Гащишин В.О. ФЕА, ІІІ курс
ВНЕСОК ДІАСПОРИ УКРАЇНЦІВ КАНАДИ В ЗБЕРЕЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
У цій доповіді розглянемо основні кроки діаспори українців в Канаді по збереженню та розвитку української культури, проаналізуємо рівень національної самосвідомості на перших порах заселення і до наших часів та представимо можливі шляхи вирішення проблеми збереження української мови та культури на сучасному етапі.
Актуальність теми обумовлена тим, що у наш час всесвітньої глобалізації, коли чисельність української діаспори дорівнює третині українців, що проживають на власній автохтонній території, ми не можемо при вивченні історії своєї нації не зупинятися на проблемах та досягненнях нашої діаспори. І однією з головних проблем для народу України вже протягом багатьох десятиліть є асиміляція представників діаспори з населенням країн їхнього проживання і втрата самобутності та індивідуальності як представників окремої національної меншин.
Масове переселення українців на землі Канади почалося з кінця 1890-х років. Одним з підтверджень цього є те, що новела Василя Стефаника «Кам’яний хрест», яка описує підготовку селян до еміграції у Канаду, датована 1899 роком, тобто у самий розквіт першої («трудової») хвилі еміграції. По приїзду до Канади більшість з них оселялась поблизу Альберти, Саскачевану та Манітоби великими групами. Українцям подобалася ідея поселятись у глухих віддалених регіонах, де вони могли утворювати україномовні общини та таким чином помітно сповільнювати процес асиміляції.
Історія створення українських організацій у Канаді почалася в першій половині 30-их років XX століття, коли так звана друга хвиля політичних іммігрантів з України почала їхати туди одразу після Першої світової війни, рятуючись від переслідувань і репресій, голоду та глибокої політичної нестабільності.
Те, що вони залишали в Україні – мову, духовну й побутову культуру, традиції, звичаї, віру – новопоселенці намагалися відроджувати та примножувати в Канаді, у новій країні свого подальшого проживання. Мине небагато часу і вони відчують достатньо сил і завзяття, щоб і там заявити про себе як про добре організовану, працьовиту й завзяту етнічну одиницю, що робить помітний позитивний вплив не лише на багатомовну й багатокультурнумозаїку Канади, але на її політичне життя. Отже, крок за кроком серед українців зародилася ідея об’єднатися у організацію. Так, у січні 1928 року в місті Вінніпег колишні ветерани різних українських військових формувань створили Українську СтрілецькуГромаду (УСГ). Незабаром українське жіноцтво у 1930 році сформувало Організацію Українок Канади імені Ольги Басараб. Свого роду завершенням організаційного процесу українських патріотів було утворення Українського Національного Об’єднання (УНО) Канади. До сьогоднішнього дня ці три організації функціонують пліч-о-пліч, доповнюючи одна одну та згуртовуючи молодь у своїх рядах[5].Значний вклад у збереження рідної мови та культури внесли також й українські робітничі доми. Вони створювалися в 20—30-ті роки й діяли під егідою товариства Український робітничо-фермерський дім (ТУРФДім)[3].
Історія УНО починається у 1932 році, коли було засновано перше відділення в Едмонтоні, провінція Альберта. Ця організація дала початок цілій мережі однойменних філій по всій Канаді.Трохи пізніше у 1934 році було засновано МУНО – Молодь Українського Національного Об’єднання Канади. Основним завданням члени УНО та більшість україно-канадців вбачали організацію українських шкіл для своїх дітей. Символічно такі школи називали Рідними школами[5]. Також перед цим досить успішно впроваджувалась система навчання дітей іммігрантів у двомовних школах, але після прийняття закону (1916 р.) про ліквідацію двомовних шкіл єдиним засобом збереження української мови було відкриття та підтримка Рідних шкіл[3]. Вони поширилися у своїй структурі до Курсів українознавства, де разом з рідною мовою та літературою учні дізнаються про історію, географію та культуру України, мають лекції з релігії[5].
Паралельно засновувалися бібліотеки, аматорські гуртки художньої самодіяльності, проводилися лекції, вистави, забави, концерти.Завдяки представникам української діаспори імена українських письменників стали відомими в Канаді. На честь їх були названі| музеї. У 1951 р. в Палермо (порядіз Торонто) був відкритий пам’ятник і музей Т.Г. Шевченка, а в 1956 р. у Вінніпегу – пам’ятник і музей І. Франка.Традиційними стали канадсько-українські фестивалі пісні, музики, танцю. Перший із них відбувся у Торонто в липні 1939-го рокуперед 10-тисячною аудиторією, наступний 1946 р. перед 15-тисячною. Нині цей всесвітньо відомий фестиваль (Bloor West Village Ukrainian Festival) збирає понад 550 тисяч людей (2011 р.) з усього світу[1].
Також важливою пам’яткою української культури є еко-туристичний музей «Калина Кантрі». У ньому можна визначити такі популярні туристичні атракціони: Село україноканадської культурної спадщини та місто Веґревіль зі своєю найбільшою у світі писанкою.
Своєю головною метою УНО Канади разом з братніми організаціями завжди ставили допомогу своїм колишнім краянам. Левина частка коштів ішла на українську справу – чи то в Канаді, чи за її межами. Прикладами допомоги та діяльності організації є створення різних фінансових фондів, підтримка сиротинців в Україні (збір добровільних датків на концерті коляд і щедрівок 27 січня 2013 р. у Альберті[2]), допомога побудови чи ремонту церков, зокрема у східній та південній Україні. Цитуючи президента УНО Тараса Підзамецького, основні цінності УНО «це християнська мораль, збереження української культурної спадщини, укріплення самостійної демократичної України та виховання молоді добропорядними громадянами Канади, не полишаючи свого українського коріння »[4].
Отже, як висновок можна заявити, що українська громада у Канаді доклала багато зусиль до збереження власної культури і підтримання зв’язків зі своєю Батьківщиною. Особливо активно діаспора діє після проголошення незалежності України та нового припливу українських іммігрантів та їхніх дітей до Канади. Проблеми та здобутки України хвилюють представників діаспори та викликають бажання допомогти своїй Батьківщині і особливо тим хто щойно приїхав до Канади. Саме цією рисою українська діаспора може хизуватись – доброзичливістю та готовністю допомогти своїм землякам. Кількість тих хто усвідомив важливість своєї допомоги власному народові значно збільшилась. І як було сказано на початку роботи ми вже ніколи не зможемо відділити діаспору та тих хто живе в Україні. Вони є одним цілим – українським народом і залишатимуться українцями навіть на іншому материку!
5.
