Пропонуємо разом відвідати «Клуб невиправних оптимістів» Жана-Мішеля Ґенассія. Попри приємну й безтурботну назву книга не належить до класу «легких». Перед читачем – Париж часу «залізної завіси» і долі людей із країн так званого «соцтабору», які опинилися у французькій столиці. Вони різні за характерами, за національністю, за соціальним походженням, за ставленням до дійсності, за вподобаннями, за родом занять і умовами проживання, проте дещо у них спільне – це втікачі від «режимів», які втратили усе, навіть ім’я. Хтось із них продовжує вірити в ідею комунізму, вважаючи, що сучасне керівництво їхніх держав її спотворило, а хтось розчарувався у колишніх ідеалах й не вірить ні у що. Мало хто із відвідувачів клубу згадує своє минуле, у якому залишилося інше життя. Спогади гнітять згадкою про дітей, дружин, друзів та близьких, яких вони, найімовірніше, ніколи не побачать, про улюблену роботу, якої в еміграції вони ніколи не одержать, про затишний дім та комфорт. Емігранти організовують шаховий клуб, де у мовчанці можуть втекти у світ шахової дошки від болючих спогадів та гнітючої дійсності. Це їх об’єднує. І ще одне – усі ці люди, погано вдягнуті, нерідко голодні, на грані виживання – оптимісти, бо вони ЖИВУТЬ.
Твір лінійний, доволі простий за будовою, де історія персонажів розповідається по черзі, а «цементом» композиції є французький юнак, парижанин, який випадково потравив до клубу й затоваришував із багатьма його відвідувачами. У хлопця своє життя і власні проблеми, які роблять твір актуальним і для читачів-підлітків.
Неочікуваний фінал історії «робить гру» і спонукає внести книгу до списку улюблених. Роман, без сумніву, гідний уваги і нагадує стару сентенцію: «Ніколи не буває так погано, щоб не могло стати ще гірше» – і це дає надію… на краще.
Приємного прочитання!
Вікторія ЗАВАДСЬКА
