Мене звати Андрій, я студент першого курсу ФЛ, навчаюсь на філолога-перекладача. Не дуже люблю розповідати про себе, а надаю перевагу розкривати себе у вербальних або матеріальних речах. Думаю, письмо може стати однією з таких речей, якщо все буде добре )
Сам же я привітний та цікавий, вмію виділятись серед інших. Моя стихія – це англійська мова, з якою поєдную та поєднуватиму своє життя, адже вважаю, що за нею майбутнє.
Дорога була довгою. Кожна хвилина віддалення відчувалася з все більшим фізичним полегшенням, але більшим внутрішнім напруженням. Ми їхали без слів, під постійні стогони поранених , намагаючись не витріщатись на кроваві руки єдиного лікаря , який, здавалося, помер, а його тіло вже давно ходить само по собі – без душі. Його очі не ворушились, брови були такі спокійні, неначе він спить. Кожен з нас був у реальності , мав надію, що лікар допоможе всім 7ом пораненим в цьому безсоромному кузові , проте кожен при цьому все ще перебував у враженнях від війни. Першої битви. Першого пострілу. Першого вбивства.
Я, Рональд Менейгман, здається, потрапив на фронт 3 години тому. Я був першачком військового коледжу, до якого мене змусив вступити батько. Але чи знав він, що все буде ось так? За ці 3 години я собі поставив більше питань, ніж за все життя разом узятих, і одне з них – чи любить мене батько? Чи любить мене хтось взагалі? А я себе люблю? Чому я відчуваю до себе ненависть та жалість водночас?
Я лише зараз згадав, що нас привезли на фронт цією ж дорогою, але найцікавіше те, що я впізнаю лише грунт. Хоч він перетворився на багнюку за цей короткий проміжок часу, я впізнаю, я ридаю від усвідомлення, що я вирвався з пекла і бачу щось знайоме. Це неначе побачити сонце під час грози, і знати, що гроза не навічно. Але я не можу дивитись довго. Руки лікаря мені заважають, він нарешті дібрався до моєї руки. Мушу визнати, моє обличчя поворухнулось не від болю, а від того що я побачив, що лікар показав емоцію. Мене це щиро налякало. Мені не страшно вже як десь 2 години, і знову страх. Коли тебе охоплює страх, то навіть сонце під час грози здається блискавкою, яка б’є тобі прямісінько в очі, обпікає в середині, і нагріває кожний сантиметр тіла.
Я вирішив не дивитись, але я відчув… Це ні з чим не сплутаєш, коли на тебе дивиться група осіб. А саме 7. Всі витріщались на мене все ще спокійного, і як мені потім сказали – безжалісного. Тепер я зрозумів – лікар ампутує мені руку. Його асистент вмить притиснув мене до стінки кузова , коли побачив шо я повернув голову, Але я й не намагався пручатись. 6 секунд. Суму, розпачу, усвідомлення, радості , блаженства, вдячності… Але не страху залишитись калікою. На 3ій секунді мені дійшло, – тепер я не повернусь в пекло, це ж благодать. Радість втратити руку.
- Рональде, чорт забирай! Де ти вдітька шляєшся?
- Пробачте, я був за 100м звідси у бліндажі з припасами
- У нас обмаль часу, скоро буде артобстріл. Я це відчуваю. Піднімай всіх, і кажи йти до бліндажів
Знову 6 секунд. Качинський встиг запалити цигарку, і повернутись до мене спиною, і не зробивши кроку, він вже лежав на землі. Артобстріл почався трохи раніше. Оскільки це мій перший, я не знав шо робити. Вибухнуло за 3 метри від нас, але Качинський своєю рукою повалив мене на землю. Мене це вразило не менше ніж вибух, це відчулося так, неначе мертві повстали і тягнуть тебе у підземне царство. Але він чолов’яга досвідчений, і найголовніше – все ще з царства живих.
І ось ми лежим, вже обличчями один до одного. Я, як справжній чоловік, відразу намагався вдати неначе ніякі вибухи мене не налякають.
- Не знав, що під час обстрілу пахне цигарками
- Якщо я лежу на землі, це не значить шо моя цигарка потухла. Тобі ще вчитись і вчитись
Мене це дуже розсмішило, але сміх тривав до 7 секунд. У такі моменти кожна секунда відчувається останньою, і твій мозок неначе закарбовує її в пам’яті, але для чого, якщо вона остання? Мертвим ти її не згадаєш. А живим намагатимешся забути. Але я пам’ятаю кожну… тому легше рахувати
Сміх обірвали грудки землі в роті, адже обстріл посилився, і тепер гуло з усіх сторін. Я не розумів як він курить. Як він це робить????? Справа навіть не в положенні, а в бажаннях… ти за 20 сантиметрів від смерті, і всерівно куриш. Можливо, я занадто юний аби це зрозуміти, але я точно зрозумію. Мені точно все стане ясним, побуду я тут ще кілька днів – та й сам куритиму, напевне.
Пік канонади, я відчуваю, що зараз помру. Мені страшно, я не хочу помирати, я хочу знову опинитись вдома, в теплому ліжку, почути мамин безтурботний голос, і ніколи не думати про погане.
Коли 3 осколки зачепило мою руку, я якраз й не думав про погане. Це трохи полегшило страждання. Качинський ніс мене до госпіталю під артобстрілом, але я не чув жодного звуку. Я був впевнений, що все закінчилось, тому я просто притиснувся до нього і дуже жалібно плакав. Це були мої останні сльози, адже мої очі більше не здатні бути живими.
