Іван Багряний займає почесне місце у списку українських авторів, що жили в часи репресій в Радянському Союзі і нехтували заборонами. Вільнодумець, сміливий, упертий письменник, якого не зупиняли переслідування, заслання, пагони і укривання від радянської влади в інших країнах. Великого письменника в ньому визнали тільки після смерті, коли він був реабілітований і його книги почали перевидавати. У своїх творах І. Багряний піднімає тематику несправедливості й жорстокості, з якою йому довелося зіткнутися, він показує, що, не дивлячись ні на що, можна відстояти свої переконання і, пройшовши через усі випробування, залишитися людиною. І хоча, зрештою, йому довелося покинути рідний край, він намагався у що б то не стало жити на Батьківщині. Замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий читачам на батьківщині. Тепер опубліковано його кілька романів, за його творами ставляться фільми, з’являються дослідження про нього. Актом справедливості й визнання (хоч запізнілого) стало присудження йому посмертно, в березні 1992 року, найвищої відзнаки нашої країни — Державної премії України імені Тараса Шевченка.
2 жовтня 1906 року — у місті Охтирка на Сумщині в родині сільського робітника-муляра народився Іван Багряний (справжнє прізвище Лозов’ягін Іван Павлович з pодини Лозов’яг), псевдонім обрано, як припускають, під впливом захоплення творами Миколи Хвильового — в текстах його улюблений епітет «багряний» виражав революційно-романтичне поривання.
У молоді роки вчителював (викладав малювання), обіймав низку посад в різних організаціях, працював на шахтах Донбасу. Писав вірші, здійснив поїздку по Україні. Деякий час навчався в Київському художньому інституті, який не закінчив через фінансову скруту та політичну неблагонадійність.
Входив до опозиційного літературного об’єднання «МАРС» («Майстерня революційного слова»), його твори нещадно критикувалися за принципову українську позицію. Віршована поема «Ave Maria» (1929) була заборонена цензурою, а історичний роман у віршах «Скелька» (1930) спричинив звинувачення «в проведенні контрреволюційної агітації». 16 квітня 1932-го року був заарештований. Провів 11 місяців в одиночній камері внутрішньої тюрми ГПУ, засуджений на три роки заслання на Далекий Схід, звідки намагався втекти, але був спійманий. За спробу втечі отримав новий термін — ще на довгі 3 роки.
Після повернення, 16 червня 1938-го року заарештований вдруге — цього разу за «участь у націоналістичній контрреволюційній організації». Обвинувальний вирок не підписав і після двох років в’язниці (83 дні провів у камері смертників) восени 1940-го року через брак доказів був випущений на волю. Пережите описав в автобіографічному романі «Сад Гетсиманський» (1950) — творі, що на два десятиліття випередив знаменитий «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина.
Під час німецько-радянської війни переїхав у Галичину, де приєднався до українського підпілля. Працював у референтурі пропаганди, брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради та розробляв програмові документи. Написав романи «Люба» 1944 р., «Тигролови» («Звіролови») 1946 р., «Сад Гетсиманський» 1950 р., «Людина біжить над прірвою» 1965 р. (посмертно).
В 1945-му році емігрував до Німеччини. Його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» (1946) набув великого розголосу і став одним із тих документів, що змінили на Заході ставлення до проблеми «переміщених осіб». Редагував газету «Українські вісті», заснував Українську революційно-демократичну партію (1948), був головою виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. Виступав за консолідацію українського патріотичного руху.
Однією з головних тем творчості Івана Багряного було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів — тут він використав багатий матеріал особистих вражень. Його роман «Сад Гетсиманський» був чи не першим твором емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм більшовицької влади. Юрій Шерех-Шевельов назвав його «справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці» і спростував тезу про Солженіцина як першовідкривача цієї теми: роман Багряного з’явився набагато раніше за твори останнього. Критик говорить про «разючу подібність» «Саду Гетсиманського» та «Архіпелагу ГУЛАГ» (попри більшу масштабність останнього), а водночас зауважує, що «брак сприятливої кон’юнктури 1950 року супроти 1970-го і класичне українське невміння виходити поза своє гетто спричинилося до того, що роман Багряного не здобув і одної тисячної частки тієї популярності, якої осягла документальна епопея Солженіцина».
І все-таки, саме романи Багряного — «Тигролови» й «Сад Гетсиманський» — стали тими, що були перекладені англійською та деякими іншими мовами і здобулися на певний резонанс на Заході. Багатьма європейськими мовами був перекладений і його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?», що мав великий розголос серед української еміграції та у світі. Це — один із шедеврів багатогранної й темпераментної публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки та історію визвольних змагань.
Памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» був відповіддю на облудні заклики радянської пропаганди й на безсоромні дії західних урядів, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР — прямо в концтабори. Це була відповідь патріота України, який хотів використати становище емігранта — перебування у вільному світі — для боротьби за її свободу. Це був і гіркий докір західній громадськості, яка в більшій своїй частині сліпо не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму або й, загіпнотизована сталінською пропагандою, вороже ставилася до втікачів із СРСР як до нібито фашистських «колабораціоністів».
У цьому памфлеті Багряний, зокрема, писав:
«Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої великі гріхи перед своєю Вітчизною?
Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю.
Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово “Вітчизна” наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де ти родився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері.
Для нас слово “Вітчизна” також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська “родіна”. Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вічизна моя, Україна, одна з “рівноправних” республік у федерації, званій СРСР. Я не тільки не є злочинцем супроти моєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.
Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатися до неї.
Чому?
Бо там більшовизм.
Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно».
Публіцистика Івана Багряного є квінтесенцією національної гідності й суверенності, обстоювання повноти національного буття. Вона подає приклад послідовного, безкомпромісного і аргументованого викриття російського великодержавного шовінізму — як у його популярно-вульгарних формах, так і в «прогресистських» та «інтелектуалістських». В силове поле політичної думки Багряного входив і широкий спектр фактів та процесів світового політичного життя.
Помер 25 серпня 1963-го року в Новому Ульмі (Німеччина). Незадовго перед тим висувався на Нобелівську премію в галузі літератури.
У памфлеті «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» Іван Багряний писав:
«Я повернуся до своєї Вітчизни з міліонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі і там по Сибірських концентратах, тоді, коли тоталітарна більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький.
Коли нам – Українському Народові – буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості».
Нині Іван Багряний вертається в Україну. І стверджуються горді слова, викарбувані на його могилі:
«Ми є. Були. І будем Ми!
Й Вітчизна наша з нами».
Наталія МИСЛОВИЧ
