Валер’ян Підмогильний – майстер психологічної прози (до 120-річчя від дня народження)

Валер’ян Підмогильний – це письменник, для якого людська доля, вічне шукання душевної гармонії були частиною його духовного життя. 2 лютого 2021 року Україна відзначила 120-річчя з дня народження митця. Народжений 1901 року на Катеринославщині (нині Січеславщина, Дніпровщина), він із раннього віку виявив здібність до іноземних мов, математики, перекладацької діяльності. Його батько, Петро Підмогильний, працюючи в конторі графа Воронцова-Дашкова, прагнув бачити своїх дітей освіченими, тому й запросив для них приватного вчителя французької мови.

Валер’ян Підмогильний закінчив церковно-парафіяльну школу (1910) і Катеринославське реальне училище (1918), де вивчали точні науки. Далі навчався на математичному й правничому факультетах Катеринославського університету. Пізніше переїхав у Київ, учителював у Ворзелі. Був одружений із артисткою Театру юного глядача Катериною Червінською. Разом виховували сина Романа. Добре володів французькою, німецькою, англійською, вивчав західноєвропейські літератури. Переклади з французької Анатоля Франса, Проспера Меріме, Гійома де Мопассана та ін. увінчалися успіхом.

Мета нашого повідомлення – продемонструвати на прикладі малої прози Валер’яна Підмогильного, зокрема на оповіданні «Історія пані Ївги», найосновніші художні прийоми та мовні засоби, за допомогою яких читач відчуває психологізм середовища та естетику художнього слова, оприявнені через думки, вчинки, індивідуальне мовлення літературних персонажів, через художню деталь. Ці прийоми спонукають сприймати художній твір самозаглиблено, психологічно, іронічно. Вони характеризують роль образів-персонажів у розкритті ідейного змісту твору та авторську позицію. Такі підходи щодо прочитання художнього тексту, з нашого погляду, дозволять побачити «художньо-розповідний текст більш складно, ніж умовні контрфактичні висловлювання розмовного характеру, хоча в обидвох випадках йдеться про можливий стан справ чи про можливий хід подій» [4, 27].

Нагадаємо, що аналіз художнього тексту оповідання «Історія пані Ївги» присвячений складній проблемі і складному письменникові, одному з літераторів «розстріляного відродження» Валер’янові Підмогильному. Митець арештований 8 грудня 1934 року в Києві, на 34-му році життя за сфабрикованими звинуваченнями. Розстріляний в урочищі Сандармосі Республіки Карелії у 36 років.

Основні твори письменника – це оповідання «Добрий Бог», «Гайдамака» і «Пророк» (1918 р.), повість «Остап Шаптала» (1921), цикл «Повстанці» (опубліковано в еміграційному журналі «Нова Україна» у Берліні 1923 р.), у Лейпцигу окремою книжкою вийшло оповідання «В епідемічному бараці» (1922). «Місто» (1927), «Невеличка драма» (1930), «Повість без назви» (1933 – 1934) та ін.

Живучи в постійно нервовому, творчо й політично не спокійному світі, митець стомлюється від дисгармонії, галасливого натовпу, які доволі часто доводилось споглядати. Із цього приводу Юрій Шевельов слушно зауважував: «Здається, нема такого прояву людського духовного життя, що про нього Підмогильний не кинув би бистрих і скептичних завваг» [3, 375]. Тож і прагнув Валер’ян Підмогильний бачити світ чистішим, добрішим і милосерднішим. Перед нами постає історія пані Ївги з однойменного твору. У центрі цього оповідання – проблема комплексу вини, яка розкривається через образ головної героїні. Несподівана чоловікова смерть (його вбили селяни, озлобившись на заможність родини, по суті, безневинно) примушує Ївгу покинути маєток у селі й перебратися жити до міста, щоб згодом бути вигнаною зі свого помешкання через донос сусідів у ЧК, які не терпіли її мовчазної вдачі й шляхетного походження, щоб зустріти свою колишню покоївку Настю, погодитися виховувати й навчати її сина Серьогу, а далі стати його жертвою – така фабула цього твору.

В оповіданні автор не дає суцільного портретного зображення цієї жінки; він лише говорить, що після того, як вона переїхала до міста і «дев’ять років, які пані Ївга прожила у своїй самотній кімнатці, зробили її обличчя блідим, а очі блискучими, як у кокаїністки. Довгі пучки на її руках світили тоненькими кісточками, і вона притискувала ними до грудей турецьку шалю» [2, 194]. Далі перед нами вимальовується образ жінки в досить поважному, похилому віці, завжди зі смаком, урочисто одягненою, зосередженою. Сумний вираз обличчя, хоч і завжди спокійний, та все ж таки відображав внутрішню втому й переживання, які дуже часто хвилювали її. Також впливали на внутрішній стан героїні й зовнішні обставини, пов’язані з моральною сутністю навколишньої дійсності. Єдине, що могло виділяти цю жінку з-поміж усіх, – це її очі, які завжди випромінювали доброту, щирість, довіру, душевну теплоту та шляхетність.

Провідною рисою її вдачі є інтелігентність, альтруїзм, простота. Її толерантне ставлення до світу й до людей виправдовують вищедану оцінку. Загалом у світі чимало жорстокості, бруду, немилосердності. Це спонукає пані Ївгу не побоятися й зайняти позицію самотньої людини, але морально стійкої. Очевидно, кожна людина, здійснюючи такий вибір у своєму житті, прагне вберегти якісь моральні цінності, душевну гармонію. У цьому разі саме існування у власному мікросвіті – основна запорука збереження цих важливих загальнолюдських цінностей. Із селянами в неї були лагідні й теплі взаємини, поки вони не вбили її чоловіка. Поведінка пані Ївги повністю гармонує з її вдачею. Вона постійно мовчить, не шукає жодних виправдань, а навпаки, вважає себе у всьому винною, всі виклики долі, в тому числі й вибрики свого вихованця, сина колишньої покоївки Насті, приймає спокійно.

Наша героїня думає, що саме так вона має спокутувати свої гріхи й синові перед народом, навіть готує себе до голодної смерті, вважаючи, що це буде доцільно: «Я повинна спокутувати гріхи свої й синові перед народом. Навіть якщо я з голоду помру…» [2, 196]. Як видно з твору, згідно з її переконаннями «смерть стає початком нового, у якому вирішуватиметься справжня доля людини. Вона не є карою за грішне життя. Із неї лише починаються наслідки земного життя – бажані для праведників, страшні для грішників» [1, 103]. Помираючи трагічно, ця жінка у своєму серці не мала зла ні на кого. Маючи великий досвід, ґрунтовні знання, пані Ївга прагнула їх передати синові колишньої своєї покоївки Насті. Вона зраділа, коли та запропонувала їй навчати й виховувати Серьогу. У її серці запанували піднесеність, урочистість, свято: «Виховати сина народу! Передати йому ті знання й досвід, що вона набула за довгий вік, передати вивищені думки – і тим хоч трохи спокутувати гріхи роду» [2, 196]. Це виявилось жорстоким випробуванням, надмірною вірою в тихість і лагідність дитячого серця. Підліток виявився розбещеним, грубим, невихованим. Йому зовсім не потрібна жодна грамота. Серьога – це тип майбутніх нікчем, блазнів, грубіянів, пройдисвітів. Надмірно вередливе, епатажне ставлення до інтелігентної людини в поважному віці, щоденні образи, яких він завдавав своїй учительці, безглузді вульгарні запитання доводять пані Ївгу до розпачу й безсилля. Усе це заслуговує на осуд і критичне ставлення до вчинків цього підлітка. І водночас така ситуація викликає співчуття до гуманних, альтруїстичних, шляхетних дій і намірів головної героїні оповідання. Причиною смерті пані Ївги і стають злі, жорстокі витівки її вихованця: «Він тихесенько повісив над дверима до кухні великий цебер з льодовою водою та прив’язав його мотузком до дверей, щоб перекинувся, як двері відчинити. А тоді лагідно покликав пані Ївгу до кухні.

Вона вийшла, і вода з цебра вилилась їй на голову. Серьога плигав, регочучи, до стелі, а пані Ївга сіла на свою лаву й трусилась, бо не мала в що перевдягтись [2, 197]».

Із нашого погляду, центральною проблемою цього твору виступає проблема комплексу вини, а далі простежується проблема людської незахищеності, проблема невігластва й морального звиродніння ще в дитячому віці, проблема чистоти людського сумління.

Тема цього твору – правдива, схвильована розповідь про трагічну долю людини в умовах дисгармонійного, жорстокого світу, цінності якого створювалися на брехливих лозунгах, на кричущому порушенні не лише прав людини, а найдорожчого права – права на людське життя.

Ідея оповідання – гнівний осуд розбещеності, тупості, невихованості, що призводить до страждання, душевних мук чесних і чистих душею людей, засудження аморальності, схвалення глибини, щирості й віри в людину, співчуття всім, хто страждає, кого кривдять.

Особливість сюжету твору – підбір надзвичайно гострих, украй драматичних ситуацій, інколи умовних, завдяки чому, вони стисло і в той же час глибоко розкривають характери героїв твору.

Отже, розкриття основних прийомів психологізму через портретні деталі, внутрішні монологи й діалоги в оповіданні «Історія пані Ївги» дають можливість формувати навички тонкого й спостережливого читача, впливають на емоційну сферу людини, гартуючи її перед викликами й небезпеками часу. Сутність цього твору досить чітко визначає такі вічні модуси людської екзистенції, як-от: порядність і підлість, беззахисність і зухвальство, невігластво і шляхетність, талант і невігластво – змушує замислитися над ідеєю відчуженості, незахищеності людини в цьому світі, особливо в нестабільні часи, навчає ніжного ставлення до проблем людського страждання, яке інколи може ще й поглиблюватися різними комплексами, зокрема комплексом вини, про що і йдеться в аналізованому оповіданні.

Список використаної літератури

1. Іванек Мирослав. Мотив смерті в поезії українського бароко // Варшавські українознавчі записки. – Варшава: Видають оо. Василіяни, 1989. – С. 97 – 109.

2. Підмогильний Валер’ян. Оповідання. Повість. Романи / Вступна стаття, упорядкування і примітки В.О. Мельника; редактор тому В.Г. Дончик / Серія: «Бібліотека української літератури. Радянська українська література. Академія наук Української РСР». – Київ: Наукова думка, 1991. – 800 с.

3. Шевельов Ю. Людина і люди («Місто» Валер’яна Підмогильного) // Шевельов Юрій. Вибрані праці: У двох книгах / До 100-річчя від дня народження / Упорядник Іван Дзюба; вступне слово І. Дзюби. – Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – Книга ІІ: Літературознавство. – C. 369 – 381.

4. Эко Умберто. Роль читателя: Исследования по семиотике текста / Перевод с англ. и итал. Сергея Серебряного; научный редактор Делир Лахути; ответственный редактор Вл. Петров. – Санкт-Петербург: Symposium; Москва: Издательство «РГГУ» 2005. – 502 + 10 ненум. c.

Використано матеріали: Кушлаба М. Читання художнього твору – один зі способів формування усебічно розвиненої особистості (на матеріалі малої прози Валер’яна Підмогильного. Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2011. № 7 – 8. С. 82-86.

викл. Михайло Кушлаба