До 130-річчя від дня народження Миколи Григоровича Хвильового (Фітільова) (1893–1933), українського письменника, публіциста, критика, громадського діяча, одиного з основоположників пореволюційної української прози.
Микола Хвильовий – знакова постать в літературному процесі 20-х років ХХ століття. Проте історичні та суспільні перипетії, що привели до особистої трагедії митця, зумовили складність вивчення його творчості. Більше ніж п’ятдесят років в Україні ім’я письменника замовчувалося, а в 30-80-ті роки дослідження творчості Хвильового було можливим лише на еміграції. Та справжнє повернення Хвильового до української спільноти відбулося з демократизацією суспільства та із здобуттям української державності, коли М. Хвильовий разом з плеядою митців «Розстріляного відродження» опинився в центрі уваги нової генерації дослідників.
Народився Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. у селищі Тростянець на Харківщині. Освіту здобув у Богодухівській гімназії. Служив рядовим у 325-му Царському полку, разом з полком побував у Галичині, Польщі, на Буковині та в Румунії. 1916 р. був переведений у 9-у хімічну команду, а в 1917 р. перебував на румунському фронті. У квітні 1919 р. вступив до КП(б)У. Очолював Особовий відділ 13-ї армії, працював в Богодухові в освітній сфері.
У 1921 р. році переїжджає до Харкова та розпочинає свою літературну діяльність. Микола Хвильовий одразу опинився в осередку українського літературного життя, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно-художнього процесу, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій. Уже влітку 1921 року окремим виданням вийшла поема Хвильового «В електричний вік», а в листопаді того ж року – збірник «Жовтень».
З початку 20-х років літературна популярність Хвильового починає зростати стрімкими темпами. Його твори постійно друкуються в періодичній пресі. Окремими виданнями виходять збірки його поезій «Молодість» (1921) та «Досвітні симфонії» (1922). Тоді ж письменник виступає з прозовими творами. Вони спочатку з’являються в періодичних виданнях, а незабаром виходить збірка новел Хвильового «Сині етюди» (1923).
Новий етап у творчості Миколи Хвильового розпочався з 1925 року, коли за його ініціативою було засноване літературно-мистецьке угруповання ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури», 1926-1928). Ця організація об’єднала найбільш відомих українських письменників, які на той час жили в Харкові, – П. Тичину, Ю. Яновського, М. Бажана, О. Довженка, Ю. Смолича, П. Панча та ін. У період ВАПЛІТЕ Хвильовий написав такі відомі твори, як «Мати», «Арабески», «Повість про санаторійну зону», «Сентиментальна історія».
Про творчість Хвильового писала не лише вітчизняна, але й зарубіжна преса. Усе це переконувало, що в нову українську літературу входить визначний письменник, повний масштабних творчих задумів, митець, який має самобутній талант для їхнього здійснення. Миколу Хвильового визнають одним з ідейних лідерів українського націонал-комунізму, що виник унаслідок активізації опору більшовицькій великодержавницькій політиці. Він брав активну участь у літературній дискусії 1925-1928 рр. в Україні, що розвивалася насамперед у напрямі ідейно-естетичних шукань покоління письменників пореволюційного часу. Памфлети Хвильового «Камо грядеши?» (1925), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926) відстоювали національні пріоритети в політиці та культурі, рух України до Європи й закликали позбутися психологічної залежності від Москви, що розглядалось як гарантія відродження української державності.
У 1926 р. він написав публіцистичний памфлет «Україна чи Малоросія?» (надрукований лише у 1990 р.). Визначальною у памфлеті стала думка: «… ми є справді таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів…». Палкі заклики Хвильового повернутися обличчям до Європи в «Геть від Москви!», оскільки це – «досвід багатьох віків… це – Європа грандіозної цивілізації Європа – Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса…» викликали жорстку реакцію Кремля і літературна дискусія була припинена. Ініціатори літературно-мистецьких дискусій, як й інші лідери українського націонал-комуністичного руху, згодом були знищені.
Центральною для творчої манери М. Хвильового є проблема людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю. Для Миколи Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна ритмічна організація прози – це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий стиль характерний для більшості його новел та оповідань.
Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської».
В атмосфері шаленого цькування, на знак протесту проти голодомору 1932-33 рр. та арешту свого приятеля і соратника Михайла Ялового (пізніше Микола Куліш), що стало початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції, 13 травня 1933 року Микола Хвильовий покінчив життя самогубством.
Його смерть стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920-1930-х років.
Твори та ім’я Миколи Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного радянського режиму в Україні.
Інформацію підготувала Світлана БЕРНАЦЬКА
