Віками людство шукало способи збереження найціннішої інформації у незмінному вигляді – так виникли перші форми писемності: піктографія та логографія (або ідеографія), які мали безліч різних систем записування текстів. Коли фінікійці, а слідом за ними стародавні греки, створили абетку, людство отримало простий і зручний спосіб передачі будь-якої інформації. З розвитком писемності поширилися твори літератури найрізноманітнішої тематики. У світі запанувала рукописна книга. При церквах і монастирях запрацювали спеціальні майстерні скрипторії, те переписувалися тексти й створювалися власне книги – це була довготривала й непроста праця.
Здавна люди намагалися створити більш швидкий спосіб записування інформації. Розвиток різних ремесл і посилення суспільної активності призвели до появи друкарства. Варто зазначити, що задовго до початку книгодрукування мали місце спроби швидкого запису. Археологія підтверджує знайденими артефактами такі спроби: у стародавньому Єгипті та на території держав Межиріччя (насамперед у Вавилоні і стародавніх персів) знайдено печатки з ієрогліфічними знаками за допомогою яких робили потрібну кількість відтисків тексту. Своєрідним праобразом майбутнього друкарства була ксилографія. На дерев’яній дошці вирізьблювали ієрогліфи тексту та малюнки, покривали спеціальною фарбою й робили потрібну кількість відтисків. Аналогічно виготовляли тексти у VIII – ІХ ст. у Кореї та Японії. Такий спосіб «друкування» став можливим лише після винайдення в Китаї нового матеріалу для письма – паперу. Впродовж 1041 – 1049 років китайський винахідник Бі Шен використовував рухомі розбірні літери для друку за допомогою матриць і пуансонів. Вперше набірний друк з використанням дерев’яних літер винайшов китайський майстер Ван Чжень (1290 – 1333).
Друкарство було б неможливим без спеціального матеріалу для друку – ним став папір, який також винайшли китайці. В Європі в середні віки мала місце спроба виготовляти папір. Після масових морів від епідемій залишалася велика кількість одягу та речей із тканин, їх почали переробляти на папір. Значно пізніше його почали виготовляти із целюлози – на той час було достатньо деревини. Саме цей матеріал був найкраще придатним для книгодрукування.
В Європі теж мали місце спроби винайдення друкарства, ще до 1452 року окремі майстри друкували експериментальні тексти і книжечки невеликого формату й обсягу, насамперед голландець Лауренс Костер і німець Йоганн Ґутенберґ, який у власній друкарні міста Майнц у 1450 видав першу книгу. Знаменною подією в історії європейського друкарства став вихід із друку 30 вересня 1452 року латиномовної Біблії у трьох томах майстра Йоганна Ґутенберґа. Він надрукував 180 примірників Біблії, з яких зберіглося 48 та поставив друкарство на промислову базу, тому його вважають фундатором європейського друкарства. У наступні роки перші друковані книги з’явилися в багатьох країнах Європи.
Перша українська друкована книга побачила світ 1491 року. Українському друкарству судилося розпочати свою історію за межами наших земель – це сталося в Кракові, де проживала велика українська православна громада, пов’язана з Ягеллонським університетом. У майстра Швайпольта Фіоля було замовлено виготовлення кількох книг староукраїнською мовою кириличним шрифтом. Рід Фіоля походить з Нейштадту в німецькій Франконії, ще в дитинстві він переїхав з батьками до Польщі, згодом став видатним механіком, де й коли навчився друкарській справі невідомо. Шрифт для друку було виготовлено також у Кракові й також німцем Рудольфом Борсдорфом. Впродовж 1491 року Фіоль надрукував «Осьмигласник» (або Октоїх) з дереворитом «Розп’яття», «Часословець», «Тріодь цвітну» та «Тріодь пісну» (книга не датована). Зазначені вище факти появи першої української друкованої книги є загальновідомими й не викликають заперечень.
У дослідників залишаються питання щодо появи друкарства на українських теренах. У шістдесяті роки минулого століття українські науковці у фондах міського архіву Львова знайшли латиномовний документ (він зберігається й досі), який свідчить про наявність у місті друкарні в 1460 році. У записі йдеться про те, що львівський міщанин Степан Дропан подарував свою приватну друкарню львівському Онуфріївському монастирю. Про друки та їх подальшу долю немає жодної інформації. Текст зазначеного документу заперечує дані про першодруки Івана Федорова на територій України, проте деякі дослідники продовжують вважати саме його російським та українським першодрукарем. Відомий український дослідник Ісаєвич пише: «якщо ж припустити, що така друкарня існувала, то тоді, в усякому разі, була дуже малопотужною і короткотривалою» – з цим твердження ми можемо погодитися. (Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. Друге видання. – Львів, 1983.). Ще одним фактом на підтвердження існування ранньої друкарні у Львові є напис на надгробку самого Івана Федорова на території Онуфріївського монастиря «… друкарство занедбане оновив».
Зазначимо, що І.Федоров не був східнослов’янським першодрукарем – це почесне право належить білорусові з Полоцька Франциску (Георгію) Скорині. На початку XVI ст. він запланував перекласти і надрукувати повний текст Біблії літературною руською мовою. Впродовж 1517 – 1519 років у власній друкарні в Празі видрукував 23 біблійні книжки (нагадаємо, що Біблія складається з понад 70 окремих книг). Згодом перевіз свою друкарню до Вільно (нині Вільнюс) й виготовив «Апостол» і «Малу подорожню книжицю» в 1525 р.
Щодо самого І. Федорова: у післямові до «Апостола» 1574 р. зазначено, що 1563 року в Москві за повелінням царя Івана Васильовича і митрополита Макарія постала друкарня, в якій Федоров разом з Петром Мстиславцем надрукували 1564 року «Апостол», 1565 – Часослов; наступного року вони змушені тікати від переслідувань з Московії до гетьмана литовського Григорія Ходкевича, на кошти якого в Заблудові організовано друкарню, де побачили світ 1569 «Євангеліє Учительне» і 1570 «Часослов» і «Псалтир». Наприкінці 1572 після смерті гетьмана Г.О. Ходкевича, Федоров разом із сином Іваном переїжджає до Львова, оселяється на Підзамчі, львівський міщанин Сенько Сідляр позичає йому 700 злотих на впорядкування друкарні.1574 вийшли з друку «Буквар» та «Діяння і послання апостольські». Не маючи коштів виплатити борг, він віддає під заставу Сідляреві все своє рухоме майно разом з книжками. Навесні 1575 року диякон Іван Федоров переходить на службу до князя Острозького, стає управителем Дерманського монастиря, в якому заснував друкарню. Протягом 1576 – 1577 років він упорядковує друкарню в Острозі та видає влітку 1578 «Азбуку», визначну пам’ятку староболгарської літератури сказання чорноризця Храбра «Про письмена», 1580 – «Книгу Нового Завіту» (Новий Завіт і Псалтир для домашнього читання), 12.08.1581 – остаточний варіант славнозвісної Острозької Біблії. На титульному аркуші книги підкреслено, що вона є докладним перекладом з грецької мови сімдесяти толковників (септуагінти), що був результатом кропіткої праці членів Острозького гуртка вчених. В Острозькій друкарні було здійснено перше в Україні науково-допоміжне видання – до Євангелія і Апостола острозький книжник Тимофій Михайлович уклав алфавітно-предметний покажчик.
Подальша доля І. Федорова широко відома – він помирає у грудні 1583 у Львові, поховано на кладовищі Онуфріївського монастиря. Всі борги батька перейшли до його старшого сина Івана Друкаревича (або Переплетника), який своєю чергою з ними розплатитися не зумів та потрапив до боргової ями, де й помер молодим. Друкарське майно перейшло за рішенням суду до Якубовича, який заходився його продавати; 1585 року його викупило Львівське братство з ініціативи єпископа Гедеона Балабана, кошти збирав чернець Мина, який став першим управителем братської друкарні Львова.
Початки української періодики: 9 липня 1744 вийшов у Львові перший одноденний листок польською мовою «Kuryer Lwowski»; впродовж 1776 вийшло 52 номери щотижневого видання французькою мовою «Gazzeta de Leopol»; найдовше проіснувало періодичне видання « Gazeta Lwowska» – 1811 – 1939. Перша україномовна газета «Зоря Галицька» виходила у Львові з травня 1848 до 9 квітня 1857.
На підросійських територіях України перші часописи друкувалися в Харкові: 1812 вийшло 12 номерів газети «Харьковский еженедельник», 1815 виходило два журнали «Харьковский Демокрит» та «Украинский вестник», протягом 1817 – 1823 років професор Харківського університету Андрій Вербицький видавав «Харьковские известия». Впродовж 1809 – 1949 років в Одесі друкувався щотижневий бюлетень обігу товарів «Прейскурант» з інформацією для купецтва (сучасні дослідники не вважають його пресовим виданням); з 1821 р. виходила газета «Вестник Южной России», а з 1828 – «Одесский вестник». Першою газетою Києва стали «Киевские объявления», що розповсюджувалися в 1835 – 1839 роках. Новим етапом у розвитку преси в Україні стали постійні газети – з 1838 за рішенням уряду в усіх губернських центрах почали виходити відповідні до назв міст «Ведомости». Ці російськомовні видання складалися з двох частин: офіційної та неофіційної.
