(До 210-річчя з дня народження Великого Кобзаря)
Тарас Шевченко – постать неоднозначна. Кожне покоління, політична система, ідеологія, культурна, філософська течія чи напрям зверталися до нього, намагаючись «підрихтувати» під себе, не переймаючись, наскільки те чи інше трактування творчості збігається з позицією власне автора. Та й яка справжня суть його творів? Сьогодні навіть важко визначити, – так заангажували поета його апостольсько-месіанською роллю на загально патріотичному тлі.
Інша крайність сучасного погляду на Шевченка – це намагання «розвінчати» його, приземлити аж до кріпака, що скочив «із грязі у князі», солдата-пияка або ж женолюба/женоненависника (як на чий смак).
Є ще й третій спосіб тлумачення творчого шляху, до якого почали вдаватися під час становлення новітньої літературної критики. Це погляд суб’єктивний, який, на нашу думку, є найбільш прийнятним для розгляду будь-якого творчого доробку. Адже дорослі читачі звертаються до Шевченкових поезій не стільки через «рівноапостольність» автора, що нав’язувалася кожному зі шкільних років, скільки через прагнення й можливість знайти духовну розраду.
Універсальність, яка живить будь-який суб’єктивізм, – ось що робить Шевченка цікавим крізь століття, ось, що ставить «Кобзар» поряд із релігійно-філософськими книгами. Можливість неоднозначного тлумачення, твір як загадка, багатогранність і другий план, де кожен розгледить щось своє – саме це може викликати цікавість до творчості Шевченка у сучасної інформаційно перенасиченої людини.
З позиції суб’єктивного сприйняття ми й хочемо звернутися до вірша «Заворожи мені, волхве» [3, 184]. Ця невелика за обсягом поезія привертає увагу сумішшю особистих переживань, глибокої релігійності, а також характерної традиційної обрядовості та язичництва. Вірш був написаний у 1844 році й присвячений відомому актору М.С.Щепкіну, з яким Тараса Григоровича споріднювало не лише кріпацьке минуле обох видатних людей, але й особисті дружні взаємини. Для Шевченка Михайло Семенович Щепкін був чи не єдиною людиною, від якої в поета не було таємниць. Різниця у 26 років надала їхнім стосункам не просто дружнього, а батьківсько-синівського відтінку. Лише йому молодий поет міг так відверто відкрити свій душевний стан, як зробив це у згаданому вірші. Пізніше, вже по засланню, Шевченко зупинявся у домі Щепкіна у Москві, а престарілий актор зворушливо доглядав свого хворого тоді названого сина.
Дослідники, зокрема О.Забужко, відзначають, що Шевченко неодноразово застосовував прийом машкарництва і як творчий, і як життєвий. Навіть під час відбуття покарання на Кос-Аралі він вигадує собі двійника Дармограя, про якого пише у листах як про реальну особу, приписує йому деякі власні твори й т. ін. [2, 84]. Традиція машкарництва-блазнювання відома ще з часів середньовічної сміхової культури і найбільшої популярності набуває у тоталітарних суспільствах, де митець не може висловлюватися відверто. Перед своїм другом-актором Шевченко міг бути відвертим, проте вірш не мав приватного призначення. Отут і з’являється образ волхва – кудесника, чарівника, здатного ввести в оману, напустити мару, відкрити майбутнє –заворожити. Щепкін, як неперевершений майстер, гру якого сучасники називали геніальною, з одного боку, стає засобом перенесення до світу ілюзорного, з іншого – посилкою на маскування, наявність другого плану з увагою до деталей (як це робив і сам актор). Вірш «Заворожи мені, волхве» – маска різнобічна й неоднозначна. Загальний настрій поезії – це розпач, а ліричний герой уявляється людиною, загнаною в глухий життєвий кут, коли власне тіло видається вже нікчемним пристанищем душі, «пусткою». Біблійний образ людського тіла як споруди, храму, де мешкає дух, у даній поезії є прямою вказівкою на стан ліричного героя. Його «будівля» – «погоріла пустка», яку, ще трохи, і доруйнує сам власник. Якби схематично малювати мотив розпачу у вірші, то вийшла б хвиляста лінія, що починається зі звернення до волхва-чародія – звернення, забороненого християнством; потім за кілька рядків відбувається перехід до мотиву ймовірного руйнування тілесної будівлі – «пустки»; далі цей же образ виринає у сподіванні на те, що надія «вернеться … в пустку зимовати», «хоч всередині обілить горілую хату / І витопить, і нагріє / І світло засвітить».
Надія – образ невипадковий. Її наявність – обов’язкова для християнина умова сподівання на спасіння, нерозривно пов’язана з вірою та любов’ю. Таким чином, євангельський ланцюжок, описаний Апостолом Павлом у Посланні до римлян: «…хвалимося й скорботою, знаючи, що від скорботи приходить терпіння, / Від терпіння досвід, від досвіду надія, / А надія не осоромлює, тому що любов Божа вилилася в серця наші Духом Святим, що нам даний» [Рим. 5:3-5], має логічно закінчитися відродженням душі через любов. Але такий природний для людини розпач, коливання невір’я змушують завершити вірш міркуваннями «Чи молитись, чи журитись / Чи тім’я розбити». Така амплітуда почуттів, надії/безнадії цілком відповідає стану безвиході, як сказали б сучасні психологи, депресивному стану. Людина тоді здатна впадати у крайнощі й робити речі, які б зазвичай не вчинила. Для віруючого звернення до ворожбита, як і сама лиш думка про зруйнування свого тілесного храму, – тяжкий гріх, отже, йдеться про крайній ступінь душевних переживань.
Образ запечатаного серця, що зринає серед твору, – це символічне накладання заборони, у даному випадку – на почуття. Обряд «запечатування» належить до спільного міфологічного комплексу уявлень. У православних церквах «запечатують» землю з могили недавно похованої людини, пояснюючи це цілком у дусі народної демонології: щоб спокійно спочивав (офіційна версія), щоб «не ходив» (народне тлумачення). Подібні захисні обряди виконувалися у первісних суспільствах з метою відокремлення світу й простору мертвих від їхніх живих нащадків, і – найголовніше – їх виконували шамани, волхви, чаклуни – тобто усі народні замісники офіційного культу.
Отже, у даному вірші йдеться про живого мерця («Ти вже серце запечатав, / А я ще боюся»), душі якого вже заборонено відчувати біль, жаль, надію – будь-що. Проте тіло, ота хата-пустка (до речі, вірш вперше був надрукований саме під назвою «Пустка») ще не зруйновано остаточно, людина ще не дійшла до точки неповернення, а образ надії є глибоким християнським сподіванням побачити «сонце правди» (у біблійній символіці – це Слово Боже, «блага звістка», «ев ангельос» – грецьк. εὐαγγέλιον). Сподівання побачити його «хоч крізь сон» ще раз дає відсилку до образу волхва з його fata morgana. Посвята вірша саме Щепкіну вказує, з одного боку, на щирість переживань, з іншого (з огляду на публічний характер твору) – застосування двох масок: ліричного героя – для себе, ворожбита – для свого доброго товариша-актора. Волхв може дати, бодай примарну, розраду, ось звідки у поезії з’являється фраза «Стань же братом, хоч одури…» Цей образ якнайкраще підходив до Михайла Семеновича, для якого вживання в сценічний образ щоразу набувало нових характерних відтінків персонажа, а життя було своєрідною грою – грою у добро. Михайло Семенович до кінця свого довгого (75 років) життя утримував у своєму домі усіх тих, хто був знайомий йому з театральних кіл і в силу скрутних обставин залишився без засобів до існування. Численні вдови, колишні актриси, діти друзів і знайомих – усі вони знаходили прихисток біля Михайла Семеновича Щепкіна, який піклувався, клопотався, допомагав і утримував. Кажуть, його гра була геніальною, але ще більш вражаючими були його душевна теплота і любов, частинку якої актор зміг уділити й українському поету Тарасу Григоровичу Шевченку.
І останнє. У фізіології існує поняття «інформативний фрагмент», яке стосується сприйняття зображення. Йдеться про те, що погляд людини зосереджується на окремих точк ах малюнка, що психологічно вважаються достатніми для сприйняття та ідентифікації зображеного об’єкта. Подальша деталізація залежить від особистості споглядача – і лише від цього. Про поезію Тараса Шевченка можна сказати те саме: як би її не витлумачували й не подавали – шукач скарбів завжди знайде їх іноді у незвичному, про людське око, вигляді.
Список використаних джерел:
1. Біблія українською мовою. Переклад Олександра Гижи [Електронний ресурс]: http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/books/_book-64.htm
2. Забужко О.С. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. – К.: Абрис, 1997. – 144 с. 3. Шевченко Т. Кобзар. – К., 1968.
Матеріал підготувала Завадська Вікторія, доц., канд. філол. наук
