Ткаченко Д., ІПСА, ІІІ курс
ВИДУБИЦЬКИЙ МОНАСТИР – ІСТОРІЯ ПОБУТУВАННЯ
Видубицький монастир у Києві розташовано в урочищі Видубичі, біля берега річки Дніпро. Назва цих земель пов’язана з легендою про те, що тут «видибав», іншими словами, виплив на берег язичницький ідол Перуна, скинутий у Дніпро за наказом князя Володимира під час хрещення Русі в 988 р. Це відбулося в місці впадіння річки Почайни в Дніпро. Кумири богів попливли, а кияни бігли берегом Дніпра й благали: «Видибай, боже». Отож, там, де випірнув Перун, і заклали монастир. Однак, це не єдина версія. Якщо вірити іншим джерелам, то назва «Видубичі» походить від переправи через Дніпро, яка колись існувала на місці монастиря. Човни, які використовували миряни, називалися «дуби», тому що зроблені були із суцільного дуба. Крім того, виникненню назви міг слугувати й підземний монастир, який згодом «видибав» на поверхню. Після віднайдення Звіринецьких печер наприкінці ХІХ ст. стало зрозуміло,що підземний монастир на честь архангела Михаїла тут існував задовго до прийняття християнства Володимиром. Археологами встановлено, що ці печери древніші за печери Києво-Печерської лаври. З часом печери перетворилися на своєрідне підземне кладовище Видубицького монастиря, а власне монастирське життя повністю перейшло в наземну частину. Монастир, збудований на поверхні, спершу був дерев’яним, тому від цього періоду його існування нічого не залишилося через часті пожежі.
У 1054 р. Ярослав Мудрий, роздаючи землі своїм синам, подарував урочище Видубичі наймолодшому сину Всеволоду. Новий господар взяв на себе обов’язки ктитора (покровителя) монастиря та в 1070 р., вдячний Богові за народження сина, почав тут будівництво кам’яної церкви поблизу своєї заміської резиденції – Красного двору. Оскільки монастир стояв над самою річкою, нову назву присвятили Архістратигу Михаїлу – захиснику від водної стихії.
Вперше монастир згадується в «Повісті минулих літ» під 1070 роком. Спочатку називався за іменем фундатора – Всеволожим, згодом – за місцевістю – Видубицьким. 1070 на схилі Дніпра було закладено головний храм монастиря – собор Святого Михайла, який до наших днів зберігся лише частково. Це був хрестово-купольний храм із трьома боковими вівтарями, при спорудженні використовувалася техніка втопленого ряду. 1199 церкву було укріплено підпірною стіною з метою захисту від зсувів. Будівництво стіни велося під керівництвом архітектора Петра Милонєга.
У перші 120 років свого функціонування монастир був не лише духовним центром, а й осередком світського життя Києва: тут влаштовували переговори князі, працювали вчені та літописці. У 1116 р. ігумен монастиря Сильвестр створив одну з редакцій «Повісті»; монах Мойсей уклав Київський літопис; автором багатьох літописних статей кінця ХІІ ст. був видубицький ігумен Андріан; князь Володимир Мономах зібрав у родовому монастирі велику бібліотеку, що також сприяло літописанню.
Видубицький монастир брав активну участь у політичному житті Київської Русі. Саме тут, біля Михайлівської церкви, за традицією збиралося на рать руське військо. 1094 тут відбулося примирення князів Святополка, Володимира Мономаха і Ростислава перед спільним походом на половців. Монастир використовувався і в якості в’язниці. Як вотчина Мономаховичів, монастир постійно страждав через князівські чвари. 1169 під час нападу на Київ Андрія Боголюбського загинуло близько 30 ченців, які заховалися від нападників у печерах. Нападники поховали їх там живцем, засипавши землею всі входи ( їх розкопали аж під час досліджень на початку ХХ ст.).
До середини ХІІІ ст. Видубичі лишалися головним князівським монастирем, кілька разів спалахували пожежі, будівлі обителі було частково зруйновано військами хана Батия, скит занепав.
Довгий час про монастир не було згадок, ця назва з’явилася в актахXVI ст. Після підписання Берестейської унії, польські королі передавали православні єпархії католикам та греко-католикам. Видубицький монастир до 1635 р. перебував під управлінням уніатів. У XVI ст. через зсув східна частина церкви Архистратига Михаїла упала в річку; пізніше на її руїнах за проектом архітектора М.Юрасова звели новий храм в стилі українського бароко.
У 1664 р. новий настоятель монастиря Феодосій (Святий Феодосій Чернігівський) поновив чернече життя, організував хор, на острові Михайлівщина розмістив невеликий скит, де мали змогу усамітнюватися ченці. Протягом 1696 – 1701 на кошти Стародубського полковника Михайла Міклашевського на території Видубицького монастиря побудували п’яти баштовий Георгіївський собор, у якому зберігаються мощі Святого Георгія,великомучениці Варвари, Іоанна Дамаскіна. Також на гроші мецената було зведено трапезну з церквою Преображення Господнього, яка славиться унікальним різьбленим іконостасом у вигляді родовідного дерева, орнаментованими стінами та гербом роду Міклашевських, що являє собою перехрещені стріли.
У 1786 р. Катерина ІІ передала українські монастирі на утримання держави, а їх володіння – до казни. Видубичі отримали статус монастиря другого класу і стали лікарнею для київських ченців, частина території монастиря поступово перетворилася на кладовище, продаж ділянок під поховання став джерелом прибутку монастиря. На гроші гетьмана Данила Апостола 1733 було завершено зведення дзвіниці Києво-Видубицького монастиря за оригінальним проектом архітектора Меленського: два нижніх яруси виконано в манері українського бароко, а третій ярус із куполом та шпилем – у стилі класицизму.
Після встановлення в Києві радянської влади, монастирю у 1924 р. довелося «само розпуститися». Цінні культові предмети було конфісковано, трапезну перетворено на клуб робітників деревообробного комбінату, а в братських келіях оселилися їхні родини. Службу в Михайлівській церкві правили до 1936, поки комсомольці-активісти не розклали на подвір’ї вогнище з іконостасів монастирських церков. Під час другої світової війни монастирські споруди не постраждали. Проте, пожежа 1967 знищила все внутрішнє вбрання Георгіївського собору разом з колекцією стародруків. Невдовзі територію монастиря передали Інституту археології НАН України, в монастирських храмах почалися реставраційні роботи під керівництвом архітектора-реставратора Р.Бикової.
З 1997 тут діє чоловічий монастир; 2002 комплекс споруд передано Свято-Михайлівському чоловічому монастирю Української Православної церкви Київського патріархату.
