Каленюк А. ФЕА, ІІІ курс
Караїми – малочисельний народ на українських теренах
Караїмське віросповідання, або караїзм, — монотеїстична релігія зі своїми догматами, традиціями, духовною ієрархією. У різні часи і в різних країнах караїзм сповідували іранці, араби, євреї, греки, ефіопи, представники інших національностей у межах нинішнього Ірану, Іраку, Сирії, Ізраїлю, Єгипту, Марокко, Туреччини. На території України і всієї Східної Європи караїзму дотримувалися лише етнічні караїми-тюрки (караї) і незначні групи росіян та українців, вихідці із козачих станиць Північного Кавказу й колишньої Астраханської губернії.
Тут йдеться в основному про віросповідання кримських караїмів за національністю як основних сповідників караїзму, котрі живуть в Україні. У кримських караїмів назва народу і віросповідання збігається, але інколи помилково ототожнюють етнічних караїмів (якими є тільки кримські караїми-тюрки) з караїмами за релігійною ознакою із країн Близького Сходу (караїми-араби, караїми-євреї, караїми-греки та ін.).
При єдності принципів і догматів віри кримських караїмів від єдиновірців інших національностей відрізняють особливості світогляду, які збереглися в народній традиції.
Становлення і розвиток караїмського віровчення
Формування караїмського віровчення відбувалося в перші сторіччя нашої ери. Караїзм базується на Старому Заповіті (караїми називають себе синами Святого Письма). Деякі вчені відносять виникнення караїмського віровчення до часів земного життя Ісуса Христа і вважають, що воно сформувалося під безпосереднім впливом засновника християнства. Важливу роль в організації духовної структури, в становленні й оформленні караїзму відіграло вчення Ананабен Давида (752—840) із Басри. Він визнавав вчення Мойсея, Ісуса Христа і Магомета, котрих вважав пророками, вірив у безсмертя душі і в переселення душ, не надавав значення зовнішній обрядовості і закликав самостійно вивчати Старий Заповіт. Прихильників цього вчення спочатку називали «ананітами». Пізніше виник сучасний релігійний термін караїми (караїмі). Служителі культу виводять його від слів одного кореня з текстів Старого Заповіту й Корану, перекладаючи як «читаючі», «заклинаючі», знавці Святого Письма. Більш обґрунтованим є пояснення назви від етноніму карай.
Розквіт віровчення караїзму відбувався у VIII—XIII ст. Релігійні громади представників різних національностей у цей період вже утворилися на території нинішніх країн Іраку, Сирії, Єгипту, Туреччини та ін.
Згідно з віровченням караїзму Всемогутній Бог існує предвічно. Його єдність і могутність недоступні для людського розуму. Бог сотворив усе суще і через Мойсея на Синайській горі дав найдосконаліший Закон. П’ять книг Мойсея ніколи не порушуються, не доповнюються, не змінюються. Божим духом були ведені й інші пророки. Бог визначає людям нагороди й покарання за заслугами кожного і воскресить мертвих у день суду, час якого ще не визначено. Має ще відбутися прихід месії. Ісуса Христа і Мухамеда караїми вшановують як великих пророків.
У Криму з початку нашої ери шанувальники Старого Заповіту ("сини Святого Письма") були відомі серед тюркських племен, пізніше вони прийняли вчення Анана. Відомості про найдавнішу караїмську громаду півострова зберігають пам’ятники родового кладовища Балта-Тиймез ("Сокира не доторкнеться").
У VIII ст. караїзм прийняла верхівка хозар на чолі з каганом, що сприяло поширенню віровчення серед язичницьких тюркських племен каганату на великій території, включаючи Крим. Язичництво, караїзм, християнство та іслам толерантно співіснували в Хазарській державі.
Після занепаду в XI ст. Хазарського каганату кримські караїми зберегли самостійність в окрузі Кирк-Йер неподалік від м.Бахчисарай. У 1246 р. частина караїмів перебралася із Криму в Галичину на запрошення князя Данила Галицького, який надав їм землі й привілеї. Так караїзм став відомим у Західній Україні. Етно-конфесійні громади кримських караїмів з`явилися в Галичі, Львові, Луцьку та в інших містах цього краю.
У Кримському ханстві караїми зберегли самоуправління й визнавалися політичною одиницею, якій було надано розмаїті пільги та гарантії внутрішньої і побутової незалежності. Караїми із Криму і Галичини не раз приставали до козаків. Історія зберегла імена Мінаша, М.Бубновського, ІльяшаКараїмовича — старшого полковника реєстрового козацтва. Після приєднання Криму до Російської імперії кримські караїми стали поступово мігрувати за межі півострова. їхні громади утворилися в Києві, Одесі, Бердянську та в інших містах України.
Останній гахан кримських караїмів проф. Хаджі СераяШапшал відзначав, що караїмська віра є християнством в його початковому стані, тобто таким, яким воно було ще за життя його засновника.
Версії виникнення культури
Караїмська мова належить до кипчакської групи тюркських мов. Розрізняють північний (тракайський), південний (галицький) і кримський діалекти. У той час як перші два діалекти практично не змінилися за останні п’ять століть, останній був більше схильний до впливу турецької мови під час турецького панування в Криму в XV-XVIII столітті; існує також гіпотеза про їх незалежне одне від одного походження.
Вивчення походження караїмів ускладнюється відсутністю писемної традиції, яка підтверджує тюркське походження і накладенням історичних і психологічних факторів, котрі справили вплив на самосвідомість самих караїмів. Будучи за мовою, фольклором, традицією та ряду інших ознак тюркським народом, караїми тим не менш традиційно сповідували караїзм – релігію, споріднену іудаїзму або ж таку, яка трактується як секта іудаїзму. У зв’язку з цим є дві основні версії походження караїмів. Обидві досі залишаються предметом наукових дискусій і не є повністю взаємовиключними.
«Хозарська» версія була висунута в 1846 році російським сходознавцем В.Григорієвим. Широку популярність отримала у другій половині XIX ст. Згідно цієї теорії, караїми є нащадками хазарів – тюркського кочового народу VII-X ст., який прийняв іудаїзм і серед районів розселення якого був Крим. Сумнів викликають наступні факти: караїмська мова належить до кипчакської групі, а хозарська – до булгарської, отже, між цими двома тюркськими мовами немає близького споріднення; хозарський іудаїзм був, швидше за все, талмудичним, а в традиції караїмізма єдиною священною книгою є Танах, тобто Талмуд не визнається; хозари зникли в XI столітті, а перші письмові згадки про караїмів відносять до XIV століття.
«Кумано-кипчакська» теорія була висунута такими вченими, як ДанШапіро, Пітер Голден і ГолдаАхієзер і спирається на наступні факти: кримський діалект караїмської мови відрізняється від середнього діалекту кримськотатарської лише присутністю гебраізмів; тракайський і галицький діалекти караїмської мови значно відрізняються від кримського діалекту; в Золотій Орді була поширена мова, близька до мови литовських і галицьких караїмів, перше документальне свідчення про перебування караїмів в Криму відноситься до 1278 року. Згідно цієї теорії предки східноєвропейських караїмів родом не з Криму, а прибули з захоплених монголами територій (Північний Іран і Нижня Волга), з Візантії, і, після падіння Константинополя в 1453 році, з Османської імперії.
«Єврейська» версія говорить, що караїми є місцевою кримською групою євреїв і ведуть своє походження від послідовників доталмудичного іудаїзму саддукеїв, що відкололася в VIII ст. в Багдаді в окрему релігійну секту. Ще одна – "синтетична" теорія І.Казаса захищає точку зору, що в суперечці про етногенез караїмів слід об’єктивно розглядати і «хозарську», і «семітську» теорії.
У 2003 році Всенародним з’їздом кримських караїмів України було прийняте наступне формулювання самовизначення: Кримські караї (кримські караїми-тюрки) – корінний народ Криму, об’єднаний спільністю крові, мови та звичаїв, усвідомлює власну етнічну індивідуальність, кровну спорідненість з іншими тюркськими народами, самобутність культури та релігійну самостійність, відчуває особливі почуття до Криму, як до історичної батьківщини, виражає дружнє ставлення до інших народів і конфесій, поважає їх самоідентифікацію.
Одна з перших згадок етноніму «караїм» зроблена в описі Кафи на початку XV ст. Іоанном Шільтбергером з Мюнхена. Караїмська громада в столиці кримського ханства Солхат (нині Старий Крим) існувала в XIV ст. Головним центром караїмів Криму був Чуфут-Кале, ще в XIX столітті його населення складалося майже виключно з караїмів.
Згідно караїмської традиції, великий князь литовський Вітовт переселив 383 караїмські сім’ї з Криму в Тракай, пізніше – в Луцьк і Галич після кримського походу в 1392/1397 (?) році. Звідти пізніше караїми розселилися по інших містах Литви, Волині та Поділля.
Історія існування караїмів
У Російській імперії караїми мали податкові послаблення, їм дозволялося, на відміну від євреїв, набувати земельну власність, що дозволило їм стати великими землевласниками і промисловцями. Караїми Галичини також домоглися фактичного рівно прав`я з християнами після поділу Польщі і переходу Галичини під владу Австрії.
Прихід Гітлера до влади в Німеччині і введення антиєврейського законодавства спонукали караїмську громаду звернутися з проханням про невизнання їх євреями в міністерство внутрішніх справ Третього рейху, яке в 1939 році підтримало їх прохання, зазначивши, що караїми не належать до єврейської релігійної громади. У роки Другої світової війни кілька великих єврейських вчених – М.Балабан, З.Калманович та І.Шипер – незалежно один від одного дали німецьким окупаційним властям висновок про те, що караїми не є євреями в расовому відношенні, чим врятували караїмів від масового знищення. У зв’язку з тим, що на початку війни відповідні розпорядження не встигли набути чинності, чимало караїмів загинули у Бабиному Яру, в Одесі і в Херсоні під час масової ліквідації євреїв. В часи окупації Криму німцями, коли над караїмами нависла небезпека бути поголовно винищеними, будучи зарахованими окупантами до єврейської нації, С.Ходжаш розшукав у центральному сімферопольському архіві документи про те, що караїми є самостійним тюркським етносом. В вересні 1938 року Семен Езрович Дуван зробив поїздку в Берлін і звернувся до міністра внутрішніх справ з приводу визначення етнічного походження та віросповідання караїмів. Йому надали сприяння російське емігрантське бюро і єпископ Берлінський і Німецький Серафим. 5 січня 1939 року на ім’я С.Дувана з Державного расового Бюро Німеччини прийшло роз’яснення, відповідно до якого караїмський етнос не ототожнювали з євреями. Відомі випадки допомоги караїмів своїм сусідам-євреям, яких вони ховали у себе в будинках або постачали документами своїх загиблих родичів.
На даний момент караїмські громади проживають в Україні (Крим, Луцьк, Галич), Росії, Литві, Польщі, Туреччині, Франції, США, Ізраїлі. В Україні вони є одним з корінних народів Криму.
Караїми у Галичі
Від гордої та колоритної нації караїмів, яка проживала у Галичі, нині залишилися дві останні представниці.
Караїми оселилися в Галичі ще за часів правління Данила Галицького, коли той уклав договір з ханом Батиєм у 1246 році. Тоді 80 родин перебралися на береги Дністра.
Караїми у Галичі мали свій храм – кенасу. За радянської влади її закрили. Але люди почали збиратися у когось удома, все одно проводили свої богослужіння. А у 1986 році храм взагалі знесли, а на його місці збудували дев’ятиповерхівку.
Із небагатьох караїмських громад, заснованих у Середньовіччі на теренах Галичини і Волині, залишилась тільки галицька.
Музей караїмської історії та культури знаходиться в помешканні галицьких караїмів. Створення музею (4 листопада 2004 р. – це своєрідна данина тим людям, які не покинули ту землю, що протягом 750 років була рідною для їхнього маленького, але гордого народу, унікальною рисою якого – це вміння уживатися з іншими.
Різке скорочення їхньої чисельності зумовлене табу на змішані шлюби.
Експозиція музею знайомить відвідувачів із релігійними та культурними традиціями караїмів, суспільним та побутовим життям караїмської громади Галича. Тут можна побачити ризу та молитовний шарф газана, караїмського священнослужителя, його печатку та штемпель кенаси. В експозиції музею знаходиться пам’ятна книга з кенаси, в яку записували свої враження поважні гості, що відвідували галицьку караїмську громаду.
В одній з вітрин експонується згорток тори, а також яд (указка для читання Святого письма) та багато інших предметів культу галицьких караїмів. Караїмські релігійні книги представлені в наступних вітринах (одна з них надрукована у Венеції 1528 р.) Календарі, що засвідчують літочислення від створення світу, мезеза (молитва-оберіг), яку кріпили при вході у житло, мінори, які прикрашали галицьку кенасу тощо.
2000 року караїми Галича увійшли до Всеукраїнської асоціації караїмів «Кримкарайлар». Як Галицька територіальна громада, документальне підтвердження цієї події також знаходиться в експозиції музею.
Останній розділ експозиції присвячений обрядовості та побуту галицьких караїмів, частково ілюструє підготовку караїмів до святкування пасхи. Загальні правила релігійних обрядів зобов’язують дотримуватись свят. Караїми відзначають основні свята, що встановлені Старим Заповітом і тісно пов’язані з річним циклом та осілим землеробським життям, Новий (молодий) місяць, Пасху, П’ятидесятницю, Свято Кущів, Новий рік, День прощення, Свято Есфірі.
Караїмська культура
Караїмські храми називаються "кенаса" і будуються вівтарем на південь. Поховання спрямовані з півночі на південь. На початку ХХ ст. в Криму було 11 караїмських кенас. Коло них, як і коло мечетей будувався "фонтан", при вході в кенаса віруючі скидають взуття. В радянські часи всі кенаси були зруйновані, нині відбудовуються. Існують діючі караїмські храми в Литві. Як твердять караїмські науковці, їхнє віросповідання поширюється не тільки в етнічному середовищі караїмів. Цю релігію сповідують деякі общини Ізраїлю, США, Єгипту та Туреччини. Існують невеличкі групи караїмського віросповідання в кубанських станицях Росії серед кубанських "казаков" (Крымскиекараи, с. 7). Мотиви такого переходу, як і міґрації караїмів, заснування і самоліквідація караїмських колоній, на думку дослідників, не завжди ясні (Етнічний довідник, т. 2, с. 61).
Цікаво, що при всьому інтернаціональному еклектизмі релігії, караїми називають Бога ім´ям тюркського язичницького покровителя неба Тенґрі (тотожний слов´янському Сварогу). Ім´я Аллах вживають значно рідше. В караїмській релігії також збереглися реліктові риси шаманізму й "тенґріанства", поклоніння священним дубам. Караїми Франції нині переважно католики, а в Туреччині – мусульмани, хоча й зберігають тюркоетнічну самосвідомість.
Значну цікавість в етнічній культурі караїмів викликає архаїчний культ священних дубів, який зберігся досі. Він пов´язаний з "родовим кладовищем", назва якого Балта Тіймез, що дослівно означає "сокира не торкнеться". Тут вшановують память предків і національних героїв. Із різних далеких країв караїми приїздять для поклоніння своїм святиням. Тим, хто загинув на чужині, ставлять безмогильні пам´ятники йолджи-таш, що означає "камінь подорожньому". Такий пам´ятник встановлений герою російсько-японської війни караїму поручнику М. Тапсашару. Національні зустрічі караїмів відбувалися в родовому гнізді до 1920 р. Перед самою революцією тут був посвячений у вищий сан Хан Шапшал – відомий національний герой і сходознавець. За давнім звичаєм він прибув в Кале на білому коні. Старійшини, проголосивши його гаканом, тричі підняли Хана Шапшала на білому войлоці.
В кінці ХІХ ст. під час засухи в Джуфт-Кале караїми здійснювали такий обряд: процесія людей вирушає із кенаса в напрямку кладовища.
Очолює ходу гакан із священними згортками (сувоями Святого письма) – Старого заповіту. Підійшовши до священних дубів, народ починає молитися про "ниспослання дощу". Сходознавець Хан Шапшал писав: "Можна тільки дивуватися, як саме караїмське духовенство, яке суворо й жорстоко боролося із залишками язичництва, все ж змушене було на догоду народові йти на чолі його до цих дубів під час сильної засухи. Залишки деревопоклонства прямо вказують на успадкування караїмами цього релігійного забобону від своїх хазарських предків".
У святилищі караїми моляться індивідуально й колективно. За давнім звичаєм готують майданчик, з якого видно відкрите небо. Навколо дуба викладають фігуру у вигляді сонця, довкруги якого розходиться проміння. Особисті моління здійснюються в будь-який час, коли у віруючого виникне необхідність. Колективні ж моління поєднуються з чітко визначеним календарем річних циклів дванадцятирічного народного календаря Улуг Ата Санави (дослівно "Рахунок Великого Отця"). Цей календар має поділ на чотири пори року: кьиш (зима), йазбаши або бгар (весна), йаз (літо), куьз (осінь). Дні тижня мають також свої особливі назви і значення: неділя – святий день, понеділок – день, наступний за святим днем, вівторок – середній день, середа – день жертвопринесення, четвер – день малої чистоти, п´ятниця – день великої чистоти, субота – день відпочинку. Дванадцять років у караїмів мають назви загальновідомого східного календаря, що позначаються назвами тварин. Кожне з календарних свят відзначається згідно цього народного календаря.
Такі святкування далеко не завжди узгоджуються з офіційними приписами караїмської релігії, але є швидше відображенням місцевої общинної традиції, погодних чи кліматичних умов тощо. Часто до дубів від імені народу звертається уповноважений громадою представник. Особливості ритуалів, пов´язаних з календарними циклами, караїми зберігають в таємниці, яка передається на початку кожного чергового багаторічного циклу тільки посвяченим довіреним хранителям традицій, найчастіше по жіночій лінії.
Нині на родовому кладовищі караїмів росте близько двадцяти священних дубів, вік яких природознавці оцінюють від 300 до 600 років.
Дубам поклоняються в певній послідовності, з врахуванням напрямку руху сонця. У багатьох родів караїмів є власні "родинні" дуби. Торкаючись до них, караїми спілкуються з духами шанованих предків, і вважають, що це дає силу, мужність і мудрість, допомагає у важких обставинах життя, підказує правильний вихід із важкого становища. Паломники залишають біля священних дерев свої палиці і землю з місць їхнього проживання, а з собою беруть пригоршню священної землі, яку побожно зберігають в родинах як талісман, який беруть із собою в дальню дорогу, використовують в похоронних обрядах (священну землю приносять на могили предків).
Поклоніння священним дубам – одна з найсокровенніших сторін життя кримських караїмів. Кожен караїм свято зберігає свої родові традиції, бо вірить,що його доля залежить від ставлення до цих святинь. Вірять, що неуважних до святих дубів спіткає кара, а служителі культу отримають винагороду. Тому ставлення до дубів має характер особливого благоговіння. Осквернителі караїмських святинь завжди викликали національну кровну помсту. Цей культ ніколи не афішували, а в роки радянської влади відправляли його таємно. Ця тема і нині достатньо не розкрита. Віруючі караїми боляче реагують на підвищену увагу до священних дубів з боку іновірців, а також негативно сприймають перебування чужинців у їхніх святилищах та участь у їхніх обрядах біля цих дубів.
За давнім звичаєм, кожен караїм хоч би раз на рік повинен здійснити паломництво до священних дубів і помолитися, торкнувшись до цього дерева. Вважають, що Тенгрі виконає найсокровенніше бажання, задумане біля священних дубів. За радянських часів такі зустрічі в родовому гнізді караїмів припинилися, а поновлені були лише в Україні 1990 р. В травні 1993 р. відзначили 120-річчя з дня народження національного героя караїмів Хаджі СераяШапшала. З 1997 р. після довгої перерви відновилися богослужіння в кенаса.
