Письменниця в листі до М. Павлика назвала цей стиль «неоромантизм», вбачаючи в ньому початок українського модернізму. Високо оцінюючи твір О. Кобилянської «Льореляй» («Царівна»), вона пише: «Взагалі писана ся повість якось немов двома стилями разом: дуже романтичним і чисто натуралістичним. Пані Кобилянська – писателька нової школи, неоромантичної, але її неоромантичний стиль не дійшов ще до такої гармонії ідеалу з життєвою правдою, як то єсть у деяких новітніх французьких письмовців. Часом у неї тенденція надто виступає червоною ниткою і разить очі, мов дисгармонія барв». Пізніше, 1899 р. в статті «Малорусские писатели на Буковине» Леся Українка показує сутність неоромантизму і зазначає: «Протест особистості проти середовища і незмінно супроводжуючи його пориви ins Blau становлять необхідний момент в історії літератури кожного народу; цей момент, мабуть, тільки тепер настав для малоросійської літератури » (8, 70). Так у 20-річної письменниці вже склалося досить повне розуміння й бачення сутності неоромантизму, змістовим ядром якого є розуміння людини як самоцілі. Боротьба за себе, нескінченна внутрішня боротьба за розбудову в собі найвищих моральних цінностей – настанова О. Кобилянської цілком відповідала тим ідеалам, які сповідувала юна поетеса.
Аналізуючи творчість О. Кобилянської, Леся Українка формує власне поетичне та світ оглядне кредо . Доказом цього твердження може стати її розуміння тих проблем, що становлять сутність неоромантизму.
Леся Українка фіксує настання такого часу, коли актуальним стало ознайомлення української суспільності з тим обширом проблем, які хвилюють світ.
Таке виокремлення специфічних особливостей вітчизняної культури в контексті світової стало характерним для Лесі українки. Творчість її припадає на період різкого повороту в світоглядно-філософській картині світу. Поява імпресіоністських ідей спочатку в живопису, пізніше в літературі знаменувала ті зрушення, що відбувалися у суспільному житті людства. Від об’єктивної сутності буття, від виявлення цієї сутності митці переходять до виявлення самого способу суб’єктивного сприйняття цього буття і в живопису, і в літературі. Імпресіонізм у своїх виражальних засобах зближається з неоромантизмом. Імпресіоністи зосереджують увагу на людській індивідуальності, на її внутрішньому світі, настроях, почуваннях, почуттях, бажаннях. І тут виникає певна дилема, коли прагненню до єдності, стильової цілісності протистоїть намагання відобразити все розмаїття індивідуального буття.
Тривіальному оточенню протиставлялось нове світобачення, новий ідеал: орієнтуючись на традиційні моральні цінності, митець звертається до минувшини. Цей ідеал – противага задоволенню, яке переживає особистість від спрощеної цивілізації. В цьому засади новітнього романтизму, або, інакше кажучи, неоромантизму.
Такий напрям із самого початку нерозривно пов’язаний з тими ідеями, які висувала новітня філософія, починаючи з Ф. Ніцше та А. Шопенгауера. Саме ідея новітньої філософії, згодом вплинули на стильові пошуки Лесі Українки. В середовищі, в якому зростала письменниця,переважали народницькі ідеї, але світоглядні засади спираються на філософські концепції, близькі до інтуїтивістських.
Поетеса створює власне світобачення, гармонійно поєднавши стильові особливості різних літературних жанрів і запропонувавши свою філософічну систему.
Таким чином, образи, виведенні Лесею Українкою стають образами-символами, а самі драми перетворюються на драми ідей.
Драматургія Лесі Українки трагічна – її герої гинуть. І це все відповідає тій основній ідеї, яка закладена Лесею Українкою, – перемогти або загинути, адже в боротьбі за волю й торжество вищої людяності завжди приносилися жертви.
Леся Українка поєднує в своїй драматургії той індивідуалізм, ту орієнтацію на екзистенцій ні мотиви, що наростали в європейській культурі, мистецтві, літературі, філософії, зі споконвічним потягом до екзистенційного бачення, який притаманний українській національній ментальності. На нашу думку, цим пояснюються такі виразні і, певною мірою, несподівані повороти душевного пориву героїв драм Лесі Українки. Вона всіляко підкреслює трагізм особистості, яка відмовляється від своєї екзистенції, зраджує себе. Це і Лука, що зраджує саму свою сутність – пісню, пісенність душі, чим губить і своє життя, і спопеляє Мавку; і Антей, який закінчив життя самогубством, і Дон Жуан, що кам’яніє, відмовившись від власної сутності – вічного пошуку свободи, погодившись проміняти її на роль «господаря».
У центрі буття героїв твори Лесі Українки – екзистенцій не поняття «тотальної свободи». Пізніше у Ж.-П. Сартра ця концепція «тотальної свободи» стає самим змістом буття людського суспільства в цілому, і кожної людської особистості зокрема. Людина «приречена» бути вільною, сама ж свобода породжує і виражає себе в задумі, проектах, націленості на майбутнє.
Але ж майбутнє не має визначеності, воно складається з безмежної кількості множин. Тому власне сутністю, «ядром» свободи стає саме вибір. Коли людина відмовляється од вибору, то, по суті, вона вибирає відмову. Таку характеристику сутності людського буття дає і Леся Українка, змальовуючи своїх героїв у ситуації вибору. Не перелічити тих гірких слів, які поетеса адресує тим, що обрали позицію «вибір не вибирати»…
Боротьба Лесі Українки за відродження вільної гордої людини, патріота своєї знедоленої Вітчизни, була, справді, подвигом.
