6 грудня - 150 років від дня народження Миколи Кіндратовича Вороного (1871-1938), українського поета, театрознавця, режисера

Микола Кіндратович Вороний був надзвичайно різносторонньою людиною – театрознавцем і актором, літературознавцем і поетом, перекладачем і редактором. Але насамперед він був патріотом своєї Вітчизни. В час революційних збурень Вороний написав вірш «За Україну», який був одразу покладений на музику. З цим маршем-закликом йшли у бій вояки УНР і пізніші борці за волю України. Микола Кіндратович публікувався під псевдонімами: Арлекін, Віщий Олег, Сіріус, Кіндратович, Микольчик.

Народився Микола Вороний на Катеринославщині (нині Дніпропетровщина). Його батько походив з кріпаків, сам був ремісником. Мати ж вела родовід від ректора Києво-Могилянської академії П. Колачинського. Освіту почав у Харківському, а потім Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. У цей час у юнака пробуджується поетичний дар. Віршем «Не журись, дівчино», надрукованим 1893 року, розпочинається його поетична творчість.

Потяг до знань спонукає його переїхати до Відня, де він навчається у Віденському університеті, а потім до Львова, де продовжує навчання на філософському факультеті. Тут Вороний познайомився з Іваном Франком, який справив на молодого поета величезне враження і сприяв формуванню його світогляду та літературно-естетичних поглядів. У Львові Вороний працює спочатку бібліотекарем, потім коректором Наукового товариства імені Т. Шевченка і режисером українського театру товариства «Руська бесіда». Франко залучив його до роботи в редагованому ним часописі «Життє і слово» (номінальним редактором журналу вважалася Ольга Франко, дружина поета).

З 1897 року його життя різко змінюється. Він стає актором театральних труп: М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва. У 1910 році оселяється в Києві, працює у театрі М. Садовського, викладає в театральній школі.

Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла друком 1911 року у Києві. Вірші її були сповнені музичності, свіжості образів, оптимізму. Наступна збірка «В сяйві мрій», позначена модерними формами вірша, естетизацією ліричного героя, порушує загальносвітові теми, філософські питання. Микола Вороний одним з перших в українській поезії вводить урбаністичні мотиви, утверджує відвічне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу. З особливою силою це виявилося у поезіях «Ікар», «Сонячні хвилини». Не сприйнявши Жовтневого перевороту і переконавшись, що несе він Україні лише горе й нещастя, Вороний покидає Батьківщину і переїздить до Варшави, де вливається в місцеве літературне життя. До Києва він повертається 1926 року, веде педагогічну й театрознавчу діяльність, пише театральні рецензії, займається перекладами, переспівами з інших літератур.

У цей період Вороний не вів ніякої політичної діяльності, а тим більше антидержавної, був уже людиною похилого віку. Однак і його не оминула хвиля нищення української інтелігенції. У 1934 році він був репресований, а через чотири роки - розстріляний.

Творчість Миколи Вороного довгі роки була заборонена, ім’я – призабуте. За часів культу особи і застою згадувати його можна було тільки з ярликами – “націоналіст”, “декадент”, “співець абстрактної краси. Лише в другій половині 80-х років його добре ім’я і творчий доробок нарешті остаточно повертаються українській літературі, а відтак – і українському народові.

Краса!

Що є життя? Коротка мить.
Яке його надбання?
Красою душу напоїть
І, не вагаючись, прожить
Хвилину раювання.

Краса! На світі цім Краса —
Натхненна чарівниця,
Що відкриває небеса,
Вершить найбільші чудеса,
Мов казкова цариця.

Її я славлю, і хвалю,
І кожну їй хвилину
Готов оддати без жалю.
Мій друже, я Красу люблю...
Як рідну Україну!

(Микола Вороний)

Література:

1. Білецький О. Микола Вороний. Вороний М. Поезії. Харків: Рух, 1929. С. 3–32.
2. Вороний М. К. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. Київ: Наукова думка, 1996. 704 с.
3. Камінчук О. Поезія Миколи Вороного і український символізм. Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2010. № 1. С. 85–100.

Лілія СИДОРЕНКО