Творець української музики до 180-річчя від дня народження Миколи Лисенка

Його ім’я — ціла епоха в історії української культури. Микола Віталійович Лисенко — засновник національної музично-творчої школи, основоположник української класичної музики, національної композиторської школи та українського професійного театру, його ще називають автором національної музичної мови. За 70 років життя Микола Лисенко написав 11 опер, створив музичне оформлення для 10 постановок, одним із перших інтерпретував «Кобзаря» Тараса Шевченка, робив обробки народних пісень, автор понад 100 вокальних творів, сонат, рапсодій, сюїт, полонезів, ноктюрнів. Як один з кращих пiанiстiв-вiртуозiв свого часу, створив більше 50 фортепіанних творів.

Микола Лисенко є автором музики 2 творів, без яких неможливо собі уявити українську націю. Знаменитим творінням композитора є музика до вірша Олександра Кониського «Молитва за Україну», більше відомого як духовний гімн України «Боже, Великий, Єдиний нам Україну храни…». У 1992 році цей твір офіційно отримав статус гімна української православної церкви Київського патріархату. З кінця XX століття пісня сприймається як духовний гімн незалежної України. Також композитор створив музику, на яку покладені слова найвідомішого твору Івана Франка «Вічний революціонер». Цi твори виконував хор Кирила Стеценка під час Свята Злуки 22 сiчня 1919 року.

Микола Лисенко походив зі старовинного козацького роду з Полтавщини. Здобув блискучу освіту – спочатку Київський університет, а потім Лейпцизька консерваторія. Уже там його називали піаністом-віртуозом.

Миколу Лисенка заслужено вважають засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграла як його композиторська, так і етнографічна діяльність.

Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.

Попри політику царського уряду, спрямовану на знищення української мовної самосвідомості, що простягалася й на музичну сферу (зокрема Емський указ 1876 року забороняв також і друкування українською мовою текстів до нот), Микола Лисенко займав однозначну й непохитну позицію щодо статусу українського слова в музичній творчості. Доказом принципового ставлення митця до українських текстів є те, що в своїх численних хорах і солоспівах, написаних на слова різних поетів, він звертався переважно до українських авторів (Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олександр Кониський тощо), а коли брав за основу вірші інших — наприклад, Г. Гейне чи А. Міцкевича, то завжди в перекладах, здійснених Михайлом Старицьким, Лесею Українкою, Максимом Славінським, Людмилою Старицькою-Черняхівською й іншими. Показово, що в багатій вокальній спадщині Миколи Лисенка є лише один романс «рос. Признание» на російський текст С. Надсона. Однак вже інший солоспів на вірші цього вельми популярного серед музикантів російського поета — «У сні мені марилось небо» — перекладений.

Помер Микола Віталійович 6 листопада 1912 року. Його поховали на Байковому кладовищі у Києві. Попрощатися із ним приїхали люди з різних куточків України. За історичними даними, на похороні зібралося від 30 до 100 тисяч людей. Після похорону царські поліцаї знищували відзняті на церемонії матеріали.

В історії України постать Миколи Лисенка залишається унікальним прикладом поєднання в одній особі видатного музиканта, культурного і громадського діяча, незалежної, інтелігентної і чесної людини!

Знаковим у творчості Миколи Лисенка було створення самобутнього композиторського стилю на народній основі, сутність якого полягала в умінні піднести українську народну творчість до рівня професійної майстерності.

Використані джерела

1. Булат Т. Микола Лисенко і його роль у зростанні всеслов’янської слави української пісні. Народна творчість та етнографія. 1998. № 2-3. С. 3-16.
2. Кірєєва Т.І. Концепція творчості та особистість М.В. Лисенка в культурно-історичній перспективі. Наука. Релігія. Суспільство. — 2004. — № 1. — С. 35-42.

Лілія СИДОРЕНКО