День рідної мови

21 лютого у світі відзначають День рідної мови згідно з ухвалою ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО від 17 листопада 1999 року, що відбулася в Парижі у Французькій Республіці. Таке відзначення Дня рідної мови пов’язане з трагічними подіями 1952 року в Пакистані. Тодішня влада Пакистану оголосила на всій своїй території мову урду як єдину державну, якою розмовляло лише три відсотки населення. Громадяни Східного Пакистану, організувавши протест, виступили на захист бенгальської мови, яка була в активному вжитку серед цієї народності. Під час цього спротиву в місті Дацці, столиці теперішнього Бангладеш, військові й поліцейські вбили кількох студентів. Ці криваві події майже через пів століття лягли в основу щодо оголошення дня захисту мов, яким загрожує зникнення, які звільняються з-під свого постколоніального й постгеноцидного минулого.

В Україні Міжнародний день рідної мови почали відзначати з 21 лютого 2002 року відповідно до Розпорядження Президента України «Про відзначення Міжнародного дня рідної мови N 34/2002-рп» [3]. Це розпорядження було ухвалене у Верховній Раді 14 лютого 2002 року. Незважаючи на свою актуальність, зміст цього Розпорядження має і колоніальний характер, і політичний [3]. Колоніальний характер ґрунтується на тому, що в цьому документі йдеться про обов’язковість «сприяння вільному розвитку і використанню російської мови…» [3]. Таке розуміння характеризує мислення глибоко совєтських політиків, які, найімовірніше, ніколи не зможуть звільнитися від рабської покірності, холуйства й служіння високим партійним босам метрополії, схиляння перед їхньою величчю. Політизованість цього Розпорядження полягає в тому, що тут фальшиво звучить поняття ініціативності виборчого блоку політичних партій «За єдину Україну» щодо важливості запровадження цього свята. Сьогодні цей блок політичних партій «За єдину Україну», окрім політологів, майже ніхто не згадає: він канув у Лету. 2002 року наприкінці березня відбувалися чергові парламентські вибори. Тож і здійснювалися політизація суспільства, своєрідне загравання з виборцями, бажання догодити і проросійськи налаштованим, і тим, хто був не байдужий до утвердження української мови як державної. Згаданий блок партій був організований для підтримки тодішнього авторитарного очільника держави Леоніда Кучми, який також ішов на вибори президента 1994 року з проросійськими гаслами: «Мова офіційна – російська. Мова державна – українська». Більшість із тодішніх політичних представників вороже ставилися до української мови як державної, постійно демонструючи свою прихильність до Російської Федерації як оплоту їхньої мафійності й відвертого бандитизму. Таким чином, для переважної більшості цих політиків такі гуманітарні питання, як державна мова чи навіть існування самої Української держави, не складали жодної цінності, хіба що це було в значенні ресурсності й використання людського потенціалу.

Становлення української мови як державної також пов’язане з трагічними подіями. В історичній, художній, лінгвістичній літературі різні етапи заборон стосовно української мови виступали, на думку вчених, якоюсь безконечною хартією всякого свавілля, жорстокості й нехтування всіма Божими й людськими правами. У 1930-1940 рр. ХХ ст. сотні й тисячі українських мовознавців були стероризованій й убиті. Як зазначає Святослав Караванський, «лише за одну незгоду з вилученням літери Ґ тисячі вчителів репресовано й розстріляно» [1, 7].

У радянському часі брутально й цинічно здійснювалося зросійщення на всіх суспільно значимих рівнях. Заляканому репресіями, стероризованому колективізацією народові України нав’язувалася думка, що українська мова – це мова примітивних, неосвічених людей, які проживають десь на висілках. Зрештою, в радянських фільмах українця досить часто зображали як несповна розуму, затурканого, провінційного чоловіка. Це були прийоми Червоної імперії, спрямовані на поглиблення комплексу меншовартості, неповноцінності. Від цього комплексу багато і сучасних громадян ще не можуть відійти, хоч і народилися вже в незалежній Україні. Багато хто з українських громадян, виїхавши за кордон в 90-х рр. ХХ ст. чи на початку двотисячних ХХІ ст., досі шукає там російського товариства, співає «Катюшу» чи ще якісь радянські пісні, торочить про якусь «братню дружбу». Із одного боку, йдеться про те, що ці люди мають якісь проблеми з власним сумлінням, а з другого – це вкотре увиразнює наявність великої духовної та душевної травми, отриманої під час здійснення політики денаціоналізації в СРСР. На думку Тараса Марусика саме «в травні-червні 1983 року Кремль ініціює постанови покращення вивчення російської мови, якраз через 120 років після … Валуєвського циркуляра… У постанові ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР був детально розписаний план подальшої русифікації України. Цей новітній валуєвський циркуляр … збільшував із 1984 року на 15 % ставки заробітної плати вчителів підготовчих і І–III класів, які ведуть заняття з російської мови, вчителів російської мови і літератури IV–X (XI) класів загальноосвітніх шкіл та шкіл-інтернатів, вчителів російської мови і літератури всіх типів і найменувань професійних і середніх спеціальних навчальних закладів з неросійською мовою навчання, розташованих в сільській місцевості і в селищах міського типу» [2].

У сьогоднішньому часі на тлі відкритої війни з Російською Федерацією, в умовах анексії українських територій Україна поволі повертає собі колись понівечені такі духовні цінності, як мова, правдива історія, ідентичність, здійснення освіти державною мовою. Це здійснюється через ухвалення таких законів, які дозволяють позбутися комплексу меншовартості, утверджують Українську незалежність, зокрема, закону про вищу освіту від 01 липня 2014 року (ст. 48 – про навчання у вищій школі державною мовою), закону про декомунізацію, що дуже не сподобався внутрішнім і зовнішнім ворогам України, закону про середню освіту, закону про державну службу і, зрештою, закону про забезпечення функціонування української мови як державної від 25 квітня 2019 року.

Отже, всі суспільні й політичні події, які передували Міжнародному дню рідної мови в Україні, становлять у своїй основі також трагічне й криваве підґрунтя, пов’язане з арештами і розстрілами сотнями й тисячами стероризованих лінгвістів. Українська мова поволі посідає своє належне місце в Українській державі всупереч впливу зашкарублих у своїх русифікаторських поглядах, вихованих українофобською системою мовознавців, політиків і звичайних, вороже налаштованих до України громадян, яких і сьогодні існує чимало.

ЛІТЕРАТУРА

1. Караванський С. Секрети української мови: науково-популярна розвідка з додатком словничків репресованої та занедбаної лексики. Київ: Українсько-канадське спільне підприємство «Кобза», 1994. 152 с.
2. Марусик Тарас. Школа і мова. Про доплати вчителям мови/язика нині і в минулому. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/29348988.html. Дата звернення: 21.02.2022.
3. Розпорядження Президента України «Про відзначення Міжнародного дня рідної мови N 34/2002-рп». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/34/2002. https://www.president.gov.ua/documents/342002-rp-169. Дата звернення: 21.02.2022.

Михайло КУШЛАБА