Софія Русова: у боротьбі за український ідеал

«Народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть»

«Держава, яка через ті чи інші обставини дійшла до руїни, може з неї врятуватися, коли добре організує єдину, від низу до гори національну школу»

Софія Русова

Софія Федорівна Русова (1856-1940) – видатна просвітителька, берегиня здобутків української культури, громадська діячка, палка поборниця збереження й розвитку української мови, подвижниця розбудови національної системи освіти і виховання. До здобуття Україною незалежності про Софію Русову мало хто знав, мало хто згадував, а її твори взагалі були забороненими та знаходилися у спецсховищах з тавром «буржуазна націоналістка».

Хто ж вона, Софія Ліндфорс (Русова), українка з французьким та шведським корінням?

Народилася Софія Ліндфорс (в одруженні – Русова) 18 лютого 1856 року в аристократичній родині в селі Олешня Городнянського повіту (нині Ріпкінський район) Чернігівської губернії. Батько – відставний офіцер, швед за походженням, мати – Жанна Жерве, француженка – високоосвічена й інтелігентна жінка. Здобувши початкову домашню освіту, Софія продовжила навчання у престижній Фундуклеївській гімназії.
Відомо, що вже в 1871 році Софія Федорівна, у 15 років, разом із старшою сестрою Марією відкрила в Києві перший українськомовний дитячий садок, який відвідували діти М. Старицького. Через сім'ю Старицьких сестри Ліндфорс познайомилися з Миколою Лисенком, вже у 1872 році вони стають повноправними членами українського товариства, названого потім «Старою Громадою». Згодом дитячий сад сестер Ліндфорс перетворився на один із центрів розвитку української національної культури. Нерідко вечорами в приміщенні дитячого садка відбувалися заняття народного драматичного гуртка. Іноді постановки для акторів-аматорів робили Михайло Старицький і Павло Чубинський. Весь інтелектуальний цвіт українства: М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко, М. Чубинський, І. Нечуй-Левицький, П. Житецький та ще чимало світочів письменства, науки, театру, музики – це ті, з ким Софія працювала, дружила, добре знала. Саме тут Софія познайомилася, а невдовзі й одружилася з Олександром Русовим, філологом, фольклористом, укладачем словника української мови, редактором, а згодом видатним статистиком.

У 18-річному віці Русова їде до Санкт-Петербурга, де бере участь в роботі українського земляцтва. Вона допомагає чоловікові Олександру в підготовці до видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, яке побачило світ у Празі у 1876 року, після чого було нелегально переправлено в Україну. Видання книжки, саме існування якої суперечило знаменитому Валуєвському циркуляру, було протестом української інтелігенції. Особливістю цього видання була повна відсутність цензури, на сторінках двотомника опубліковані твори, раніше громадськості невідомі.

За свою активну громадянську позицію родина Русових тривалий час зазнавала переслідувань: то Олександра Русова звинувачували, що він хоче відокремити Малоросію від Росії, то Софію арештовували за зв’язок з народовольцями і тримали під постійним поліційним наглядом. Родина змінила багато місць: хутір на Чернігівщині, Одеса, Херсон, Харків, Полтава. Де б не жили, всюди Софія включалася у громадську роботу: організовувала народні читання, таємні школи.

Під час роботи в Україні і за кордоном Русова розробила власну систему національного виховання. Вона є автором «Українського букваря», в основу якого взяла розробки Олександра Потебні (в 60-х роках Олександр Опанасович працював над підручником для українських недільних шкіл), а також підручників «Початкова географія», «Початковий підручник з французької мови». Як науковий діяч Русова підготувала багато книжок із педагогіки, займалася дослідженням творчості Миколи Гоголя, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Михайла Драгоманова та Григорія Квітки-Основ'яненка.

Після подій 1917 року Софія Федорівна очолила в Міністерстві освіти Центральної Ради департамент дошкільної та позашкільної освіти, потім у Кам’янці-Подільському займалася організацією притулків для дітей-сиріт і шпиталів для поранених. Також читала лекції у щойно відкритому там першому українському університеті імені І. Огієнка. Та зазнавши переслідувань тепер вже від нової влади, у 1922 році емігрувати до Відня, згодом до чеського міста Падебради, де викладала в Українській академії, а згодом з 1923 року Софія Русова – професор педагогіки Українського педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі. Тут вона вела активне громадське життя, представляла українську національну думку і українську жінку перед світовим загалом, очолювала Українську Національну Жіночу Раду. Померла у 1940 році і похована на Ольшанському кладовищі,

Найбільш знаними у науковому світі є праці Софії Русової у царині педагогіки. Своїми думками вона ділилася на шпальтах першого українськомовного педагогічного часопису «Світло». С. Русова розробила концепцію освіти з національним ухилом, підкреслювала, що «нація народжується в колисці». Тільки на рідній землі, в оточенні рідної природи і у властивому народу мовному середовищі, на її думку, може вирости дійсно свідома людина і громадянин своєї країни. Українську народну творчість у всіх її проявах Русова називала одним з обов'язкових елементів у вихованні дитини, а також могутнім чинником художнього розвитку і появи у підростаючого покоління нових творчих сил.

Юрій Русов, син Софії Федорівни, так згадував про свою матір: «Коли мова йшла про українську справу, то ніщо не могло спинити її завзяття: ні родина, ні діти, ні переслідування царських жандармів чи большевицьких чекістів, ні тюрми, ні арешти, ні тяжкі умови еміграції, ні події приватного життя… Ніщо не спиняло її енергії в боротьбі за український ідеал…»

Матеріали підготувала доц. Нечипоренко А.Ф.