Розрізнення понять художності/нехудожності

Проблемальність дихотомії художність/нехудожність в гуманітарному знанні стає предметом дедалі більшої кількості нових лінгвофілософських досліджень. Криза модерністської епістеми у ХХ ст. спричинилася до пошуків нових горизонтів інтерпретативних практик (дискурсивних, наративних, текстових), наділених переважно лінгвофілософською і коґнітивною сутністю.

Проблемальні аспекти нехудожності у мистецтві загалом, у літературному тексті, зокрема, загострилися у зв’язку з з претензіями різних наукових сфер на право визнання цього поняття власне одним із основних своїх предметів дослідження. Приміром, лінгвісти тексту прагнули до аналізу нехудожності виключно в річищі “універсальної граматики тексту”, дослідники семіотики тексту покладалися на структурно-знакову, культурно-кодову його організацію тощо. Семіотика тексту (наприклад Ю.Лотман, Б.Гаспаров) розглядає нехудожність лише у зв’язці з її антинонімічним поняттям - художністю.

Антропоцентричний підхід у лінгвофілософських дослідженнях надав узагальненого наукового обґрунтування процесу розрізнення художності й не художності. Названі дихотомічні позиції обумовлюються специфікою гетерогенної свідомості людини і розглядаються через поняття системності й цілісності, які, своєю чергою, екстраполюються на поняття дискретності й континуальності тексту.

Як пише Ю.Лотман, по суті, структура нашої свідомості репрезентує ніби дві свідомості, оскільки в ній наявні два принципово відмінні способи відображення світу і вироблення нової інформації з наступними складними механізмами обміну текстами між цими системами. Одна з них оперує дискретною системою кодування і утворює тексти, які складаються як лінійні ланцюжки поєднаних сегментів. У цьому разі основним носієм значення є сегмент (=знак), ланцюжок сегментів (=текст), який є вторинний, оскільки значення його похідне від значення знаків. У другому випадку текст первинний. Він є носієм основного значення. За своєю природою він не дискретний, а континуальний. Смисл його не організується ні лінійною, ні часовою послідовністю, а розмитий у n-мірному семантичному просторі даного тексту (полотна картини, сцени, екрана, ритуального дійства, громадської поведінки чи сну). У текстах цього типу саме текст є носієм значення. Виокремлення знаків-складників буває утрудненим, а то й може мати штучний характер.

На сьогодні нові наукові методології пропонують рівнозначний підхід до кореляції дискретно-дискурсивного та образно-емоційного пізнання, що детермінується даними про функційну асиметрію головного мозку людини. Два типи мислення у широкому сенсі формують кожний свою мінімальну одиницю мовлення – образи, які класифікуються на дискретні й континуальні. Дискретні розглядаються з погляду особливостей розсудкового мислення. Вони однозначні за змістом і мають жорстко окреслений обсяг. Континуальні, образно-емоційні одиниці – багатозначні, невизначені за змістом, “розпливчасті” за обсягом. Оскільки непрохідної межі між дискретно-дискурсивними та образно-емоційними одиницями не простежується, можливі переходи, експлікації, уточнення, коли, приміром, одному образному вираженню відповідає декілька однозначних термінів. Причому взаємозв’язок дискретного і континуального не вичерпується змістовим, інформаційним аспектом, а включає взаємодію раціонального та емоційного, арґументації та асоціації. Цей взаємозв’язок простежується, що важливо, в аспекті прояснення специфічних ознак різних функційно-смислових типів наративів. Адже відмінність між двома типами мислення, полягає не тільки і не стільки у видах образів, що ними творяться, а, насамперед, в організації контексту. “Завдяки лівонапівкулевій стратегії будь-який матеріал (неістотно: вербальний чи невербальний) організується як однозначний контекст, який усі розуміють однаково, що і потрібно для спілкування між людьми. Прикметною властивістю “правонапівкулевої стра­тегії” є формування багатозначного контексту, який не піддається вичерпному осягненню у традиційній системі спілкування” [417, 40]. Кожне явище чи подія занурюється в контекст і залежно від нього по-різному може висвітлюватися їхнє значення.

На сьогодні дедалі очевидним є феномен взаємозлиття і взаємопереливання різних сфер свідомості, проявлений у процесі „наративного зближення” – літературного, філософського і наукового дискурсів – в одному вербальному тексті, що розмиває традиційно усталені жанрово-стильові межі. Зауважений процес настійливо прибирає характеру тотальності, найпомітніше проявляє себе у філософії і літературі.

проф. Валентина ГЕРАСИМЧУК