Неліпович Сергій, студент ХТФ, ХЕ-01

Студент-хімік з Хмельниччини, який хоче колись написати кілька книг. Люблю хімію, експерименти, філософію (змістовну), історію, в цілому досягати суті речей. Нині планую написати власну інтерпретацію Артуріани, далі, можливо, якусь політичну книгу.

Незабута історія

Білосніжні скелі. Легкий туман, начебто пронизуючий саму суть цієї землі, тому настільки непомітний. Ніжний морський бриз, якого вже давно він не відчував. Сонце, ледь-ледь виступаюче з-за хмар, лагідно освітлюючи і спокійне море. Крики чайок, настільки знайомі, але при цьому настільки незвичні, напевно, через саме місце. Усе це зустріло молодого Алена, який залишив рідну Франкію в своїй егоїстичній спробі наздогнати славу свого кузена, Ланселота Озерного, родича по матері, Елейни з Бенвіку, його батьківщини. Хоча він і був доволі міцним статурою, але лицарі, яких надіслав для супроводу особисто Мерлін – радник короля, служити якому збирався Ален, були іншого рівня – не дивлячись на його ознайомленість з порядками лицарів Франкії і в цілому обізнаність у війні як радника свого батька, короля Бенвіка, він був шокований не те що би зовнішнім виглядом лицарів, чи їх манерою розмови, але атмосферою, яка їх оточувала. Лицарів у своїй більшості взагалі не можна було назвати необізнаними дурнями, але спершу незручні, але згодом більш розв’язні розмови з ними змусили передивитися його ставлення до стану освіти Британії, хоч і лише знатного стану суспільства. Вони були знайомі з працями римських творців, чим не могла похвалитися навіть верхівка його рідного королівства, крім небагатьох монахів і спраглих до знань, як він. Як зовнішній вигляд узбережжя його нової домівки, так і освіченість ординарних лицарів дали йому ще більше почуття правоти у полишенні свого королівства у пошуках кращої долі. Як тільки слава кузена досягла його вух, звичайно спокійний і розсудливий хлопець, що хотів просто посвятити себе світлу науки, розпалився, і використав усе своє положення, яке могло бути доступне двадцятирічному юнаку, аби отримати запрошення до Круглого столу Камелоту – на співбесіду. Йому навіть довелося розказати посланцю королівства про свою особливість – він майже не відчував болю. Він приховував цю свою рису від власної родини, оскільки з таким умінням його би назначили як мінімум воякою, чим він більше всього не хотів займатися, хоча його і змусили навчитися мистецтву меча, у якому він мав значний успіх. Але у цій ситуації він вирішив представити усі свої здібності – знання письма, художньої мови, римської філософії. І хоча, приймаючи до уваги відношення багатьох королів до філософії, письма і науки в цілому як до чогось незрозумілого і зайвого, він мав надію, оскільки чув про головного радника володаря Камелоту – Мерліна, відомого навіть у Франкії як мудреця, який, згідно чуток, шукав собі помічника. Щастя Алена на отриману схвальну відповідь на його наглий і недоречний запит, адресований конкретно Мерліну, не можна було описати словами – він ледь не порушив піст бажанням відмітити своє найбільше досягнення за допомогою алкоголю.

Шлях до замку був надзвичайно простим – подорожуючий не зустрівся з бандитами, не побачив уздовж доріг покинуті села, і мав задоволення спостерігати за британською природою – не таку барвисту, як його рідна, але на відміну від тої вона мала якусь магічну загадковість, начебто самі легенди живуть у ній, і не просто у вигляді народних розповідей. Побачивши замок, Ален звернув увагу не на його вишуканість, яка не могла зрівнятися з маєтками франкських королів, чи величну постать, яка не могла бути порівняна з легендарним Римом – білосніжний камінь, з якого були зроблені башти і стіни, начебто сяяв, як мале Сонце, але при цьому ніжно, як місячна ніч – притягував до себе погляд навіть супроводжуючих лицарів, по словах яких навіть у сотий раз краса Камелоту звалює з ніг як уперше. Він так зустрів свого нового лицаря, начебто той був народжений і викоханий у його стінах, як рідна домівка, такого почуття Ален не знав навіть удома. Проте, він навіть не уявляв, які події він споглядатиме, і які випробування пройде у стінах цього замку…

Його не зустріли з почестями. Було схоже, що сторожі навіть не знали про його приїзд, і лише завдяки супроводжуючим його не схопили одразу на вході. На своєму шляху він зустрів того, кого хотів побачити найпершим – Ланселота. Повністю покритий фіолетовими обладунками, але без шолома, Ален ледь впізнав свого кузена, якого бачив всього лише кілька років тому – його велична статура похилилася, красиве, але строге обличчя було поглинуте якоюсь печаллю, глибину якої він не міг зрозуміти, а темні очі, сповнені внутрішньої сили і злості, були увіткнені в підлогу. Хоча і в такому стані, він все ще випромінював неймовірну могутність, якої одразу злякався Ален – і переборовши себе, він спробував привітатися, нагадати про себе, у відповідь отримавши змінений погляд – злість кудись зникла, але замість неї на мить прийшла якась проста втома… З цим поглядом Ланселот мовчки пішов своєю дорогою, напевно, одразу забувши про свого родича. Ален дуже засмутився, і щось в його серці кольнуло – але не через самого лицаря, а якесь передчуття причини такого смутку лицаря. Проте він зміг взяти себе в руки, і продовжив свій шлях на зустріч з Мерліном.

Алена привели одразу в залу Круглого столу, де, за щасливих для нього обставин, якраз проходив збір лицарів – найближчих сподвижників короля. Побачене вразило його навіть більше, ніж краса замку – аура величності, сили і мудрості, яка стояла у залі, мала вагу, фізичний вплив – вона начебто тиснула на його плечі, ніби він одразу накинув на свою спину весь лицарський обладунок, змушуючи його встати на одне коліно, і схилити голову. Він дуже злякався, але чомусь це відчуття також заспокоювало його, гарантуючи йому, що у цій залі навіть Судний день не зміг би зруйнувати порядок. В цей момент він відчув на собі погляд одразу усіх лицарів, що засідали в цей час, і зрозумів, що перервав їх. Відступивший страх повернувся у десятикратному вигляді, як відповідальність за подібне святотатство, і на секунду Ален подумав, що не дивлячись на його хоч і низьке, але знатне положення в іншій країні, буде страчений прямо тут. Але на самій вершині його страху, він почув голос, глибину якого не можна було би виміряти жодним відомим смертному людству способом: «Підніми свої очі, і звільни себе від страху. У цьому залі ти більше ніколи не матимеш його».

Не встигнувши навіть осмислити те, що з ним зробила ця фраза, чи зрозуміти, хто саме її сказав, Ален підняв очі, і в цей момент він начебто вступив в ті самі легенди, які гуляли у народу, став її частиною, хоч і вважаючи себе недостойним. Він вирішив оглянути присутніх, оскільки не зміг би витримати їх усіх в одному полі зору. Одним з найбільш яскравих у залі був сонцесяйний Гавейн, величезний лицар у золотистих обладунках, з рижим, майже вогняним довгим волоссям і м’яким, але строгим обличчям, єдиний з присутніх, що посміхався йому.Інші лицарі не поступалися йому у благородності, і кожний з них міг перемогти одночасно десяток воїнів середньої підготовки, і кожний був по-своєму страхітливо-прекрасний. Коли ж Ален підвів очі до трону, який був на невеличкому підвищенні, спочатку він звернув увагу на двох його сторожів, які не були схожі на лицарів, хоча один з них і був у чорному обладунку. Його ім’я було невідоме, але подивившись у чорні, як смола, очі, і оглянувши надзвичайно гостре і горде обличчя, можна було прийти лише до одного висновку – ця людина несла гріх, який не можна було би порівняти з жодною кількістю убивств, чи навіть звичайною зрадою. Юнак ніколи не бачив такої сумної і темної атмосфери у людини, при цьому з якимось невловимим залишком минувшої надії… Але його партнер був зовсім іншим – високий, у вбранні, схожому на мандрівника, немолодий, але з поглядом хитрого, мудрого лиса, який побачив усі радості і трагедії цього світу. Його Ален впізнав, хоча і не мав – Мерлін, легендарний навіть у Франкії мудрець, чиї знання у філософії, політиці і світобудові, згідно чуток, мають своє джерело одночасно як у римських, так і грецьких філософів – деякі навіть кажуть, що він побував навіть в Індії і країні, яка лежить поза нею, але назву якої не знають у цих краях. І врешті-решт, погляд молодого лицаря захопив Він – сам Король. Це була не людина – саме утілення легенд, які читають молоді принци, навіть не маючи надії стати схожими на таких персонажів. Його обладунок, сріблястий, з золотим і блакитним оформленням з тканини міг здатися навіть бідним, у порівнянні з прекрасною бронею його соратників, не кажучи вже про помпезні вбрання королів Європи; корона ж спершу виглядала як якесь посміховисько, як для короля великої держави – проста, без дорогоцінного каміння, і схоже, навіть не з золота чи срібла, а начищеного до блиску заліза. Але побачивши його обличчя, він зрозумів сенс такого зовнішнього вигляду. Риси обличчя зовсім не співпадали з усталеним образом брутального лицаря, який підтримували й присутні – прямі, але водночас ніжні, начебто жіночі, відображали юнацьку красу, яка змогла зберегтися після десятиліття володарювання; коротке, золотаве волосся було наче дзеркалом самого Сонця, а очі… Кольору літнього зеленого гаю, глибше будь-якого моря, несли у собі неймовірний спектр емоцій, який Ален навіть не зміг одразу сприйняти –  сум, радість, гнів, доброта, але головним почуттям, яке він відчув від цього погляду була надія, яку він начебто випромінював навколо – напевно, якби сьогодні настав Армагеддон, цей зал, ця людина могла би його зупинити і перемогти.  І промовив він: «Молодий лицарю Ален з Бенвіку, кузен мого найславетнішого лицаря, ЛанселотаОзерського, який, на жаль, покинув цей зал. Сьогодні, своїм приходом сюди, ти погодився на те, аби служити під моїм началом заради людей Камелоту, отже, усієї Британії. Розглянувши твій лист і порадившись з Мерліном, я вирішив створити особливий чин, який підходить твоїм особливостям – Хранитель Таємниць. Ця посада стала необхідною після моєї оцінки становища лицарів замку – багатьох з них пожирає гріх, який вони не можуть сповідати. Тому необхідна людина, яка змогла б вислухати не як благородний лицар, чи віруючий священик – а начебто стороння людина, яка не бачила страху війни чи болі зради. Кожний зможе до тебе звернутися, аби розказати свої найгірші таємниці – і у цього, на жаль, буде ціна. Таємниця має залишитися таємницею – тому тебе, з великою вірогідністю, можуть викрасти, і за допомогою тортур дізнатися державні таємниці. Отже, ти пройдеш випробування – Агравейн, який стоїть зліва від мене, найкраще розбирається у тому, як катувати людей. Звичайно, тортури не будуть смертельними – Мерлін за цим прослідкує – але ти відчуєш такі муки, що смерть здасться тобі помилуванням. Звичайно, ти вже служиш мені, і не можеш відмовитися, але… Я хочу почути, чи погоджуєшся ти на ці умови» .

Це було зовсім не те, чого Ален міг очікувати чи бажати. Безславна, невдячна посада, яка почнеться з болю – і, напевно, ним і закінчиться. Проте… Він не міг від неї відмовитися. Це був його єдиний шанс увійти в історію, і він навіть придумав як це зробити – записати історію цього місця, його легендарних захисників, чиї слова, думки і подвиги, напевне, могли би вплинути і на майбутнє. Стати літописцем на кшталт римських – професія яких була знищена виром гунської і варварської навал, проте не була забута.

Таким чином, він зміг пройти випробування – знаходячись у катакомбах замку, лише у компанії Мерліна і Агравейна, він відчув усі несмертельні муки, які міг відчути чоловік цього часу. Навіть з приглушеним відчуттям болю він кричав днями, тижнями безперестанку; його тіло було вкрите сотнями ударів, цілими зонами відірваної шкіри, які Мерлін одразу припікав розпеченим залізом, викликаючи ще нестерпніший біль. Агравейн хотів було прийнятися за відрізання пальців і виколювання одного ока, проте його зміг втримати Мерлін, застерігаючи від подібних необов’язкових випробувань. Лише на третьому тижні Король вирішив, що Ален, який не проронив ні слова за весь час цього пекла, готовий виконувати свої обов’язки.

Страждання були відплачені сповна. Не усілякий лицар мав таку повагу від своїх соратників, як Ален у вищому кругу Круглого столу – в основному через те, що попри увесь пережитий біль і знущання Агравейна, чия жорстокість сприймалася з благоговінням навіть самим Королем. Спочатку до нього зверталися з неохотою, очевидним нерозумінням того, чому вони взагалі збираються ділитися своїми проблемами з юнаком, який навіть на війні не бував. Проте, після таких «сеансів», лицарі отримували полегшення, про яке вони і не могли мріяти. Схоже, що Ален мав особливий талант до розчулення навіть досвідчених вояків, чий розум вже давно був схожий на сталь. Він уважно запам’ятовував кожну деталь, і потім таємно записував, благо, що його ідея записувати історії у вигляді віршів з алегоричним змістом, який навряд чи міг зрозуміти сторонній спостерігач чи шпіон,  завдяки чому він міг не боятися розкриття своєї афери.

Справи у королівстві, на жаль, ставали все гіршими – все частіше Ален чув невдоволення Королем лицарями низького сану, його добродушною і справедливою політикою, постійними заборонами на грабунок під час військових кампаній, небажання прислухатися до когось крім свого найближчого кола радників. Деякі покидали Камелот; деякі залишалися, з очевидною злістю і неприйняттям того, що відбувалося. Масла у вогонь підкидував Мордред, котрий мав підозрілі розмови з Агравейном, і у відсутності своїх старших братів по Круглому столу піддавав сумніву постать Короля перед нижчими лицарями. Ален, будучи вірним підданим, в силу свого чину і обов’язків не мав права втручатися чи сперечатися, лише спостерігати…

Він встиг почути історії багатьох вищих лицарів Круглого столу, записавши їх легенди пізніше – Хранитель планував колись переписати свої алегоричні вірші в справжні розповіді, аби нащадки могли почути і через століття, якими були герої цього часу. Ален з нетерпінням очікував запрошення самого Короля, хоч і не мав права нав’язуватися йому. І лише через кілька місяців служби це сталося – його викликали в хороми Артура. Він не міг стримати себе у радощах, оскільки саме ці історії він жадав почути найбільше.

Як інтер’єр, так і атмосфера приміщення прекрасно підкреслювали одночасно аскетизм і велич Короля. Сам він чекав Алена з посмішкою, начебто знаючи, наскільки той чекав цього дня. І почав він свою розповідь, яка не була схожа на сповідь; він ділився своїми досягненнями найбільш раннього віку, навіть до того, як він витягнув Калібурн і став Королем, своєю мотивацією, яка складалася у тому, аби принести мир на землю Британії, для чого, на жаль, потрібно завоювати усі інші королівства. На цьому моменті сяюче обличчя Артура наче потьмяніло – він розказав про проблеми володарювання, і найбільшою з них він назвав непевність майбутнього. Останні роки він все менше бачив жваві і горді обличчя своїх лицарів, навіть деяких з Круглого столу, в першу чергу Агравейна, натомість вони все частіше ставали хмурими і сумними, але не через втомленість воєнними походами – на прямі накази розказати причину цього стану він так і не почув відповіді, яка могла би пояснити масовість цього явища. Таким чином він бачить темні хмари над Камелотом, джерело яких зрозуміти не може. Але все-таки, він мав своє бачення майбутнього, у якому він планував провернути щось неймовірне. Основним, що справило на Алена найбільше враження, була значна зміна системи правління королівством, у якій Король хотів звернутися до тих, заради кого і почав воювати стільки років тому – до народу. Під цим малася на увазі придворна Рада селян, у котру мали входити старости найбільших поселень королівства, і які би мали можливість пропонувати зміни до законів, політики, в цілому грати роль в житті держави. Цьому на заваді могли стати знатні родини, проте з підтримкою Круглого столу Артур був впевнений, що міг би змусити їх підкоритися новому порядку. Король навіть почав думати про можливого спадкоємця трону, у випадку смерті Короля, який міг би продовжити укорінення зв’язків знаті з простим людом, і серед варіантів він поки розглядає Агравейна і Гавейна, обидва які мають хоч і різні, проте харизму і силу, завдяки яким наступні покоління лицарів не втратили і не забули би своєї найважливішої цілі – служіння Британії і її народові. Також Король відчував, як Ланселот, його найсильніший лицар, і Гвіневра, на якій Артуру буквально довелося одружитися, мали якийсь зв’язок, і якщо спершу його це хвилювало, як мінімум тому що згідно законів це була зрада, проте… Йому було невідоме почуття кохання, і він так і не зміг навіть подружитися зі своєю жінкою, тому схоже, що факт зради не буде для нього несподіваним чи образливим.

Все змінилося, коли його покликав до себе сам Агравейн, останній з лицарів вищого чину, який досі практично не спілкувався з Аленом, тому його призов став шокуючим для Хранителя, враховуючи, що він був одним з небагатьох, хто мав зв’язки з іншими державами. Ален побачив його у стані, схожому на наслідок довготривалого катування, яке він не показував ні разу і нікому, а оскільки про нього взагалі мало що було відомо, окрім його сталевої вірності Королю, рішучості і жорстокості, завдяки яким він і зайняв свій пост. Його руки ледь помітно трусилися, а ноги підкошувалися, хоча він і далі тримав свою звичайну горду позу; очі запали ще глибше, і якщо раніше вони мали тьмяний, але все ще блиск горючого гніву, схоже, на весь цей світ, то зараз вони втратили усе те світло, що в них було, залишивши лише глибоку печаль і сум, на кордоні з жалкуванням. Ледь не плачучи, він почав розповідати свою історію Алену, пояснивши це тим, що більше не має сил утримувати це в собі. Його розповідь викликала, напевно, більшу частину емоцій хлопця – це була розповідь про неймовірну зраду, яка, як не дивно, була скоєна через глибоку любов до Короля і його ідеалів. Агравейн планував скинути Артура задля того, аби створити союз з саксонами, котрі вже нападали на Британію. Він готував повстання, аби знищити лоялістів трону, використовуючи невдоволеного своїм становищем Мордреда(Король відмовився передати йому трон, пояснивши це відсутністю у того необхідних для цих якостей. Мордред втримався від замаху на нього лише через неймовірну повагу, але вона вже давно зникла, залишилася лише заздрість і бажання влади) як провідника, задля власної безпеки, як частину угоди з саксонами. Свою зраду він виправдав тим, що Британія не переживе майбутню навалу саксонів. Король давно це зрозумів, проте він тримається надії, що сили Камелоту вистачить, щоб захистити Британію, і відмовившись від цих мрій, Агравейн почав шукати вихід, задля збереження держави, і знайшов його – таким чином мало утворитися королівство, у якому кельти і саксони були в нерівних умовах, королем був би обраний вождь саксонів, але це був єдиний варіант, на який вони погодилися, і при якому була хоча би надія на збереження лицарства і народу Британії в їх сьогоднішньому вигляді.  Роками його пожирав біль зради і несправедливості, яка мала бути звершена його руками – і лише зараз він отримав можливість пришвидшити процес. Він прознав про інтригу Ланселота і Гвіневри, королеви – і саме зараз збирався йти повідомляти Ланселоту про те, що зараз він його видасть. Алена, який вже знав так багато подвигів своїх соратників, познайомився і подружився з легендарними лицарями, так сильно прив’язався до цього народу, що найгірше – почув історію Короля, був розбитий вщент цією історією і її невідвертістю, а особливо – неможливості на щось вплинути, оскільки вже було занадто пізно, Агравейн запросив зі сторони поспостерігати за тим, як він почне процес знищення Короля. Вони викликали Ланселота у великий зал замку, який, за попереднім наказом пустував. Очікуючи можливої реакції, Агравейн спорядився у повний обладунок, Алену ж наказав спостерігати з місця, де його б не можна було побачити, ним виявилася тріщина у стіні, через яку було все видно. Поставивши Лицаря Озера перед фактом державної зради і зради особисто Королю, вже достаючи меч для самозахисту, Агравейн не встиг навіть кліпнути, як той одним точним змахом меча відсік йому голову, не проронивши жодного слова, поспішивши повідомити Королю про те, що сталося.

Незважаючи на те, наскільки ця новина ставила під загрозу саме існування Камелоту, Артур сприйняв її неочікувано спокійно, ніби він підозрював як зраду Ланселота і Гвіневри, так і участь Агравейна у її викритті. Єдиним можливим варіантом покарання була страта, причому мав бути скликаний весь Круглий стіл для свідоцтва цього процесу. Проте він зробив неможливе – просто відпустив обох зрадників, благословивши їх кохання. Вони швидко покинули Британію, повернувшись у Бенвік, залишивши Камелот у найгіршому його стані за всю історію. Головний радник вбитий, найсильніший лицар і королева покинули державу… Напевно, це і був початок кінця.

Усю наступну зиму замок був наче мертвий; навіть у часи війни тут могли бути знатні бенкети, на яких святкували перемоги на полі бою. Ця атмосфера пригнічувала усіх, навіть посмішка Мерліна кудись зникла, і він сам практично перестав з’являтися на засіданнях Круглого столу. Наступник Агравейна не був назначений, через що усі його справи взяв сам Король, тому він сам не виходив зі своїх покоїв. На жаль, після зими на заході активізувалися повстання, а через значне послаблення контролю на кордонах без участі минулого адміністратора Королю довелося самому стати головою невеликого війська, яке йшло на протидію повстанцям. Через два тижні після його відходу, Мордред, який після смерті Агравейна начебто ожив, ставши активно набирати шанувальників, оголосив про заколот Артуру з метою захоплення влади.Мерлін зміг вивести Алена, який встиг прихопити з собою свої рукописи, і ще декількох лицарів у навколишні ліси, до свого сховища, де розказав хлопцю про його справжнє призначення. Хитрий лис вже давно розумів, що Агравейн щось задумав проти трону, проте усі спроби дізнатися правду потерпіли невдачу. Повідомивши про це Королю, вони вирішили, що необхідна хоча би одна людина, яка буде знати правду, і це рішення ніби підтримали самі небеса, коли в замок прийшло повідомлення від юнака, який міг би витримати необхідне випробування. Його причина відрізнялася від такої у Артура – він хотів, аби історія Камелоту не загинула, якщо станеться катастрофа, тому довірив Алену,необхідне вІ коли через кілька днів Король повернувся до замку, він побачив лише вкриті кров’юі трупами околиці Камелоту, на яких все ще подекуди йшли бої солдат, котрі й самі перестали бути схожими на людей. Після походу з ним залишилося всього кілька десятків людей з двох сотень; уся верхівка лицарства була поставлена на охорону замку, проте було схоже, що навіть вони усі були мертві… Вже будучи пораненим, Артур помітив Мордреда, який добивав чергового лояльного Королю лицаря. Наказавши своїм небагатьом людям, які могли стояти, шукати ще живих на полі бою, сам він вступив з ним у останній свій бій, за яким вже спостерігав здалеку Ален. Схоже, дуелянти навіть не обмінювалися словами; Артур давно підозрював сина у жадібності до влади, проте не міг і уявити, що все закінчиться так…

Бій був коротким. Обмінявшись кількома ударами мечей, Король зміг підловити вже слабкого Мордреда на невдачному ударі і пронизав його підібраним з землі списом. І хоч зрадник загинув, перед смертю він посміхався – «невдачний удар» виявився смертельним пораненням у живіт, і вже й так поранений, він впав на коліна. Ален вже побіг йому допомогти, і вже здалеку він відчув крик, змішаний з гірким плачем. Підійшовши до Артура, він побачив чоловіка, чиє обличчя було залите кров’ю і слізьми – у цих очах було видно горе не однієї людини, а наче усе нещастя Британії, на яку вже прямували війська саксонів, і яка залишилася беззахисною, і він помирав скоріше не від ран, а від болю цієї землі, який на неї чекає.

Поховання мертвих зайняло набагато більше часу, ніж будь-коли. Усі, хто зміг вижити у цій різанині(а таких було дуже мало), ходили живими мертвецями, багато хто не міг стримати плачу, хоча багато хто з них бачив бійні по своєму масштабу не менші за цю. Останніми словами Артура, які він попросив викарбувати на своїй могилі, були «Пробач мене, мій народе, за те, що я не зміг». Минулі досягнення перестали мати сенс; майбутнє було темнішим за ніч у лісі. Британію очікували тяжкі часи…