«Разглагол о древнем мїрѣ» Григорія Сковороди — це численна кількість цитат зі Святого Письма. Це розповідь про безпосереднє використання історій із пророками й апостолами, це тлумачення їхніх священних дій, а також визначення їх соціальної, знакової й духовної ролей.
Мета цього повідомлення — визначити рівні містичности через фатичну функцію комунікативного коду як вияв духовности й Божої любові. Оперуючи терміном мовний чи комунікативний код у цьому повідомленні, розумію під ним «<…> асоціативні поля, понадтекстуальну організацію системи значень, які нав’язують уявлення про певну ідею структури <…>» [4, с. 401].
Проблеми єдности земного світу з Божим, проблеми божественности буття через споглядання й комунікацію у вищезгаданому трактаті Г. Сковороди більшою чи меншою мірою розглядали Дмитро Багалій [1], Дмитро Чижевський [16], Леонід Ушкалов [14], [15], Ігор Ісіченко [7], Богдан Завідняк [5], [6], Роман Кисельов [8], Марія Ґрація Бартоліні [2] та ін.
Містичні ознаки манери письма Григорія Сковороди виявляю в преамбулі до «Діалогу…», в посвяті своєму учневі та другові Михайлові Ковалинському. Звертаючись до нього, здавалось би, такою звичною формулою, як «улюблений друже Михайле» [11, с. 206], автор охоплює одразу три теми: проблему пошани до людської гідности, проблему вияву Божої любови та проблему своєї демонстрації християнської та глибоко української етики, втіленої у формулі такого звертання, як «возлюбленный друже Михаиле!» [10, с. 476]. Іще спробуємо пройтися краєчком по листуванню Г. Сковороди до М. Ковалинського та за приклад візьмемо кілька звертань із листів: «Найдорогоцінніший друже, здрастуй, мій Михайле!» [10, с. 1097], «Здрастуй, найшляхетніший Михайле!» [10, с. 1111], «Здрастуй, християнська любов, найулюбленіший Михайле» [10, с. 1123]. Й останнє в цьому моєму переліку — «Здрастуй, найдорожчий для мене з найдорожчих, найдорогоцінніший Михайле» [10, с. 1166]. У цьому разі виникає безпосередня асоціація з Євангелієм від Матвія, зокрема з главою 15:13, й напрошується порівняння зі згаданою главою: «Ніхто більшої любови немає над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх». Трохи з іншого приводу, харектеризуючи сутність персонажа барокової драми, Микола Сулима зазначив, що в ній ідеться про високі християнські чесноти праведника, вчинки якого втілені в «простоту, <…>, самозречення, богослухняність» [12, с. 480]. Ці ж оцінки, переповнені Божою любов’ю й високою мораллю, можу застосувати й при аналізі барокового трактату «Разглагол о древнем мїрѣ» Г. Сковороди щодо формул звертання, вжитиих і до його друзів, і до його оточення з різних соціальних прошарків.
Із літературознавчого погляду, такі словосполучення, як «найшляхетніший Михайле», «найдорогоцінніший друже», «найдорожчий для мене з найдорожчих», одразу становлять чотири конотації, які накладаються одна на одну, але рівноцінні у своїй функційності. Окрім контактно-установлювальної (фатичної) функції комунікативного коду, вони утворюють метамовний код — використання епітетів, психологічний код — свідчення духовної спільности, щирости й чуйности в почуттях, моральний код — організація особистих стосунків на основі дружнього ставлення та взаємної поваги. І останній, четвертий — це код контемплятивного єднання з Богом, віри в Бога з пошаною до оточення, демонстрація християнської моделі взаємин між людьми. Вислів «християнська любов», під яким у звертанні розуміється сама постать М. Ковалинського, виступає не лише метонімією, а й накладається на емфатичний зв’язок із конкретним життєствердним фактом дійсности. Із цього випливає виникнення інтерференцій кількох кодів, які являють собою різні конотативні значення, але об’єднуються на основі загальнолюдських цінностей. Зміст вищезгаданих лексичних одиниць формує твердження, що, лише чиста серцем і сповнена віри в Бога, така особа може проєктувати свої щирі почуття й любов на інших, сповідувати принципи гуманізму, доброзичливости. І справжнє єднання особи з Богом, і її віра не лише втілюються в конкретних діях любови через слово, через дотик, через погляд, а й через структурні елементи, зокрема через метафоричні прийоми у творі, та являють собою безпосередню сутність містичности. Люблячи людей, торкаємося їх не то через душевний чи ментальний контакт, не то через обійми, потиск рук чи поцілунок. Богдан Завідняк стверджує, що «кордоцентризм Сковороди основується на Богові <…>» [5, с. 63], а в самому ж світогляді філософа рельєфно міститься те, що «любов дає силу росту буттю» [6, с. 280]. Теолог Баттіста Мондін вважає, що «любов є природною схильністю людини <…>» [3, с. 232]. Таким чином, ці моральні моделі спілкування, в основі яких наявний сам Бог, праведні чесноти, рівновага в духовному світі, розкривають одну з ознак містичности трактату, бо «людські вчинки формують об’єкт, властивий моралі: остання має на меті навчити людину бути справжнім господарем себе самої та своїх вчинків <…>» [3, с. 41].
Укладаючи в уста своїх персонажів такі формули звертань, як «Любезный друг! Благодарю вам, что подали мнѣ случай к благодѣянiю» [10, с. 477], «О друг ты мой Филиппе!» — звертається Логвин до бездомного мандрівника [10, с. 482], «О господине! Милостивый государь!» [10, с. 483], «Пане милый», «Видишь, государь…» [10, с. 484], Сковорода надав поштовх задля здійснення оцінки формул увічливости в їхньому буквальному значенні, через яке оприявнюється сутність соціокультурного коду. Зміст цих висловів пов’язаний із уживанням слова «пан». Принагідно звертаю увагу на вжиткову лексику філософа при звертанні до ближніх і бачу, що саме звертання «пан» має давні свої корені в Україні й звучить у тексті твору природно для всього українського соціопростору.
Як продовження попередніх міркувань щодо формул ґречности, які продемонстрував Григорій Сковорода через звертання до представників різних соціальних станів, скористаюся в соціокультурному вимірі прямим значенням фатичної функції (її особливости встановлювати, підтримувати контакт із реципієнтом або читачем) комунікативного коду. Це мені потрібно для того, щоб побачити неперервність культурного коду в українській культурі через елементи етичности у звичайному звертанні. Як видно, і в трактаті «Разглагол о древнем мїрѣ», і в листах письменника ХVIII ст. звертання на ім’я та по батькові майже відсутнє. Із цього випливає, що українцям без їхньої згоди й жодних формул чемности вищезгадане величання нав’язали досить давно, понад 300 з гаком років тому, росіяни, північно-східні сусіди, які 24 лютого 2022 року вчинили злочин і проти Божих, і проти людських законів, підло увірвавшись війною в Україну, позбавляючи права на життя весь український народ, із давньою власною історією, культурою, звичаями.
Загалом звертання на ім’я й по батькові вважається «чуженародним» для українців. Це читаємо й у 12-ому томі творів Лесі Українки: «Не зову Вас на ймення-«отчество», бо, правду кажучи, «отчества» Вашого якось я не знаю, та й не дуже люблю сей чуженародний звичай величання» [13, с. 248]. І Григорій Сковорода добре знав культуру цих північно-східних сусідів, і ми вже розплющили очі під вибухи російської смертоносної зброї, то, може, доречно відмовитися від цього «чуженародного» звичаю звертання й повернутися до давніх, народних формул увічливости й виявляти пошану до людей без згадування їхніх імен та по батькові. Величання на ім’я й по батькові притаманне для народів Азії. Володимир Островський та Галина Островська стверджували, що, можливо, поліцейська (надалі від себе додаю — терористична) держава й потребує знати не лише імена та прізвище своїх громадян, а й те, як колись величали чи тепер звуть їхніх батьків у кількох поколіннях [9, с. 56—57]. В Україні слушно було б звертатися до людей із використанням формул увічливости — пан і пані, якими так часто у своїх творах і листах послуговувався сам український філософ. Коли йдеться про офіційне спілкування, то варто поєднувати ці слова з прізвищем, у неформальних ситуаціях — із іменем. Такі формули ґречности питомі для всієї Європи.
Щодо мене, то формули ґречности — це не просто деталь фатичної функції комунікативного чи деонтологічного коду, де сутність останнього з’ясовується через внутрішні переживання, через почуття обов’язку перед іншим людьми, а це ще й вияв світоглядної компоненти. Така чеснота, як пошанівок, розкривається через етичне й аксіологічне поняття. Ці літературні формули звертань у соціопросторі дозволяють характеризувати систему цінностей, якими живе група, народ і навіть ціла країна. Оцінюючи сучасний спосіб комунікації між людьми ХХІ ст. в Україні й осмислюючи поле культурного коду в щоденному мовленні, виявляю, що більшість громадян України, виховані і совєтською, і постсовєтською системою, досить часто без поваги до особистого простору індивідуальности, будучи самими знеосібленими різними неволями й навчені інших позбавляти осібности, переважно не послуговуються звертаннями до людини на ім’я чи прізвище, не кажучи вже про застосування таких слів увічливости, як пан та пáні, панове та панí, саме тих формул ґречности, якими так упевнено користувався Григорій Сковороду у своїх діалогах та листах.
Дуже часто цю знеосіблену форму звертання (подаю як соціальний приклад: Добрий день! Надсилаю матеріали на редагування…) зустрічаю в письмових повідомленнях, електронних листах, при спілкуванні на різних засіданнях. У наведеному прикладі не зрозуміло, хто адресат, з ким вітаються, до кого звертаються. Такі слова виглядають наче вкинуті в простір чи в повітря, як до якогось невідомого абстрактного поняття, яке не має жодного імені, причому ця форма комунікації властива і всім віковим категоріям, і всім соціальним прошаркам українського суспільства на всій українській території. Такі соціальні й символічні конотації, з одного боку, характеризують рівень трансгенеративности, тобто наявність глибоких внутрішніх травм у кількох поколіннях, та руйнування культурних традицій і загальнолюдських зв’язків, знищення довіри між людьми, а з другого — вони перетинаються з фатичним (контактно-установлювальним) і соціоетнічним (громадською думкою народу) кодом. Повертаючись до вищесказаного, узагальнюю, що фатичний свідчить про спосіб встановлення зв’язку Григорія Сковороди зі своїм близьким другом, про їхні високоморальні, дружні й приязні взаємини, а другий вказує на чітку приналежність приятеля автора твору до українського етносу.
Отже, самі формули ґречности і в трактаті «Разглагол о древнем мїрѣ», і в листуванні філософа та їхнє зіставлення з різними періодами розвитку української культури, їхні проєкції на сучасний рівень із вірою в Бога через пошану й любов до людей не лише характеризують високу мораль, визначають світогляд, декодують поведінку особи. Ці характеристики формують і вказують на такий один із найважливіших кодів пізнання духовної та літературної дійсности, як любов, чи радше Божа любов, до ближнього, до оточення, що виявляє себе у вищому рівні містичности як у всеосяжній художній картині світу самого Г. Сковороди, так і в кожної окремо взятої особи.
Список використаних джерел
- Багалій Д. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. Київ: Видавництво «Орій» при УКСП «Кобза», 1992.
- Бартоліні М. Ґ. Про могилянський підтекст у діалозі Григорія Сковороди «Брань Архистратига Михаила со Сатаною». Слово і Час. 2022. № 5 (725). С. 17—25. https://doi.org/10.33608/0236-1477.2022.05.
- Баттіста М. Етика і політика. Пер. з італ. Тетяни Босої. Жовква: Видавництво отців Василіян «Місіонер», 2017. Т. VІ. (Серія «Підручники систематичної філософії»).
- Барт Р. Від твору до тексу; Текстуальний аналіз «Вальдемара» Е. По. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.: Слово. Знак. Дискурс. За ред. М. Зубрицької. Центр гуманітарних досліджень Львівського державного університету ім. І. Франка; Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Львів: Літопис, 1996. С. 378 – 405.
- Завідняк Б. Історія української релігійної філософії: навчальний посібник. Львів: Видавництво отців Василіян «Місіонер», 2020. (Навчальні матеріали. Серія «Філософія»).
- Завідняк Б. Григорій Сковорода: джерела мудрости. До 300-ліття від дня народження мислителя. Львів: Видавництво отців Василіян «Місіонер», 2023. (Серія «Скарби християнської мудрости, 1»).
- Ісіченко І. Жорновий камінь серця: зі спостережень над метафорикою Григорія Сковороди. Слово i Час. 2022. № 5 (725). С. 3—16. https://doi.org/10.33608/0236-1477.2022.05.03-16
- Кисельов Р. Ігри з біблійним змієм: герменевтичні витівки Григорія Сковороди. Слово i Час. 2023. 1 (727). С. 16—29. https://doi.org/10.33608/0236-1477.2023.01.16-29
- Островський В. І., Островська Г. Ф. А українською кажуть так… Видання 2-ге, доповнене й виправлене. Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2013.
- Сковорода Г. Повна академічна збірка творів. За ред. проф. Леоніда Ушкалова. Харків; Едмонтон; Торонто: Майдан; Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2011.
- Сковорода Г. Пізнай в собі людину. Пер. Марії Кашуби; пер. поезії В. Войтович. Львів: Видавництво «Світ», 1995.
- Сулима М. Українська барокова драма. Українське бароко: У двох томах. Керівник проєкту: д.ф.н., чл.-к. НАН України Д. Наливайко, науковий і літерат. ред. Л. Ушкалов. Харків: Акта, 2004. Т. І. С. 469—485. (Серія «Бібліотека державного фонду фундаментальних досліджень»).
- Українка Леся. Зібрання творів: у 12 т. Т. 2: Листи: (1903—1913). Упоряд. та прим. В. Ф. Святовця; ред. тому В. Л. Микитась. Київ: Наукова думка, 1979.
- Ушкалов Л. Українське барокове богомислення: Сім етюдів про Григорія Сковороду. Харків: Акта, 2001.
- Ушкалов Л. Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури. Київ: Видавництво «Факт», 2007. (Серія «Висока полиця»).
- Чижевський Д. Філософські твори: у 4 т. Т 1: Нариси з історії філософії на Україні. Філософія Григорія Савича Сковороди. Під загальною редакцією Василя Лісового. Інститут філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України, Наукове товариство ім. Шевченка в Америці, Українська вільна академія наук (США). Київ: Смолоскип, 2005.
Використано матеріали статті: Кушлаба М. П. «Діалог, или разглагол о древнем мїрѣ» Григорія Сковороди: художня дійсність, зображена в категоріях містичности». У саду пізнання Григорія Сковороди. До трьохсотріччя від дня народження: колективна монографія. Керівник проєкту академік НАН України Микола Сулима. Наукові редактори: Г. М. Нога, В. І. Сулима. Національна академія наук України. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка. Київ: Наукова думка, 2024. С. 96—112.
Михайло Кушлаба
