Українські письменники, які після Другої світової війни опинилися у Західній Європі, США, Канаді, Австралії та інших куточках планети, намагалися захистити та зберегти свою національну ідентичність. Вони вели боротьбу за продовження кращих літературних традицій та пошук свого місця у світовому полікультурному просторі. Письменники еміграції порушували теми, заборонені для художнього відтворення у СРСР: трагедія голодомору, сталінські репресії, жахи війни. Цим проблемам присвячені твори Є. Маланюка, Юрія Клена, Т. Осьмачки, У. Самчука, В. Барки, Д. Гуменної, І. Багряного та багатьох інших. Головною ідеєю їх творів є віра в українську людину, в її творчу, братерську людську душу. Письменники прагнули поглибити, дати інший вимір українській літературі, відтворити події, які були або зовсім незафіксовані, або трактувалися у спотвореному вигляді. Вони намагались надати письменству універсальності та осмислювали нові явища навколишнього світу, змальовували життя розсіяних по світу українців та працювали не лише як митці, а і як історики та літописці епохи.
Найяскравішою сторінкою українського літературного процесу 40-50-х рр. XX століття було заснування восени 1945 р. Мистецького українського руху (МУРу), який об’єднав письменників-емігрантів, що проживали в нерадянскій зоні окупованої Німеччини. У 50-ті рр. основні емігрантські сили перемістилися з Європи в Америку. У 1954 р. в Нью-Йорку на нараді українських письменників та митців було вирішено створити Об’єднання українських письменників «Слово», яке стало продовжувачем справи свого європейського попередника (МУРу), згуртувавши письменників діаспори. Однією з ключових проблем, які вирішували літератори за межами України, була інтерпретація та оцінювання явищ художньої словесності з національних позицій, звернення до національних джерел і основ української культури. Зокрема, основою культурологічної концепції Є. Маланюка стало положення про національний характер культури загалом і літератури зокрема. Він доводив, що у природі немає справжньої творчості, яка б не була національною, такою, що випливає з глибини людської істоти, «там, де духовною пуповиною своєю людина в’яжеться з родом та народом, де вічно живуть образ матері і краєвиди дитинства, де дихає вітер Батьківщини і гріє сонце рідної землі». Отже, справжній митець може бути особистістю лише національною і залишається такою навіть перебуваючи далеко від України . А головне, що поетична творчість Є. Маланюка відображає буття українського народу, його долю, характер, що бачиться у конкретних виявах і мислиться як наслідок розвитку попередніх віків та поколінь. Це можна сказати про творчість усіх провідних письменників української діаспори.
Сергій ДЕНИСЮК
