Функціональна лінгвістика – це наука про мову в дії, про її функціонування як комунікативного засобу. Вагому роль у становленні функціонального напряму в мовознавстві – розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів вираження – відіграла Празька лінгвістична школа ( Р. Якобсон, М. Трубецько, С. О. Карцевський), а також німецький психолог К. Бюлер, який обґрунтував концепцію трьох функцій мови – експресивної, апелятивної та репрезентативної. Р.Якобсон розвинув функціональну ідею К. Бюлера, доповнивши до його трьох функцій ще такі функції: фатична, метамовна і поетична.
Філософські корені функціоналізму як методології знаходимо в працях І. Канта, Ф. Шіллера, Л.Виготського, В. Франкла та ін., у дослідженнях з квантової фізики, у теорії відносності А. Ейнштейна.
Лондонська школа (X. Батлер, М. Холлідей, Р. Ферс) на відміну від Празької, переорієнтувала увагу з мови на людину як суб’єкт комунікації та суспільства. Комунікативну ситуацію як один із проявів внутрішнього стимулу природи людини вони пропонували описувати 3-ма функціями: змістовою, інтерактивною (міжособистісною), текстуальною. Саме Лондонській школі належить право у з’ясуванні ролі динамічно-мовленнєвого аспекту, контекстуалізації слова, адаптації мовних одиниць стосовно середовища та мовної особистості.
Функціональна граматика О. Бондарка мала певні стадії розвитку. Найпершим її завданням було створення системи функціонально-семантичних полів (ФСП). Другою стадією теорії О. Бондарка та його послідовників стало дослідження функціонування моделей поля в тексті, мовленні. Якщо функція є категоризацією мовних явищ, то її можна визначити як репрезентацію концепту, який позначається різними мовними засобами. Якщо сприймати функцію як властивість мовних знаків передавати певну інформацію в акті комунікації, то її концептуальна сутність виходить за межі мовної системи і стає поняттям свідомості. Позамовна природа функції стає предметом розгляду у функціональній лінгвістиці у зв’язку з її доповнюваністю когнітологічною парадигмою. О. Бондарко характеризує два типи функціонального підходу вже не на підставі співвідношення форми та значення, а опосередковано – від зовнішнього світу через свідомість та мислення до мовних форм з їхніми значеннями або навпаки. На сьогодні дискусійним є питання не ототожнення – розмежування значення і функції, а співвідношення смислу та функції.
ФСП мають центр та периферію. На підставі цього О. Бондарко виділяє два структурні типи ФСП:
1)моноцентричні: центр – граматична категорія (аспектуальність, темпоральність, модальність, компаративність, персональність);
2) поліцентричні, що спираються на сукупність різних мовних засобів, які не утворюють єдиної гомогенної системи (локативність, таксис) тощо.
Ю. Степанов на підставі семіотичного принципу вивів три функції мови: номінативну, синтаксичну і прагматичну, підкресливши універсальні риси мови, що корелюють з трьома аспектами семіотики: семантика – номінація, синтактика – предикація і прагматика – локація.
Функціоналізм орієнтується на мовну особистість, яка постає «центром усіх систем». На думку Ю. Караулова, не можна пізнати сутність і закони мови, поза її творцем і носієм.
На сьогодні функції мови називають характеристиками, без яких мова не може бути сама собою, виокремлюючи при цьому дві стрижневі функції: комунікативну і когнітивну. До них додаються також емоційна функція мови (бути одним із засобів вираження почуттів і емоцій) і метамовна або металінгвістична (бути засобом дослідження і опису мови в термінах самої мови). У межах функціоналізму, який розглядає мову в аспекті її функціонування, проглядається тенденція до визнання первинної мовної функції – функція збереження і отримання знання, а комунікативна функція розглядається як похідна від неї. Відповідно і функціональність мови можна розглядати як її здатність виражати знання людини про світ.
Потенціал внутрішньої організації і зовнішніх зв’язків словотвірної системи і її основна – номінативна – функція взаємообумовлені. В силу своєї подвійної співвіднесеності – з позамовною дійсністю і з системою мови –похідні слова називають явища світу, реалізуючи при цьому потенціал словотвірної системи у вигляді конкретної структурної комбінації певних засобів і відношень.
Отже, процес сприймання і позначення елементів дійсності отримує об’єктивацію і закріплення у мові основних тенденцій, які визначають розвиток сучасної функціональної лінгвістики: антропоцентризм, щільно пов’язаний з етнізацією соціального і культурного життя, з мовною і культурною ідентичністю; неофункціоналізм, який вивчає мову в дії, тобто зв’язок мови і її адекватне використання в комунікації, в дискурсі.
проф. Валентина ГЕРАСИМЧУК
