Герасимчук В.А. Специфіка художності в літературному тексті // Мова і культура: Наук. вид. – К: Вид. дім Дмитра Бураго, 2005. – Т. 1, вип. 8. – С. 136–141.
Діалог як універсальна смислотвірна категорія став предметом багатьох аналітичних естетико-філософських студій у ХХ ст. (М. Бубер, Ю. Габермас, Е. Левінас, М. Бахтін, Ю. Лотман та ін.), адже висловлювання (основна одиниця діалогу) екстраполюється на різні сфери буття – культуру (як код до розуміння у сфері міжкультурної комунікації, соціальний простір (макро- і мікросоціальні взаємини між партнерами), психологію, оскільки онтогенетично пов’язане з внутрішнім мовленням, відкарбовується на його структурі і функціонуванні, а відтак на свідомості загалом. Та власне і свідомість є нічим іншим, як внутрішнім діалогом. Адже зміст, що надходить до свідомості, перед тим, як стати іманентною часткою індивідуума, “обговорюється” в ній. Якщо творчим актом будь-якого літературного твору є актуалізація у тексті художньої метафоричної картини світу, то для філософського роману важить, передовсім, концептуальна (в якій поєднується і художня, і філософська, і навіть науково обґрунтована) картина світу, яка за своєю сутністю не може бути не діалогічною.
