Меценат української культури. До 160-річчя від дня народження Євгена Чикаленка

«Мало любити Україну до глибини душі,
треба любити її й до глибини кишені».
(Є. Чикаленко)

3 грудня 2021 в селі Мардарівка на Одещині завдяки зусиллям місцевої громади встановили перше в Україні пам’ятник-погруддя Євгену Чикаленку, людині, яка зробила неймовірно багато для вільної України, людині, яка любила Україну «до глибини власної кишені»; людині, чия ім’я несправедливо замовчувалося і роками стиралося з пам’яті покоління.

Нині, 21 грудня 2021 року, минає 160 років від дня народження Євгена Харлампійовича Чикаленка.

Хто він, кого називають метафорично «Дон Кіхотом з Перешор»?

Громадський діяч, який відмовився стати гетьманом України, видавець і публіцист, землевласник, благодійник, господарник, ініціатор створення Української Центральної Ради, член Старої Громади, ініціатор заснування Товариства Українських Поступовців.

Завдяки зусиллям Євгена Чикаленка і його ж, власне, коштом постає перша щоденна загальноукраїнська й україномовна газета "Громадська думка" (1905-1906), що невдовзі після закриття жандармами стала виходити під назвою "Рада" (1909-1914). Саме вона стала головним призвідником появи Української Народної Республіки (УНР). Тут постійно друкувалися Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко, Михайло Лозинський, В’ячеслав Липинський та багато інших відомих діячів.

За грошової підтримки Є. Чикаленка 1898 року з’явився і перший український часопис "Літературно-науковий вісник" (ЛНВ). Спершу то мав бути друкований орган тодішньої української Академії Наук під назвою "Наукове товариство ім. Тараса Шевченка" (НТШ), однак згодом "Вісник" вийшов за вузькі межі академічного наукового видання й став впливовим щомісячним виданням для широкого кола читачів.

Щодо наукового доробку Євгена Чикаленка, то тут варто згадати такі праці, як «Розмови про сільське господарство», «Розмова про мову», «Спогади», «Щоденник», «Уривок з моїх споминів» та серію статей «Про українську літературну мову». У 2011–2015 роках унікальний Чикаленків «Щоденник» (сім томів!) побачив світ у видавництві «Темпора» (упорядник, автор передмов та коментарів історик Інна Старовойтенко). Чикаленко з його загостреним чуттям історії розумів, що його місія — бути літописцем великих подій. Тож він вів щоденник, доповнюючи свої записи листами від рідних і приятелів, а також вирізками з газет: ці вставки робили картину подій повнішою, об’ємнішою. Читається щоденник, як велика українська Сага, на сторінках якої запеклася кров трагічного часу.

Активно обстоював Є. Чикаленко необхідність запровадження рідної мови в освіті, оскільки вважав це основою формування цивілізованої держави, нації. У «Розмові про мову» він зазначає: «Перечитайте минуле життя всіх народів, то побачите, що тільки просвіта на своїй рідній мові будить народ від віковічного сну, виводить його з темноти та бідності на ясний світ до кращого життя».

Євген Чикаленко незламно вірив у незалежність України, і віра його трималася на трьох китах. По-перше, Євген Чикаленко прогнозував, що українська державність може стати наслідком великих геополітичних потрясінь. «Україні доведеться ждати аж на другу світову війну…, коли вже прийде черга і на її державність, як за цеї вій­ни прийшла на Чехію та Польщу» — цей запис з’явився в щоденнику за 20 років до війни, розпочатої Гітлером і Сталіним! І ще через півроку: «вже друга всесвітня війна відбудує Україну...». По-друге, він багато разів повторював думку про немарність боротьби та жертв: «Ця боротьба, ця кров марно не пропаде...»; «колись Україна таки буде самостійною. Не пропадуть дурно отсих майже два роки самостійного існування, не пропаде марно ота кров, яку проливають тепер українці, не минеться безслідно оте обдирання народу московськими большевиками; свідомість національна серед українського народу за цих два роки зросла безмірно більше, ніж за останніх 200 років, і тепер вже ніякі заходи наших сусідів-ворогів не зможуть викреслити, витерти з життя нашого народу отої свідомости». І навіть помилки колись «послужать школою і підуть на користь Україні, бо покажуть, як не треба будувати держави». По-третє, Євген Харлампійович був твердо переконаний, що важливим чинником української державності стануть культурна праця, «національний культурний капітал».

Євген Чикаленко був справжнім патріотом, який присвятив себе національному відродженню України. І жодним днем свого життя не зрадив обраній справі.

За матеріалами інтернет-видань підготувала Алла НЕЧИПОРЕНКО