Поетичний лідер шістдесятників. До 85-річчя від дня народження Івана Драча

Кардинальним здобутком (чи вадою, коли
хочете) мого життя завжди були пошуки
оригінальної, своєї музичної мови
І. Драч

Шістдесяті роки ХХ століття – визначна епоха в розвитку української літератури. «Через терни до зірок» – такими словами характеризують дослідники вектор інтелектуальних зусиль творчої інтелігенції того періоду. Минаючи нерухому догматику радянських морально-етичних пріоритетів, нові ціннісні орієнтири когорти інакодумців проривалися свіжим повітрям у надра суспільної свідомості. Свіжа думка мала й своє свіже, нестандартне словесне обличчя.

Найістотнішими рисами письменників-шістдесятників є заповзяття та самозречення в ім’я духовного оновлення свідомості українця в умовах жорсткої режимної цензури. «Дорогою болю» нарік Василь Стус той шлях, який доводилося долати митцям, що жили й творили в цей важкий період. Обпалене війною дитинство, повоєнна відбудова, викриття культу Сталіна, «хрущовська відлига», НТР – все це стало історичними передумовами появи культурного феномену під назвою «шістдесятництво». У сфері власне літературних пошуків це явище супроводжували такі риси, як різка активізація словесної форми, вплив естетики модернізму при одночасному наслідуванні традицій класичної спадщини та активному опануванні і представленні у власних текстах письменницьких здобутків світової культури.

Значення особистісного та громадянського подвигу славної плеяди шістдесятників – Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Світличного, Бориса Олійника, Василя Голобородька, Тамари Коломієць, Світлани Йовенко, Ліни Костенко та інших – з плином часу не применшується. Творча історія цих постатей – це «спонтанний вияв духовного дозрівання, нового мислення, нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в надрах тоталітарної системи», – писала М. Коцюбинська. Кожен зі згаданих майстрів слова є талановитою особистістю з надзвичайно глибоким внутрішнім світом, що відтворюється у системі ліричних образів, у неповторності словесних фігур та форм.

Про Івана Драча літературознавець М. Ільницький писав, що поету випало бути «новобранцем», одним з найбільш яскравих представників покоління шістдесятників. Його творчість науковець розглядає як “складний стильовий сплав, в основі якого багато складників: народна пісня з усталеністю… образу-символу і сучасні наукові поняття, густа пластика безпосередньо враження і логіка раціональної конструкції, музичний симфонізм і насичена колористика – все це в найнесподіваніших стилях, та переплетіннях, та образних зчепленнях” .

Збираю я в долоні сині тіні,
Прощаюсь із синицею, з Дніпром,
Бо в мене не Ньютонове тяжіння,
А галактичне — в безвість напролом.
Сковороду зустрів я у трамваї
(Блукає він по світу двісті літ).
Смушеву скинув і мене питав,
Чи можу Сонцю передать привіт.
Чоло в старого з жовтої розлуки,
Мільйони зморщок пов'ялили вид,
Меланхолійні філософські руки
Ціпком тривоги пробують цей світ.
Шепоче він: "Ти відлітаєш, сину,
На лобі в тебе знак неправоти.
Щоб корабель не став за домовину,
Візьми благословення — і лети.
Пройдись землею. В серце йди людське ти,
Питай у нього дозволу і права,
Бо якорі космічної ракети
Вросли в народ —
навічно, аж іржаво.

Уся поезія Івана Драча – це робота зі словом. Кожен вірш – неповторне поєднання слів, ритмічних переходів. Для творчості Івана Драча характерна мозаїчність, вона ніби складається з кольорових скелець, що творять живу, дивовижну картину. Оригінальність його поезії базується на умінні несподівано стикувати слова і завдяки цьому творити несподівані асоціації, фантазії:

Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

Коли б спробувати в єдиному слові-понятті узагальнити найхарактернішу ознаку індивідуального стилю І. Драча, зазначає мовознавиця С. Єрмоленко, можливо, найдоречнішим буде слово „шаленство” і не лише тому, що ознака шалений трапляється в мовно-поетичній палітрі митця. Навіть там, де пристрасть, захоплення передається семантично віддаленими словами-образами, увесь поетичний лад мовомислення підпорядковується ідеї спалаху думки й почуття, вогнистого настрою, захоплення динамізмом, рухом, і виявляється ця ознака на всіх рівнях мовностильової структури, зокрема в лексичній семантиці, в особливостях словотворення, у використанні звукових потенційних можливостей української мови, в органічному поєднанні її писемно-книжних традицій та народнорозмовних, народнопісенних джерел.

Де котиться між голубих лугів
Хмарина ніжна з білими плечима,
Я продаю сонця — оранжові, тугі,
З тривожними музичними очима.

Ось сонце віри, чисте і просте,
Ось сонце міри з віжками на храпах,
Ось сонце смутку, звідки проросте
Жорстока мудрість в золотих накрапах.

І переливно блискотять сонця
Протуберанцями сторч головою
Беріть сонця — кладіть мені серця,
Як мідяки, пожмакані журбою.

Я ваші душі клином обмину,
Я не поставлю їх на п’яні карти,
А що сонця за дорогу ціну,
То сонце завжди серця варте.

У поезії «Смерть Шевченка» сам автор так образно пише про свою творчу манеру: “Художнику немає скутих норм. Він норма сам, він сам в своєму стилі”. «Кардинальним здобутком (чи вадою, коли хочете) мого життя завжди були пошуки оригінальної, своєї музичної мови», – засвідчував автор.

Письменниця Оксана Забужко так розповідає про Івана Драча: «Я дитина-шістдесятник, я виростала з його текстами. Вони були громіздкі, молоді, опальні, геніальні. Він до останнього був живою людиною. І це дійсно вражає. Як і кожного великого поета, світ його завжди цікавив значно більше, ніж власна особа. Це був великий талант, яскравий, живий, дуже цікавий чоловік. Він мав свої погляди на різні речі. В Україні небагато подібних талантів, які б лишалися такими до кінця».

Доцент кафедри Алла НЕЧИПОРЕНКО