9 грудня 2023 року виповнюється 160 років з дня народження Бориса Грінченка.
Борис Грінченко народився на хуторі Вільховий Яр Харківської губернії (нині Сумська область) у родині відставного офіцера із збіднілих дворян. Вдома батько спілкувався російською мовою, хоча він знав українську, але вживав її лише з селянами. Борис Грінченко грамоті навчився в 5 років, перечитав всю батьківську бібліотеку, почав писати вірші спочатку російською, а під впливом «Кобзаря» Тараса Шевченка українською мовою.
У 1888 році він склав власний буквар, за яким і навчав дітей. А вже за рік підготував книжку для читання «Рідне слово». Через те, що у школі бракувало підручників, Грінченко також писав свої оригінальні твори, робив переклади відомих творів.
Творчий доробок Грінченка – близько 50 оповідань та повістей. Також він писав драми на історичні теми: «Степовий гість», «Ясні зорі». Перекладав твори Гете, Шиллера, Гюго та інших. Крім того, укладав збірки народної творчості, писав педагогічні праці, а також критичні огляди тогочасного суспільного стану у своїх «Листах з України Наддніпрянської». Ще Грінченко був активним дописувачем критико-бібліографічного відділу журналу «Зоря», в якому публікував свої зведені праці з поточної бібліографії під назвами «Новості української літератури» та «Нові українські книжки». У 1898 році Грінченко написав вірш «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн», в якому він засуджує інтелігенцію України, яка нічого не робить для того, щоб країна дійсно не вмерла.
Жодної справи задля України Борис Дмитрович не відкидав, хоч якою вона комусь видавалася дрібною. За словами Івана Франка, письменник змушений був “підставляти плечі під те, що валилось, але повинно стояти, розхитував і валив те, що ще стояло, але мусило впасти”.
Праця задля рідної України була сенсом життя письменника, і ту самовідданість у служінні національній культурі Б. Грінченко передав словами: “Віддав себе я праці без вагання. Я йшов туди, де розум посилав”. Він жертовно зрікався насолоди вільної творчості в ім’я громадянського обов’язку перед рідним краєм. “Я ніколи не належав до тих поетів, що весь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсігди я мав тільки короткі хвилини, вільні від праці, часом любої, дорогої, здебільшого — нудної, наймитської”.
Фанатизм його працелюбства оцінювали сучасники. Так, М. Чернявський казав, що Б. Грінченко “більше працював, ніж жив”, М. Лисенко наголошував, що життєве призначення Бориса Грінченка — в роботі.
Письменник мав усвідомлений обов’язок слугувати рідній культурі. Тож працював майже в усіх її галузях: був поетом і прозаїком, байкарем і драматургом, перекладачем і казкарем, критиком і публіцистом, фольклористом й етнографом, бібліографом і мовознавцем, лексикографом, просвітителем і видавцем. Феномен його невтомності пояснив М. Лисенко: “Обвівши духовним зором Україну з краю в край, постеріг, зрозумів тяжке її безпомічне становище — і вирішив віддати життя своє на службу їй, кинувшись самотужки обслуговувати потреби її духу”.
Справді, розуміючи занедбаність української культури, невтомний Грінченко не тільки віддав усі сили на розбудову національного духу, а й піднімав у сучасників потребу самозреченої праці: “Треба робити, робити, робити. Ми воли у ярмі… але вони зорють ріллю, прийде сівач, рясно засіє, і запишніють сходи”. Він не тільки закликав, а й “підганяв” своїх сучасників до роботи. За це “підганяння” і настирливість друзі дали йому прізвисько Диктатор і називали Генералом. Серед найвизначніших характеристик Бориса Грінченка як особистості — людина повинності, справдешній універсаліст.
Ще учнем п’ятого класу реальної школи Бориса заарештували за розповсюдження нелегальної літератури. Він пережив допити й знущання у в’язниці, але не зізнався, у кого брав літературу. У в’язниці захворів на туберкульоз. За словами Сергія Єфремова, ім’я Б. Грінченка вже тоді стало стягом для цілого покоління.
Він мав багато псевдонімів, користувався ними, щоб обійти цензурні рогатки. Один із псевдонімів — Вартовий, бо на сторожі рідного слова, історії, культурної ниви він справді був вартовим.
Його чотиритомний “Словарь української мови” — це науковий подвиг. Разом із дружиною Марією Загірньою він здійснив працю, яка стала рубіжною в українському словникарстві. За словами О. Гончара, тільки любов здатна була звершити цей подвиг. І звичайно ж, то була любов до України, та ще й небачена працездатність подружжя Грінченків, що по 10—12 годин, покинувши всяку іншу роботу, працювали над словником.
На словникові був заснований український правопис, ухвалений у 20-х роках ХХ століття. З певними змінами чинний і нині.
Багато зробив Б. Грінченко і як фольклорист та етнограф. Він був першим, хто ґрунтовно зібрав фольклорні скарби Чернігівщини та інших реґіонів України, видавши їх тритомною працею “Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерніях”. Четвертим томом цієї праці Грінченко вважав фольклорну збірку “Из уст народа”.
Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть доньки Насті та її маленького сина. Різке загострення хвороби змусило письменника вирушити на лікування до Італії.
6 травня 1910 року Грінченко помер в італійському місті Оскендалетті. Поховано Бориса Дмитровича Грінченка у Києві, на Байковому кладовищі.
Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка щороку відзначає Премією імені Бориса Грінченка учених, просвітян, громадських і політичних діячів, які зробили значний внесок у розбудову незалежної України, утвердження державної української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості та піднесення духовності й добробуту українського народу, просвітницьку і подвижницьку діяльність в ім’я України.
Використана література
1. Білоцерківський В.Я. Історія України: Навчальний посібник.
Вид. 2-е, випр. і доп. Харкiв: «ОВС», 2007. 576 с. https://chtyvo.org.ua/authors/Bilotserkivskyi_Vasyl/Istoriia_Ukrainy_vyd_2007/
2. Веркалець М.М. Педагогічні ідеї Б.Д.Грінченка К.: Знання, 2000.48 с.
3.Животенко-Піанків А. Педагогічно-просвітницька праця Бориса Гринченка.К. : Вид. центр «Просвіта», 2001. 176 с. https://esu.com.ua/article-19110
4. Світ Миколи Лисенка. Національна ідентичність, музика і політика України XIX — початку XX століття / упоряд.Тамара Булат, Тарас Філенко. Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США; Київ: Майстерня книги, 2009. 408 с. ISBN 978-966-2260-17-5
ст. викладач Лілія СИДОРЕНКО
