, запроваджуються польські суди й уряди, польський адміністративний поділ. «Руська мова» перестає бути державною, її поволі витіснили польська та латинська. У результаті прийняття ряду польських урядових законів більшість українських селян до середини XVI ст. стали кріпаками при фільварках. Крім того, значно посилюється релігійний гніт, особливо після Брестської церковної унії 1596 р.

У ці ж бездержавні часи українське Закарпаття було захоплене Угорщиною (після ії розпаду в 1543 р. західна частина Закарпаття підпадає під владу австрійських Габсбургів, а східна — відійшла до складу Трансільванії), Буковину захоплюють Молдавія і Туреччина, а частину ЧерніговоСіверщини — Московська держава. Водночас в степовому Криму і Причорномор’ї на руїнах Золотої Орди утворилася нова держава— Кримське ханство, звідки здійснюються постійні напади на українські землі. У причорноморських містах утверджується Туреччина, яка у 1453 р. завоювала Візантію. Таким чином, на карту було поставлено саме існування українського народу.

Проте сила народу була нездоланною і проявилася в утворенні козацтва як масового явища з кінця XV ст. Термін «козак» згадується в джерелах ще 1240 p. i означає тюркськими мовами «одинокий», «схильний до розбою», половецькою— «страж».

Аналіз різних варіантів приводить до визначення як «воїнодинак». Козацтво постало у зв’язку з необхідністю захищати українські землі від татарських набігів, наявністю багатих незайнятих земель, що чекали на колонізацію (освоєння) зростаючою людністю Великого князівства Литовського. Також до причин виникнення козацтва слід віднести й посилення феодальнокріпосницького гніту з боку магнатів, що примушувало селян і міщан шукати кращої долі на неосяжних степових просторах.

Сучасні дослідники умовно виділяють три стадії розвитку козацтва:

Перша — кінець XV ст. — до 80х років XVI ст. Протягом цього періоду козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не мало сталої структури й організації. З огляду на це, маємо небагато достовірних згадок про нього. Навіть перша спроба його організації — заснування Д. Вишневецьким (Байдою) Січі в 1552–1558 pp., оповита напівлегендарними сюжетами.

Друга — 80–90ті роки XVI ст. У цей час козацтво зростає чисельно, формуються його організаційні структури та різновиди. У цілому в цей період склалось три чітко не розмежовані категорії козаків — запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої на Запорізькій Січі, яка стала своєрідною демократичною козацькою республікою з власним політичним устроєм; заможні реєстрові козаки, що стояли на службі польського короля і були єдиною визнаною законом категорією козацтва; та величезна більшість козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу з боку польського уряду. Цей поділ не мав чітко окреслених структур і перехід з однієї категорії до іншої був досить легким.

Третя — перша половина XVII ст. Протягом цього часу козацтво поступово перетворилося на впливову політичну силу, яка виступила на захист інтересів українського народу, виявилася могутнім джерелом його державотворчої енергії, стала ядром боротьби за національне визволення, навколо якого групувалися всі інші політичні сили суспільства. На міжнародній арені козаки уособили захист християнського світу від мусульманської загрози, сформувалися у важливий політичний чинник на теренах Східної Європи, з яким рахувалися правителі не лише сусідніх держав.

2. Українська культура XIV–XVI ст. – безпосередня спадкоємиця культури Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

• Українські землі перебували у складі кількох держав, через те умови для культурного поступу українців, що склалися в тих державах, були неоднаковими.
• Сприятливі умови були у Великому князівстві Литовському. Збираючи українсько-руські землі, литовські князі прагнули прилучитися до великої культури Київської Русі, надбання якої не відкидали, а підтримували й відроджували разом із православною вірою та руською мовою, що були визнані державними.
• Литовські можновладці перебрали й традиційний для Русі-України спосіб життя.
• Про Польське королівство, дослідники кажуть, що воно було брамою, крізь яку до України долинали ідеї Відродження, набувала поширення західноєвропейська система освіти.
• Не маючи власної вищої школи, українці навчалися в європейських університетах, прилучаючись там до західноєвропейських наукових і мистецьких ідей, збагачуючи ними рідну культуру.
• Українці, які здобували освіту в Західній Європі, наголошували на своїй національній належності, додаючи до власних прізвищ слова «русин», «роксоланин», «рутенець», тобто українець.
• Проте варто пам’ятати, що хвиля західноєвропейських культурних впливів не поглинула споконвічних традицій.
• Нове й старе в українській культурі мирно співіснувало, нашаровуючись одне на одне.
• Внаслідок цього поставали унікальні культурні явища.

Розвиток української мови

• Від часів Київської Русі тривала традиція застосування двох літературних мов: книжної староукраїнської мови та українського різновиду церковнослов’янської мови – мови слов’яноруської.
• Староукраїнська мова була наближена до мови розмовної.
• Пам’ятки офіційно-ділового стилю староукраїнської мови зберігають численні діалектні явища, промовисто вказуючи на місце свого творення.
• Церковні книжки й надалі писали церковнослов’янською мовою, яку тоді називали слов’яноруською.

Усна народна творчість

• Усна народна творчість розвивалася на основі давньоукраїнських традицій, закорінених у сиву давнину.
• Ще за язичницької доби виникла календарно-обрядова поезія.
  
  • Давні веснянки, колядки, щедрівки жили в народній пам’яті, набуваючи часом нового змісту.
  • У давні сюжети впліталися нові герої, нові події, породжені тогочасними історичними умовами. Наприклад, героєм багатьох колядок став парубок – переможець у битві проти ординців.
• На XIV–XV ст. припало становлення уснопоетичного жанру історичної пісні та балади.
  
  • Найдавніший запис української історичної пісні-балади, що зберігся, – текст пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», уміщений у рукописній «Граматиці чеській» Яна Благослава 1571 р.
• Найціннішим мистецьким надбанням народу тих часів стали думи, що сягали корінням княжих часів.
  
  • Великого значення у виконанні дум набувала імпровізація – іншими словами, дума творилася під час кожного виконання, незмінними при цьому лишалися тема й найголовніші елементи сюжету.
  • Найдавніші думи виникли в XIV–XV ст. У них відобразилися тяжкі бідування та злидні українського народу, спричинені ординськими набігами, страшні руйнування міст і жорстоке плюндрування сіл, знищення й масове поневолення українців.

Освіта

• За традицією освіту здобували при церквах і монастирях.
• Спеціально підготовлені дяки, яких називали граматиками або книжниками, навчали дітей письму церковнослов’янською мовою, початкам арифметики, молитвам, співу.
• Існування мережі початкових шкіл в Україні підтверджує й те, що багато українців навчалося в європейських університетах від початку їх існування. А щоби стати студентом треба було мати основи знань.

Початок українського друкарства.

• друкарня, книги якої мали поширюватися в Україні, з’явилися наприкінці XV ст. у Кракові. Заснував її Швайпольт Фіоль.
• Саме його вважають українським першодрукарем. У 1491 р. він надрукував чотири богослужбові книги церковнослов’янською мовою, післямови ж українською, що й вказує на замовників книгодруків.
• Поява у Кракові тих книжок для православної церкви обурила польських можновладців. Фіоль зазнав переслідувань, йому було заборонено друкувати книжки.
• На початку XVI ст. з’явилися книгодруки білоруса Франциска Скорини. У 1517 р. у Празі він надрукував «Псалтир», а 1519 р. – «Біблію руську».
• Книги Франциска Скорини були надзвичайно популярні в Україні, про що свідчать їхні рукописні копії.

Літописання

• До нашого часу збереглися списки літопису Великого князівства Литовського.
• Той історико-літературний твір постав на давній українській літописній традиції, але створений був спільною працею українських, білоруських та литовських книжників.
• Він відомий у 3-х редакціях. У літопису викладено історію Литви від найдавніших часів до середини XVI ст.
• Обстоювання інтересів Литовсько-Руської держави є найвиразнішим у «Похвалі великому князеві Вітовту», що за змістом і манерою викладу вирізняється з-посеред тексту літопису.
• Заслуговує на увагу й оповідання «Про Подільську землю», в якому йдеться про князювання в другій половині XIV ст. на Поділлі литовських князів; братів Коріатовичів.
• Помітне місце в українському літописанні тих часів належало Волинському літописові, який ще називають Коротким Київським.
• Складений безпосередньо у Києві та завершений на початку XVI ст., він висвітлював події 862–1515 рр. З-поміж літописних розповідей особливо змістовними є ті, що стосуються подій 1480–1515 рр.

Архітектура та містобудування

• У другій половині XIV ст. із поширенням в Україні насамперед на її західних землях маґдебурзького права, що наближало українські міста до західноєвропейських, у міській забудові почали з’являтися ознаки регулярного планування.
  
  • На основі чіткої геометричної сітки розміщували основні елементи укріплених нових центрів поселень – ринкової площі, кварталів, вулиць. Центральною частиною міст, з якої, власне, починалося будівництво, була площа з ратушею посередині – площа Ринок.
  • Ця площа мала форму прямокутника або квадрата.
  • Найважливіші вулиці прокладалися через усе місто. Захисну функцію виконували мури, що ними обносили місто, а також рови й вали.
  • У Львові площа Ринок була збудована ще у XIV ст.
  • Новий центральний район Львова із площею Ринок і прилеглими вулицями охоплював майже квадратну територію.
  • Колишнє княже місто щодо нього було передмістям (його називали Краківським), тобто розташовувалося зі зовнішнього боку захисних мурів.
  • Нове місто оточували оборонні мури.
  • Попервах Львів був обнесений лише одним кільцем мурів, глибоким ровом і високими валами.
  • Із винаходом вогнепальної зброї спорудили ще одну стіну – зовнішню.
  • У львівських мурах було дві в’їзні брами, до яких вели звідні мости. Захисні споруди затискали місто, тож його внутрішня забудова була щільною та надзвичайно економною.
• Старі міста, такі як Київ, Володимир, Чернігів, Новгород-Сіверський, зберігали давнє планування, в основу якого було покладено особливості рельєфу.
• В обрисах міст головну роль стали відігравати силуети численних високих башт.
• Від однієї до іншої башти тягнулися оборонні дерев’яні або муровані стіни.
• Більш того, за умов постійної загрози несподіваних нападів зі Степу рис оборонної архітектури набували навіть окремі церкви, монастирі, синагоги тощо.
• Дерев’яна фортеця була неодмінною ознакою міста на землях Подніпров’я та Лівобережжя.
• Дерев’яні захисні споруди мав, зокрема, тогочасний Київ.
  
  • Найбільшим був Київський замок, збудований на Замковій горі за Володимира Ольґердовича.
  • Року 1416 замок так і не змогли взяти війська Едигея.
  • Лише у 1482 р. його захопила та спалила кримська орда Менглі-Гірея. Незабаром замок було відбудовано.
• Найбільше мурованих замків було на Поділлі та Волині. Найвизначнішою пам’яткою замкового будівництва в Україні є Верхній замок у Луцьку.
  
  • Його споруджено за князя Любарта й добудовано за Свидригайла.
• І нині береже дотик давно минулих часів славетний Острозький замок. Наприкінці XV – на початку XVI ст. його було перебудовано: дерев’яно-земляні укріплення здебільшого замінено мурованими спорудами.
• Серед численних оборонних споруд Поділля однією з найбільш неприступних фортець вважалася Кам’янець-Подільська, споруджена на високому скелястому березі річки Смотрич.
• Характерним для архітектури того періоду був Меджибізький замок.
  
  • Він не мав правильної форми, як і план Кам’янець-Подільської фортеці, адже у ньому максимально враховувалися природні умови.
  • Замок стояв на високому мисі, де зливаються річки Південний Буг і Бужок.
• Від кінця XIV ст. із часів князювання Федіра Коріатовича на Закарпатті веде свою історію найкраще збережений у краї Мукачівський замок.
• Однією з найпотужніших оборонних споруд була Білгород-Дністровська (Акерманська) фортеця, найдавніша частина якої будувалася в XIII – першій половині XIV ст.
• У другій половині XV ст. суттєві перебудови провадилися у Хотинській фортеці – неприступної твердині в середній течії Дністра.
  
  • Великі монастирі подекуди набували вигляду справжніх фортець, захищених міцними мурами із вежами.
  • Такий, зокрема, Святогірський (Успенський) монастир-фортеця в селі Зимне на Волині (друга половина XV ст.).
  • Унікальною і водночас надзвичайно характерною пам’яткою української архітектури XV ст. є Покровська церква-твердиня в селі Сутківці на Поділлі. Через Сутківці пролягав шлях, яким мало не щорічно сунула орда за здобиччю, і тільки церква давала змогу людям врятуватися.

Образотворче мистецтво

• Українське малярство другої половини XIV–XVI ст. розвивалося на основі традицій і досягнень русько-візантійського малярства часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.
• До середини XVI ст. розвивалося монументальне малярство – фрески.
  
  • Багато фресок українських майстрів збереглось у пам’ятках, розташованих у Польщі (розписи в каплиці святої Трійці у Любліні 1418 р. та каплиці святого Хреста Вавельського замку у Кракові 1470 р.)
• Протягом XV – першої половини XVI ст. активно розвивався провідний жанр тогочасного малярства – іконопис.
  
  • Значною популярністю користувався образ Богородиці, що втілював ідею заступництва та спасіння.
  • Кращим його зразком серед збережених є ікона Богородиці зі села Красів, яка показує, як у малярстві відтворювався емоційний образ жінки-матері.
  • Популярними були ікони, де в образах святих втілено воїнів-героїв (наприклад, ікона Юрія Змієборця – кінець XIV ст. із Станилі поблизу Дрогобича) або реальні типи сучасників – селян, міщан, шляхтичів (ікона «Страшний суд»).
• Серед пам’яток письма і книжкової графіки, створених у XIV–XV ст., вершиною книжкової мініатюри є Київський псалтир, що його переписав у Києві з константинопольського рукопису XI ст. дяк Спиридоній на замовлення єпископа Михаїла у 1397 р.
  
  • Ця велика рукописна книга має 229 пергаментних аркушів.
  • Оздоблено її майже 300 мініатюрами, розміщеними на берегах.

Особистість

Дрогобич Юрій (бл. 1450–1494 рр.) – український учений. Він першим із українців опублікував свою працю в Європі за доби, коли друкарство тільки зароджувалося. Він, один із українських студентів, став першим доктором медицини та професором Болонського університету в Італії.

Народився Юрій Дрогобич у родині міщанина Михайла Доната. Прізвище його було Котермак, одначе, дотримуючись тодішнього звичаю, вчений іменував себе за назвою рідного міста.

Діставши початкову освіту, допитливий юнак не полишав навчання. Вчитися далі він подався до Краківського університету. Вже там виявив неабиякі здібності та працьовитість, ставши одним із небагатьох з-поміж студентів-однокурсників бакалавром, а через рік – магістром. По тому поїхав продовжувати навчання до славетного Болонського університету. До Кракова Юрій Дрогобич повернувся визнаним у Європі вченим. Дослідники припускають, що його лекції з астрономії та медицини слухав Миколай Коперник – згодом видатний астроном-реформатор.

Юрій Дрогобич був автором однієї з перших друкованих книжок. Його трактат «Прогностична оцінка поточного 1483 р.» був видрукуваний у Римі 7 лютого 1483 р. На думку дослідників, тираж тієї невеличкої книжки становив кількасот примірників.

Література:

1. Українська тв. зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М. Закович та ін.; За ред. М.М. Заковича. – К., 2001. – С.389-404.

2. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. / За ред. С.М. Клапчука. – К., 2007. – С.126-150.

3. Культурне життя в Україні в другій половині XIV – першій половині ХVI ст. - http://ukrmap.su/uk-uh7/294.html

4. Культурно-освітні центри України. - http://blogs.korrespondent.net/blog/science/3431701/

5.Литовсько-Польська Доба Української Історії (XIV — перша половина XVI ст.). - Режим доступу: http://histua.com/istoriya-ukraini-melnik/melnik/litovsko-polska-doba-ukrainskoi-istorii-xiv-persha-polovina-xvii-st

 ЛУК’ЯНЧУК Л.Я.,
канд. іст. наук,
доцент КПІ ім. Ігоря Сікорського