Беспалюк Тетяна, ХТФ, група ХЕ-0

Розкриваю свій характер через опис інших.

Море хвилюється

Скільки би різних скарбів ти не шукав,
запам’ятай лише те, що головною знахідкою
всього твого життя станеш тільки ти сам.

Вона сиділа над обрієм та рахувала хвилі, що розбивалися об пласке каміння. Квіти намагалися тримати її, не відпускали з вітром, птахи відчувалин аближення смерті, або її присутність.

Вона була мертва, тільки тіло тримало тонус. Люди помирають не від хвороб, люди помирають від образ, самотності і відчуття, що ти нікому не потрібен. Лише один крок від діляв її від небуття, лише одні обійми могли повернути її на землю.

Юна дівчина з великими карими очима, що повні сліз, пухлими губами, що не посміхаються, волоссям, що стає кучерявим від вологого повітря. Не по погоді легка сукня, що підкреслює ніжний стан, ще ніколи не сиділа так ідеально. Наче картина романтика художника, яку ніхто не побачить. Героїня дослухається до мови природи та щось порушує спокій. Інна прокинулася від сну та намагалася зрозуміти реалії.

— Я тебе повсюди шукаю і згадав про твоє улюблене місце. Тримай куртку, ти вся змерзла, тут такий вітер. Я хвилювався, вже гадав, чи не накоїла чого.

— Таки знайшов, не турбуйся, все гаразд. Я просто хотіла побути на самоті. Дякую…

— За що?

— За те, що встиг мене знайти. Я хотіла віддатися вітру та обійняти хвилі, їм так, певне, самотньо. Щоразу розбиватися та не мати змоги бути поруч зі своїми. — Вона впала на коліна та заплакала.

Валентин підняв дівчину та обійняв.

— Ти чого, дурненька? Ми надто молоді, щоб бути нещасними. Стільки всього попереду. Нам ще весь світ кохати та закохувати в себе. Давай підемо на берег, обіймемо море, поцілуємо пісок та помахаємо сонцю на прощання.

Вони взяли ковдру та розстелили на великому пласкому камінні. Хлопець все розумів та не хотів розпитувати, поки вона сама не почне говорити.

— Розумієш…

— Розумію.

— Мені важко дихати, коли намагаюся розповісти, але це потрібно зробити, інакше почуття з'їдять мене зсередини. Юність. Хвиля, що здіймається. Позаду – вітер, попереду – скелі.

Молоді серця кохають інакше, по-справжньому. Вони повністю віддаються. До запаморочення, до виснаги. Вони не відчувають фізичний біль при ударі, але можуть впасти від гострого слова. Вони вірні песики свого ідеалу.

— Він казав мені, що не герой. Були часи, коли я не вірила, що він взагалі людина. Але для мене він був кращим. Найбільш людяним з усіх. І ніхто мене не переконає, що він брехав мені. Я була така самотня, і так йому вдячна. Ти завжди був поруч зі мною. Прошу, не залишай мене.

Вона пригорнулася до Валентина та зникла в його обіймах, теплих, рідних, своїх. Чим довше вони сиділи вдвох, тим спокійніше ставало навколо. Море заспокоїлося, вітер вщух, птахи грілися в останніх променях сонця. Час зупинився.

Ми шукаємо себе в очах перехожих, словах знайомих та вчинках близьких, але забуваємо заглянути в себе. Ми не відображення, ми — сааме сяйво. Сонцю ніхто не допомагає світити, лише від нього залежить, яким буде проміння. Лише ми самі здатні охарактеризувати себе.

— Ми одне ціле и я нізащо не покину тебе. Не відштовхуй мене, не намагайся замінити. Я підтримаю, захищу, допоможу, подбаю про тебе, тільки не шукай мене в інших, будь ласка!

Інна підійнялася та повернулася до реальності. Вона вже ніколи не зоставалася одна. Вона знайшла себе і не полишала заради інших.