Проблеми українського термінознавства на сучасному етапі

Українське термінознавство згідно з історичним досвідом народу може розвиватися лише за умов справжньої незалежності Української держави, а також за умов свободи в переконаннях, за можливості вивільнення гуманітарної науки з-під російського впливу. Із огляду на культурні виклики сучасності, зокрема зросійщення української термінології, її руйнування, відродження та тяглості в її становленні попри всі заборони, з огляду на трансформацію цих заборон, поєднаних із найвишуканішими формами гібридності, дискретності традицій, ми присвятили це повідомлення.

Наукові праці, в яких розглядалися проблеми українського термінознавства, належать до різних періодів його становлення та розвитку як предмета української мови загалом. Одним із цікавих джерел для дослідження проблем формування української термінології становить книга документів і матеріалів «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду» за редацією Лариси Масенко. У цій книзі зібрано чимало статей різних науковців, в яких розкривається діяльність Інституту наукової мови. Також наявні статті щодо унормування основних правил творення української термінології і матеріали стосовно ролі державної комісії для впорядкування українського правопису. Із нашого погляду, найосновніше – це те, що в цій книзі зібрані праці тих учених, які нищили українську термінологію. Пишучи розгромні статті в різні періодичні видання щодо шкідливості питомо національної термінології, ці вчені допомагали вилучати її зі спеціалізованих словників, наближаючи таким способом лексичний склад української мови до російської. Серед цих авторів зустрічаємо П. Горецького, М. Калиновича, Делчо Дрінова, П. Сабалдира, Михайла Шамоту, Івана Білодіда, Віталія Русанівського, Світлану Єрмоленко та ін. Очевидно, згадані особи не могли встояти перед звабливими пропозиціями тоталітарного пекла. Ця книга цікава ще й тим, що закінчується реєстром репресованих термінів. Щодо проблем розвитку українського термінознавства в сучасну епоху, то ними займалися ще такі вчені, як А. С. Дяков, М. С. Зарицький, Н. Ф. Непийвода, С. Шевчук та ін.

Мета повідомлення – охарактеризувати історію становлення українського термінознавства, період найбільшого його розквіту й найбільш системного нищення, а також розкрити найагресивніші форми зросійщення, спростувати фальшиве інтерпретування на синхронному рівні з огляду начебто на брак термінологічних словників у різних і суспільних, і науково-технічних галузях, означити стан відродження й розвитку сучасних термінів на основі праць авторитетних українських учених-лінгвістів.

Маємо намір окреслити в цій статті проблеми, з якими стикається українське термінознавство на синхронічному рівні. На сьогодні українська гуманітарна наука зіткнулася з руйнівними поняттями спільного й відмінного між такими різновидами винародовлення етносу в тоталітарному часі, як-от: лінгвоцид, вербоцид, етноцид, геноцид, аналіз фальшивих лозунгів про вільний розвиток національних культур, що, з погляду Л. Масенко, «попри гучні декларації про «вільний розвиток національних культур народів СРСР» і їх «невиданий розквіт», радянська мовна політика була спрямована не тільки на обмеження сфер використання української мови, а й на руйнацію її основ – лексичних, фразеологічних, граматичних» (Українська мова…, 2005: 34). Бо ж завдання лігвоциду – це розмивання історично-культурних основ цілого етносу з метою подальшого його винародовлення й знищення.

Із нашого погляду, період найбрутальнішого нищення української мови тривав у 1930 – 1980 рр. ХХ ст., зокрема термінології усіх науково-технічних, суспільних і гуманітарних сфер. Українська дослідниця історії мови Лариса Масенко цей час називає процесом «остаточного формування й стабілізації тоталітарного новоязу – мови партійного апарату й пропаганди, специфіку якої визначало явище десемантизації лексики, спотворення значень слів, вивітрювання з них смислу» (Масенко, 2004: 45). У цьому часі відверто ніхто не видавав заборон на кшталт Валуєвського циркуляру чи Емського указу, але в природничих, інженерно-технічних, медичних, сільськогосподарських, соціально-економічних, правничих, мистецьких сферах вилучалися цілі пласти національної термінології з навішуванням ярликів буржуазності й ворожості, характеризувалася як не прийнятна для тогочасних тоталітарних умов, тобто радянського способу життя. Таким чином, всюди в українській науці насильно витісняли з ужитку національні поняття, а натомість запроваджували російську термінологію. Існували приховані й очевидні прийоми зросійщення української термінології з метою прищепити й українським науковцям, й українському громадянину загалом через «мову партійного апарату й пропаганди» комплекс меншовартості, посіяти зневіру, знеохоту до вивчення й поширення українських термінів, викликати почуття страху бути покараним через прагнення до самобутності, інакшості, які формувалися відповідно до законів національної специфіки. Зрештою, страх бути інакшим і в українській термінознавчій сфері, і в культурі мовлення, і навіть у житті не подоланий і сьогодні. Нав’язаний шаблон дуже глибко зарубцювався в свідомості громадянина України, далекого від науки, і ще більше вкорінився в психіці українського вченого в різних галузях знань.

Не можемо обійти одну з таких проблем розвитку сучасної термінології як співвіднесення її з суто українськими значущими частини слова, як-от: коренями, суфіксами, префіксами, здатних змінити лексичне значення цього слова, увідповіднити його до національних особливостей словотворення. Сьогодні, наприклад, набагато частіше вже можна почути такі форми слів, як кування, полірування, штампування, рубання замість ковка, поліровка, штамповка, рубка чи алгебричний, синусоїдний, функційний, диференційний замість алгебраїчний, синусоїдальний, функціональний, диференціальний та ін. У реабілітації несправедливо усунених із української мови термінів немаловажну роль відіграють українські мовознавці. Використавши розлогий метафоричний вислів у поєднанні літоти з гіперболою, Ю. Шевельов на І конгресі Міжнародної Асоціації україністів 1990 р. зазначив: «Дозволю собі пройтися хоч краєчком – узявши навмання яких чверть сотні слів – по цьому цвинтарі. Не біймося мерців, тим більше, що деякі з них не мертві, а тільки приспані (або, страшніше, живцем поховані)» (Шевельов, 1990: 74). Авторитетний учений наголошував на необхідності, природній і насущній потребі повернення й залучення в словниковий склад української мови колись брутально й цинічно знищеного: «Що було, було, і що є, є. Але потрібна реабілітація несправедливо усуненого. Історія вчить, що змішування мов не завжди має однозначні наслідки. Часом воно веде до зникнення однієї з мов, часом до її збагачення. Російська мова завдячує своє багатство змішуванню з церковнослов’янською, англійська – з латино-французькими елементами. Від людей України залежатиме, яка з цих двох можливостей стане реальністю. Але якесь регулювання в близькому майбутньому буде потрібне» (Шевельов, 1990: 75).

Проблема сучасної української термінології сьогодні полягає ще в тому, що вона мало поширена на такі сфери, як військова й авіаційна галузі, спорт, банківська справа. Досить часто українські громадяни, зокрема викладачі технічних спеціальностей, медики та представники військово-спортивного, літако-будівельного спрямування, виправдовуючи своє небажання вчити державну мову чи приховуючи своє зневажливе ставлення до таких державних символів, як мова, можуть послуговуватися найбільш неправдивим і фальшивим твердженням, що начебто немає розпрацьованої відповідної термінології, що начебто найкращі навчальні матеріали видані лише російською мовою. Із цього приводу слушна думка сучасного українського мовознавця О. Пономарева: «Часом від деяких людей (зосібна не дуже обізнаних з українською мовою) можна почути твердження, що нібито українська термінологія не розпрацьована, недосконала, що їй начебто бракує повноти. Це не відповідає дійсності. Ще в 20-х роках минулого століття Інститут української наукової мови видав низку термінологічних словників, укладачі яких за прикладом чехів, греків, литовців прагнули якнайбільше використати можливості саме української лексики у творенні термінів та інших слів для називання абстрактних та конкретних понять» (Пономарів, 2013: 151). Від себе зазначимо, що всі ці словники з усіх галузей перевидані в 90-х роках ХХ ст. Ці матеріали доступні також і в електронних версіях.

Ще одна проблема сучасного термінотворення полягає в тому, що за часів так званої «інтернаціоналізації», або відвертого зросійщення, терміни й українська мова як навчальний предмет втратили свою самостійність, право на будь-який розвиток і функціонування. Згідно з твердженням Святослава Караванського «нація може не мати політичної незалежності, але бути самостійною в царині своєї культури… Свою культуру ми втратили в СССР» (Караванський, 1994: 7). На його переконання, це найбільш жорстокий і небезпечний окупант, на відміну від царської Росії, цісарської Австрії та Польщі після І світової війни, бо ті хоч і забороняли українське слово, але не втручалися «до того, яким має бути це слово» (Караванський, 1994: 7). Розвиток цих міркувань та продовження розкриття проблеми знаходимо і в монографіях Л. Масенко, де авторка зазначає, що «радянське керівництво не обмежилось зовнішньою русифікацією, а значно посилило її додатковими заходами, а саме адміністративним втручанням у внутрішню структуру української мови» (Масенко, 2011: 23).

Отже, термінологія та культура української мови як важливі складові повноцінного функціонування української мови за часів відновлення Української державності, незважаючи на саботаж у її оволодінні в сьогоднішньому часі та послуговуванні нею в державних установах і закладах освіти, фінансованих Українською державою, на приховане та очевидне нехтування нею, все ж повертає собі державний статус, визначений ст. 10 Конституції України та розтлумачену Конституційним Судом України від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99, справа № 1-6/99, а також на основі Закону про забезпечення функціонування української мови як державної від 25 квітня 2019 року. На сучасному етапі українська термінологія збагачується й новими запозиченнями з огляду на глобалізаційний розвиток, й, зважаючи на інертність, шаблоновість, небажання вчитися, змінюватися, переосмислювати й аналізувати історичне минуле, на деформацію психіки тоталітарною системою державних службовців, викладачів, науковців, учителів, спортсменів, банківських працівників, досить повільно повертає собі колись, в часи радянської окупації, брутально знищені питомо національні поняття й риси.

Список використаних джерел:

1. Караванський С. Секрети української мови: науково-популярна розвідка з додатком словничків репресованої та занедбаної лексики. Київ: Українсько-канадське спільне підприємство «Кобза», 1994. 152 с.
2. Масенко Л. Т. Мова і суспільство: постколоніальний вимір: наукове видання / Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2004. 164 с.
3. Масенко Л. Т. Суржик: між мовою і язиком: наукове видання. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. 136 с.
4. Пономарів О. Д. Українське слово для всіх і для кожного / Передмова Івана Дзюби. Київ: Либідь, 2013. 360 с.
5. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Документи і матеріали / Упорядники: Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька; за ред. Лариси Масенко. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. 400 с.
6. Шевельов Ю. В. У довгій черзі: проблеми реабілітації. Виступ на І конгресі Міжнародної Асоціації україністів у Києві 27 серпня 1990 року / Стаття написана: Нью-Йорк, 12 червня 1990 року. Сучасність: література, мистецтво, суспільне життя. 1990. Рік видання – тридцятий (1961 р.). Ч. 356. № 12. С. 69-79.

Використано матеріали статті: Кушлаба М. П. Українське термінознавство: проблеми становлення. Актуальні питання гуманітарних наук: міжвузівський збірник наукових праць молодих вчених Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Випуск 39. Том 2. Видавничий дім «Гельветика», 2021. С. 94-99.

Михайло КУШЛАБА