29 вересня – 150 років від дня народження М. С. Грушевського (1866–1934 рр.)

Завдяки історичній пам’яті людина

стає особистістю,

народ – нацією, країна – державою.

/ М. Грушевський /

Михайло Сергійович Грушевський – історик, літературознавець, письменник, публіцист, громадський і державний діяч. Академік ВУАН (з 1923 р.) та АН СРСР (з 1929 р.).

Михайло народився в сім’ї випускника Київської духовної академії, педагога, організатора народної освіти, автора “Первой учебной книги церковно-славянского языка” Сергія Федоровича Грушевського. Рід батька походив від козаків Грушів, рід матері – греко-католицьких священиків Опуцкевичів.

Він закінчив Тифліську гімназію (1880–1886 рр.), історико-філологічний факультет Університету святого Володимира (1886–1890 рр.). У 1891–1894 рр. – професорський стипендіат на здобуття звання магістра історії при університеті. Учень В.Антоновича. Під його керівництвом підготував конкурсну роботу “Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV ст.” (1891 р.), удостоєну золотої медалі, та магістерську дисертацію “Барське староство” (1894 р.).

У 1894 р. Грушевський переїхав до Львова і обійняв посаду професора Львівського університета. В університеті він очолив кафедру “всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи” – першу на українських землях кафедру історії України. З 1893 р. він був членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, а в 1897–1913 рр. був головою Товариства. Грушевський ініціював роботу зі збирання джерел з історії України, які друкувалися в серійних виданнях Археографічній комісії НТШ: “Жерела до історії України-Руси”, “Пам’ятки української мови та літератури”. 1906 р. започаткував видання “Українсько-руського архіву”. У 1898 р. разом з О. Маковеєм та І.Франком заснував та редагував літературно-публіцистичний журнал “Літературно-науковий вістник”, у 1899 р. був одним із організаторів “Української видавничої спілки”.

Історичний семінар університетської кафедри та Наукове товариство ім. Шевченка стали організаційними осередками наукової школи Грушевського, з якої постала плеяда відомих українських істориків – В.Гарасимчук, І.Джиджора, М.Кордуба, І.Кревецький, І.Крип’якевич, О.Терлецький, С.Томашівський та ін.

Ці широкомасштабні історичні дослідження мали слугувати основою для головної наукової праці М.С.Грушевського – багатотомової “Історії України-Руси”. Перший її том був виданий у Львові в 1898 році. Грушевський вважав написання такої історії справою честі свого покоління і наполегливо продовжував роботу над нею у різних, часто дуже несприятливих умовах. Останній, десятий том (присвячений подіям 1657–1659 рр.) було надруковано уже після смерті Грушевського – в 1936 році.

“Історія України-Руси” лишилась не закінченою, тому що обраний для неї план перевищував можливості одного людського життя. Тому паралельно з роботою над фундаментальною багатотомовою історією він уклав стислі однотомні нариси історії України (“Очерки истории украинского народа”, 1904 р.; “Ілюстрована історія України”, 1913 р.)

Після революції 1905 р. цензурні умови в Російській імперії полегшились, було скасовано Емський указ 1876 р., який забороняв українську мову. У 1907 р. він був обраний головою новозаснованого Українського наукового товариства у Києві, редагував його видання – “Записки УНТ у Києві”, “Україна”. 1907 р. переніс до Києва редакцію “Літературно-наукового вістника”, друк власних творів. З ініціативи та за участю вченого у 1909–1912 рр. виходили популярні ілюстровані народні газети “Село” та “Засів”.

Початок Першої світової війни застав Грушевського на відпочинку в селі Криворівня (нині – Івано-Франківської області, а тоді – територія Австро-Угорщини). З великими труднощами Грушевський зумів повернутись до Києва, де його заарештували за звинуваченням в австрофільстві. Після п’ятимісячного ув’язнення в Лук’янівській в’язниці він був висланий до Симбірська. Восени 1915 р. завдяки клопотанням авторитетних російських вчених отримав дозвіл переїхати до Казані, через рік – до Москви. На засланні продовжив наукову роботу, у Москві активно співпрацював з відомим громадсько-політичним виданням “Украинская жизнь”. Тільки лютнева (1917 р.) революція і падіння самодержавства в Росії дало змогу Грушевському повернутись до Києва.

Зі створенням на початку березня 1917 р. у Києві Української Центральної Ради Грушевський був заочно обраний її головою. Таємним голосуванням переобраний на цій посаді Всеукраїнським національним конгресом 8 квітня 1917 р. Під керівництвом визнаного, авторитетного лідера українського руху Центральна Рада за короткий час пройшла шлях від гасел національно-культурної автономії до проголошення суверенної Української Народної Республіки (січень 1918 р.) та її Конституції (квітень 1918 р.). Грушевський був автором головних політичних документів УЦР, основних концептуальних положень Української революції. Він тісно співпрацював із створеною у квітні 1917 р. Українською партією соціалістів-революціонерів.

Після гетьманського перевороту Грушевський відійшов від активної політичної діяльності. У 1919–1924 рр. перебував на еміграції (Прага, Париж, Женева, Берлін, Відень). Наукова та видавнича діяльність Грушевського зосереджувалась у заснованому ним Українському соціологічному інституті. На еміграції Грушевський розпочав роботу над ще одним великим науковим проектом – багатотомною “Історією української літератури”. Перші його томи були надруковані в 1923 р., останній, 6-й том, присвячений літературі 1-ї третини 17 ст., лишився в рукописі і був надрукований тільки у 1995 році.

У березні 1924 р. Грушевський повернувся в Україну задля продовження масштабних наукових досліджень та завершення написання фундаментальної “Історії України-Руси”, що неможливо було здійснити без вітчизняних архівів та бібліотечних зібрань. У 1924-1930 рр. він очолював усі головні історичні установи ВУАН: кафедру історії українського народу при Історико-філологічному відділі, Історичну секцію з численними комісіями, археографічну комісію. Осередком його історичної школи стала новостворена Науково-дослідна кафедра історії України. За редакцією вченого в цей період було випущено 80 книг, серед них періодичні та серійні видання: “Україна”, “Науковий збірник”, “Студії з історії України”, “За сто літ”, збірники комісій порайонного дослідження історії України.

У 1929 році Грушевський був обраний академіком АН СРСР.

На початку березня 1931 р. Грушевський був змушений виїхати до Москви, що офіційно вважалося науковим відрядженням, фактично – “почесним вигнанням”. Архівні джерела свідчать, що тотальне стеження за вченим органами ГПУ-НКВС розпочалося від перших днів повернення в Україну і завершилося арештом у березні 1931 р. та звинуваченням у керівництві сфабрикованим т. зв. “Українським національним центром” (УНЦ). Через короткий час після допитів у Харкові Грушевський був звільнений. Відкритий судовий процес у справі “УНЦ” не відбувся. Документів, що дозволяють однозначно з’ясувати обставини та пояснити мотиви звільнення вченого, на сьогодні не виявлено.

У 1931–1934 рр. Грушевський проживав у Москві під постійним наглядом більшовицької таємної поліції. Працював над десятим томом “Історії України-Руси”, який був підготовлений до друку донькою Катериною та виданий вже по смерті історика на початку 1937 р. Помер у Кисловодську після ряду хірургічних операцій. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Попри те, що Грушевський формально не був репресований радянською владою, за весь час її панування аж до 1991 р. його твори не перевидавались; раніше надруковані твори вилучались з бібліотек і знищувались або передавались у спецсхови. Тільки в незалежній Україні стало можливим об’єктивне висвітлення постаті Михайла Грушевського, належне поцінування його внеску в українську науку і державність, видання його творів і вшанування його пам’яті.

У 2016 році день пам'яті Михайла Грушевського відзначається на державному рівні відповідно до Указу Президента України «Про відзначення 150-річчя від дня народження Михайла Грушевського» № 63/2015 від 09.02.2015 р.

http://www.slavdpu.dn.ua/index.php/biblioteka/2013-04-22-22-07-35/2013-0...