Починаючи розмову про українську вишиту сорочку (у сучасній народній етимології – «вишиванка»), варто, перш за все, зазначити, що в традиційній культурі усе мало утилітарний характер. Давні люди не переймалися питаннями творення і збереження матеріальної спадщини – вони жили й робили речі, які допомагали їм вижити. Наприклад, музика, танці, спів у первісних культурах мали винятково ритуальний, а не розважальний характер. Ритуальності підпорядковувалося профанне: структура людського житла повторювала модель всесвітнього устрою, а така загальновідома сьогодні річ, як писанка, була відбитком давніх космогонічних міфів про світове яйце, відповідно й розписувалася напередодні весняного рівнодення з метою зберегти всесвітній лад і забезпечити добробут на наступний сезон. Вишивка не була винятком.
Оздоблення одягу мало місце в усіх традиційних культурах. Це могла бути не лише вишивка, але й орнаментування фарбою або нашивання різних предметів (намистин, кісток, пір’я, різьблених чи плетених елементів). Зазвичай подібні речі мали не естетичне, а, перш за все, функціональне призначення: виконували роль оберега. Вишивка мала захистити людину від злих духів, злотворної магії, дурного ока, тому й розташовували її зазвичай по краю одягу: по долу, коміру, вздовж і по краю рукава (або впоперек посередині рукава – так звані пухлики), на грудях (пазуха), під пахвами. Вишивка ніби окреслювала кордони тіла, які не можна порушувати, водночас особливо оберігалися репродуктивні зони (трапляються зразки чоловічих штанів, де вишивка розміщена в паху) та зони, які вважалися найбільш вразливими (груди, черевна зона). Якщо подивитися на традиційні строї з позиції розміщення вишивки, то можна побачити суцільну «броню»: там, де закінчувалася вишивка сорочки – починався пояс, камізелька, вишивкою оздоблювали і верхній одяг з обох боків, головний убір.
Чоловіче святкове вбрання (Гуцульщина)
Загалом українська вишита сорочка, як і національний одяг в цілому, – це окремий світ, де важливу роль відіграють регіональні, сезонні, звичаєві традиції. Навіть в одному регіоні існували різні фасони крою тих же сорочок, різнилася вишивка (малюнок і колір), один і той самий елемент одягу міг називатися по-різному. Звичайно, вирізнявся одяг і за соціальним та громадянським станом: жіноча сорочка відрізнялася від дівочої, чоловіча – від парубоцької; більш заможні мали змогу густіше розшити своє вбрання, обрати кращу тканину та нитки. У такий спосіб відбувалося маркування людини за багатьма ознаками, а одяг виконував знаково-ритуальну функцію.
Жіночий святковий одяг східного Поділля
Техніка вишивки, орнамент, тип ниток змінювалися протягом століть, проте існували й досі існують правила, яких дотримуються, оздоблюючи вишивкою одяг. Перш за все, це вибір кольорів, якими вишивають сорочки у певному регіоні. Мабуть, найбільш різнобарвною є палітра вишивки на Гуцульщини. Тут бачимо не лише чисті кольори, але й відтінки: малиновий, помаранчевий, бузковий, салатовий, темно-зелений, жовтогарячий тощо. Гуцульський вишитий одяг і сьогодні приваблює своїм розмаїттям та яскравістю, тому його залюбки купують і носять мешканці різних регіонів України.
Гуцульське жіноче святкове вбрання. Фрагмент вишивки з Гуцульщини.
Проте в інших регіонах нашої країни традиційна вишивка була більш стриманою. Найчастіше вишивали чорним та червоним, комбінуючи ці кольори. Так на Поділлі значно переважав один із кольорів, тоді як другий лише ледь «розбавляв» орнамент. На Київщині основний «контур» робили чорним, а деталі – червоним або навпаки. На Полтавщині можна побачити повністю червоне шиття, а на Слобожанщині та Степовій Україні часто трапляється вишивка білим по білому, модна й серед сучасних жінок.
Орнаменти традиційно були рослинні та геометричні (могли бути із рослинними ж мотивами). Вишивали як абстрактні квіти, так і цілком впізнавані стилізовані зображення троянд, волошок, мальв, жоржин, ромашок, щось подібне до цвіту квасолі тощо.
Фрагменти сорочок з різних регіонів України (Київське Полісся, Галичина)
Водночас були квіти, які ніколи не вишивали на традиційному вбранні, оскільки вони були пов’язані з культом померлих, поминальними обрядами – отже, носити їх на собі не наважилися б жодні тодішні модниці. Це маки – квітка, що, за легендою, виростає з крові померлих. Маки часто садили й досі садять на цвинтарі, у народі й дотепер вірять: чим більше загиблих – тим більше маків буде навесні. Друга «заборонена» квітка – це барвінок. Як будь-яка вічнозелена рослина, барвінок асоціювався із вічністю, сьогодні його також нерідко можна побачити на могилах. У народній творчості барвінок – символ розлуки, смерті.
Фрагменти сорочок з різних регіонів України (Чернігівське Полісся, Карпати)
Звичайно, сьогодні багато хто не знає цієї символіки, тому на сучасних жінках можна побачити різні, у тому числі й традиційно неприйнятні орнаменти, що викликає обурення в етнографів та істориків одягу.
Жіноча сорочка (Середнє Подніпров’я)
У будь-якому разі День вишиванки, що з’явився як студентсько-викладацька ініціатива у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича в 2006 році, знайшов відгук у суспільстві й відзначається щороку як свято повернення до традицій, національної ідентичності та єднання усіх, хто любить і поважає українську традиційну культуру.
Матеріал підготувала Завадська Вікторія,
канд. філол. наук, доц. КУМЛК
Ілюстрації взято з видання: Косміна О. Традиційне вбрання українців. Том І,ІІ. Київ, Балтія-Друк, 2009.
