Мене звати Аня, можна просто Нютик, мені 18. Я математик на філології (це виглядає як жарт фортуни). В 10 класі вперше спробувала себе у ролі письменниці, і тепер час від часу пишу щось.
Цукрова людина
- Хто ти?
- Я? я це ти.
- А хто я?
- А ти хіба не я?
- Я не знаю.
- Якщо ти не знаєш, то звідки я маю знати про тебе?
- Я не знаю.
Я сидів на підлозі навпроти себе. Темрява. Все пливло перед очима. Хто я? Що я? Як зрозуміти, що я – це Я? Зберися! Думай! Аналізуй! Що я зробив? Чому я тут?
- Ти тут через самого себе!
- А! як ти…
- Що саме? Я ж кажу: ми – одна людина.
- Я зрозумів: переді мною дзеркало. Точно. Чим би його розбити?
- Схаменися. Ти розмовляєш із собою. Я і є ти.
Раптово той Я наблизився до мене, і по всьому моєму тілу пішли сироти. Що це?
- Чому я тебе бачу?
Невідь звідки з’явився величезний трон, наче в тих казках про королів, що так любив читати в дитинстві. (Звідки я знаю, що мені подобалися ці казки?) Той Я присів на трон та почав пильно дивився мені в очі. Чому саме в очі? Він наче шукав відповідь на те, про що і сам не знав. Я відчував себе, як на суді. Але хто я? Яка моя роль?
- Ти жертва, свідок та вбивця, – відповів Я. – А я – твій суддя.
- Що? Як таке можливе? Я нікого не вбивав! – крикнув я щомоці.
- Невже? А як же ти сам?
- Я? Як я міг вбити сам себе?..
Я що мертвий? Але ж я тут стою. Я мислю, отже, я існую. То як я можу бути мертвим? Я почав шарпати по кишенях, із надією знайти цигарки. Так, вони б мене заспокоїли. А це що? Цукерки? Хмм дивно. Що вони роблять тут? Нарешті, наче з безодні, я виловив одну цигарку та намацав запальничку.
- Ну, спробуй, можливо, допоможе.
Його голос знов і знов відлунював в моїй голові. І ця посмішка, що не сходила з обличчя, була прикута до мого немічного тіла та розуму. Я нервово намагався запалити, та руки тремтіли. Я відчував себе кроликом, кого гіпнотизує удав.
- Я можу допомогти тобі.
- НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ! ЗГИНЬ! ВІДВАЛИ!
- Не нервуй так. Тобі нікуди дітися від мене.
- Га?
- Я тут, щоб вершити суд над тобою. Я допоможу тобі згадати деякі елементи пазлу. Подивися в той бік.
Він підняв руку, показуючи мені у напрямку досі порожнього місця. Тепер там був чоловічий силует, увесь у чорному. Безликий. Постать вирушила до мене. На відстані витягнутої руки він простяг мені жменю цукерок та солодощів, яскравих або прозорих.
- Бери! – сказав мій суддя
Я покірно, наче раб, що не може ослухатися наказу, забрав подарунки. Але чорна постать не зникла.
- Чому він не йде?
- А чому ти йому не заплатив?
- Але ж в мене немає грошей.
- Справді? Перевір кишені.
Мене знов охопило щось, чому я не міг протидіяти. Я ж точно знаю, що там більше нічого немає. Та ось вже в моїх долонях переливалася блакитна монета. На ній з обох боків викарбувано дектограм. Як вона там опинилася? Я простягнув монетку незнайомцю. Він повернувся та повільно відійшов у темряву. Кинувши оком на підлогу, я помітив деякий пісок. Присів та провів пальцем. Цукор.
- Не маєш бажання скуштувати цукерку?
- Ні.
- Дивно, досі ти, або краще сказати «ми», не відмовляли собі в них.
Я не міг збагнути, що в них не так, до чого він веде? Та все ж наважитися скуштувати їх я не міг. Горло перекривало. Дихання учащалося. Я впав долі та почав задихатися. Той Я підвівся.
- Добре я покажу тобі дещо, може, ти збагнеш. Уважай це за сповідь неповноцінної людини.
Він клацнув пальцями, і ми опинилися в яскравому коридорі. Мене підхопила якась дівчина. Стоп. Чому «якась»? Це була саме моя дівчина. У той момент я зрозумів, моє тіло мені не належить. Це було, наче уві сні. Так, можливо, я сплю, і це не більше, ніж звичайний кошмар. Добре, поки буду підігрувати. Ми все ще бігли коридором, та ось нарешті побачили відчинені двері. Вони вели до червоної кімнати. Посеред неї стояв величезний стіл із солодощами, а навколо нього сиділа компанія мої друзів та їх дівчат. Їх наче уразив один із вершників Апокаліпсису: вони поглинали усі цукерки на столі. Ми теж не встояли та почали це робити. Цукерки, здавалося, не завдавали шкоди. Компанія жваво обговорювала щось та сміялася з усіляких дрібниць, але я не стежив за цим. І ось я заплющую очі. Одна мить – і ми з моєю дівчиною опиняємося в іншій кімнаті. Вона, верхи на мені, в перервах між поцілунками роздягалася. Її руки огортали моє тіло. Хоча ні, це була не вона. В якусь мить я став споглядачем, що стояв збоку та дивився живе кіно. Моє тіло лежало на дивані з людей. Вони звивалися та потроху поглинали оболонку, що ще мить тому була мною. Світло згасло. Ми знов стояли в коридорі. Дівчина була навпроти мене і простягала руки у мій бік. Та враз між нами утворилося скло. Вона почала битися об нього та кричати. Я не чув ані звуку. Моя оболонка повернулася та почала рухатися в протилежний бік. Все було, неначе в трансі, з якого мене вивів Цукровий чоловік, що йому я віддав блакитну монету. Він штурхнув мене, і коли я отямився, то стояв вже на порозі іншої кімнати. Там було багато людей у дорогому одязі. Я спробував зайти, та кремезні секьюріті заступили дорогу. Я кричав, щоб мене пустили, та ніхто із присутніх в кімнаті не звертав уваги. Знов темрява. Моє тіло конвульсує на червоному килимі. У кутку кімнати, зігнувшись сидить чоловік та дивиться в одну точку. На залізному каркасі, який колись був постіллю, лежить оголена дівчина. Вона спить. Я відчув, що провалююся вниз. Все глибше і глибше. І ось знов наді мною стояв мій кат – Я.
- Солодощі можуть забрати зуби, але всерйоз хочуть забрати лише душу, – він промовив це, дивлячись у самісіньке моє нутро.
- Я зрозумів… – з останніх сил промовив я.
На його обличчі знову з’явилася незрозуміла посмішка Чи це була радість, бо він нарешті знайшов відповіді на питання, чи сум?..
…………………………………………………………………………………………………………………………
- Зафіксуйте, будь ласка: 5 година, 3 хвилини. Серце пацієнта зупинилося….
