Моє ім’я Коренюк Олена. Я з невеликого містечка Умань Черкаської області і це розповідь про мій шлях до поезії.
Любов до віршів в мене зародилась ще змалечку, коли я почала писати невеликі віршики про найцінніше: про маму, батька, сестру та домашніх улюбленців. Згодом, в рідній школі №11 імені Миколи Платоновича Бажана (яку зараз, на жаль, перейменували) почала брати участь у конкурсах, пов’язаних з виразним розповіданням творів та віршів таких авторів, як Василь Сухомлинський та Тарас Шевченко. З роками потяг до літератури ріс і набирався досвіду. Я припинила писати вірші, як робила це в дошкільному віці і приділяла більше уваги до вже існуючих поезій. Виписувала ті, які мені подобались найбільше і аналізувала їх. Так в мене назбиралось 5 повністю списаних лірикою блокнотів. Там були вірші і відомих поетів, яких ми знаємо ще зі школи, і мало знайомих, але не менш талановитих авторів.
Власне натхнення писати знову пробудилось в дев’ятому класі і не згасає до сьогоднішнього дня. Перші свідомі вірші були досить наївними, недосвідченими та простими. Я писала про природу, атмосферу осені, зими та літа, про свої думки та емоції. Вже тоді я зрозуміла, що вірші дуже допомагають мені розфасувати свої думки, зрозуміти їх і саму себе. Вони допомагали розслабитись та очистити мізки. Я не зупинялась і продовжувала писати, в чому мене активно підтримувала родина, друзі та знайомі, від чого в мене ніколи не зникало натхнення, коли якийсь задуманий вірш так і не зміг зібратись в римовані рядки. Я познайомилась з людьми, які, як і я, знайшли свій шлях до поезії. Ми обмінювались новими творами, думками та емоціями, які вкладені у рядки. Це дуже допомагало, адже коли людина знаходить однодумців, вона завжди буде рухатись з ними вперед, піштовхуючи один одного. Так я почала спілкуватись зі своїм хлопцем. Нас об’єднала поезія, а зараз наші відносини не дають натхненню згаснути. Ми слідкували за розвитком майстерності один одного і підтримували власне починання.
Переломним моментом мого шляху став день, коли я поділилась написаними віршами з моєю вчителькою зарубіжної літератури – Голоюх Тетяною Анатоліївною. Вона стала великим поштовхом для мого розвитку, адже підтримувала мої твори не менше, ніж власна родина, знаходила помилки і пропунувала їх рішеня. Вона завжди вправно відшукувала сенс поезії і відчувала ту атмосферу, яку я хотіла передати. Навіть після закінчення навчання у школі я ділюсь з нею своїми творами і охоче чекаю її справедливої критики.
Коли після мого випуску, школу перейменували, до мене звернулись з проханням допомогти написати новий гімн. Так я залишила свій маленький слід у місці, в якому провела одні з найкращих років свого життя.
Мій шлях до поезії проходив через довгу дорогу: через різні пори року, світлі та темні дні, через війну і кохання. Зараз я не уявляю життя без цих римованих рядків, в яких закарбовані мої почуття, страхи та надії і до яких я завжди можу повернутись, щоб поділитись емоціями через слова між рядками. І цього всього могло б не бути, якби не постійна підтримка, яка ніколи не давала мені опустити руки.
1. Крила
Так, колись віє холодний вітер.
Так, моросить неприємний дощ.
На підвіконні вмирають квіти,
Що ми хотіли – те нам не вдалось.
До чого прагнемо – важко дістати,
В кінці дороги зникає сила,
А коли здається, що можеш літати –
Тобі беруть і відрізають крила.
Чорна лінія довша за білу,
Похмурі дні затьмарюють сонце.
Серце горіло, але зомліло
Від слів нахабного незнайомця.
І кожний день можна нити й нити,
Хотіти, мріяти. Не зробити.
Чекати час, щоб почати жити,
Щоб від життя трішки відпочити.
Проходить день, так минає літо,
Знов помічаєш холодний вітер,
Похмурий дощ і зів’ялі квіти.
Сьогодні знову не зміг злетіти?
2. У темряві
Гілля берези хитає морозний вітер.
Осінь рання. Кудись промайнуло бентежне літо,
Далеко сховались найперші весняні квіти
В страшенний шар снігу, в часи, коли зникло світло.
Пітьма огортала все, що було навколо,
Вона полонила душу, не лишаючи в ній нічого,
Окрім злості, жаги і інстинкту усіх покарати,
Дістати із тіла душу, посадити їх всіх за ґрати.
Листя берези кривдить морозний вітер.
Полетять птахи. Хочуть знов повернути літо,
А мороз на вікні намалює несправжні квіти.
І, здається, я бачу за ними примарне світло.
Та пітьма не пішла. Вона досі гуляє навколо.
І краде промінь світла у білого сонця нічного.
Вона лізе у вікна, вона хоче зайти до кімнати,
Огортає думки, у цю ніч не дає мені спати.
По кімнаті гуляє холодний морозний вітер.
Я не хочу весни, я не хочу бентежне літо.
На столі залишись осінні зів’ялі квіти,
Та пітьма вже пішла. І нас знов огортає світло.
3. Сезонна крига
Чарівні ночі – безпорадні очі,
Небезпека людству, лихо для душі.
Привітають срібними, талими сніжинками
Й проводжають, списані чорним, аркуші.
Відлетіли ластівки, вкрились сріблом гілочки,
Зачиніть віконечко, бережіть тепло.
Бережіть невтримане, бережіть отримане,
Ми ж з вами не ластівки, не полетимо.
Чарівними нічками, ллється думка зливою,
Падає, як пір’ячко, б’ється, наче скло,
Вкрились ріки кригою, вкрилось небо кригою,
Тільки твоє серденько ще не замело.
В океані мутному, що над нами хилиться,
Як не намагайся ти – не знайдеш зірок,
Та не сумнівайтеся, тьма колись зупиниться,
Й пролунає ластівки тонкий голосок.
4. Лише людина
“Чим ти допоможеш?” В моїх думах ехо.
Йде за мною тінню, кличе в темних снах.
“Ти ж іще дитина, ти лише дитина.
Чим ти допоможеш?” – знову на вустах.
Я від них тікаю. Ці слова як вирок,
Повернули осінь посеред зими.
Я не маю віку і не маю сили,
Розділяю слабкість з іншими людьми.
Я не всемогутня і ти не всесильний,
Не лише як діти. Як людський народ.
Доля не постійно до всіх нас прихильна.
“Чим я допоможу, я ж лише людина?”
Знову кличе ехо серед цих незгод.
5. Пережити знову
Я так хочу знов прожити кожен вихор почуттів
І мов вперше подолати всі малі й великі кроки,
Повернутись у яскравість світу тих дитячих днів,
Як на пальцях рахувала пережиті мною роки.
І піти в обійми тата після нового синця,
І піти в обійми мами, коли так боялась грому,
Знов відчути із сестрою смак студентського життя,
Хочу знову повернути ту шкільну постійну втому.
Хочу знов прожити дні, коли все небо без зірок
І зануритись у ті, коли не проглядалось небо,
Коли втратила свій розум від заплутаних думок
І коли той клятий розум був мені не зовсім треба.
Я так хочу повернути всі ці дні собі назад.
І хвилини, і секунди я б по іншому прожила.
Неквапливо, поринаючи у новий листопад,
Я б ніякого моменту з цього часу не змінила.
6. Плач гітари
Коли залишиться останній пелюсток,
Іще не зірваний брудним, холодним вітром,
Що пробирається мені аж до кісток
Та ранить душу, заступає світло,
Я йду у місце тиші , власний схов,
Де зберігається моє дорогоцінне:
Моя гітара – то моя любов,
Вона моя отрута та спасіння.
Торкаюсь першої найтоншої струни,
Щезає біль, окови теж облишу.
Перебираю пальцями руки –
Гітари плач полонить мою тишу.
Мелодія то скаче, то біжить,
То знов повільно ллється водоспадом.
Холодний вітер вже не налетить
І пелюстки не скине листопадом.
Я б’ю по струнам , забуваю все:
Усі лиха, пригоди та незгоди.
Мій біль моя мелодія несе,
І ми пливем по течії свободи.
7. Готові
Чи весь світ збожеволів?
Чи ті ненажерливі лиця?
Що хапають зі столу найбільший шматок волі чужої
І продають, як товар, продають, як дрібницю,
Поки на лінії фронту розливаються ріки крові.
Та ми ще не спимо. Наші душі спраглі до волі.
Вони звикли до бою,
Вони звикли до болю,
Вони самі напишуть свою власну долю.
Де під неба блакиттю засяє золоте жито,
Адже за незалежність було стільки людей убито,
Стільки сліз пролито, а сердець розбито.
Тому ми не йдемо. Ми залишимось вічно стояти
На чорній землі, яку дарували нам батько і мати,
На своїй землі, за яку віддали життя солдати,
До якої готові теплими грудьми припадати.
І обіймати її.. обіймати.
22.02.2022
8. Петля
Усе однакове, усе циклічне:
Година, день, роки і все життя,
І навіть вічність не така вже й вічна,
Початку не існує без кінця.
Прекрасний цвіт весни колись зів’яне,
У космосі засяє смерть зорі,
Ранкове небо одягне багряне
Пальто з червоних променів вгорі.
І зірветься останній пелюсточок,
Що так хоробро гілочку тримав,
І вітер понесе жовтий листочок,
Що бився, проте долю не здолав:
Він не зумів збороти силу вітру,
Тяжіння, силу опору в стеблі,
Прикрасивши цю золоту палітру,
Він гріє шар холодної землі.
Ніч привітає зорями світанок,
Знов пролунають крики немовля.
І вечір, день і блідо-сірий ранок,
“Тебе кохаю”,- тихо промовля.
У цьому хаосі незримого порядку,
Для когось лінія, для когось, мов петля,
Листочок б’ється , як по розпорядку,
Коли його очікує земля.
