«У танці я, ритмічний рух» – до 130-річчя з дня народження Павла Тичини

Все можна виправдати високою метою –
та тільки не порожнечу душі

Наприкінці січня 2021 року виповнюється 130 років з дня народження Павла Григоровича Тичини (1891-1967).

При згадці про Павла Тичину люди різних поколінь цитують цілком різні хрестоматійні твори поета. І якщо сучасна молодь частіше звертається до «Арфами, арфами…», «На Аскольдовій могилі…», «Ви знаєте, як липа шелестить…», то літні люди можуть продекламувати навіть «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була» або пресловуте пародійне «Трактор в полі дир-дир-дир…».

Це два Тичини, дві полярні планети, і, мабуть, не даремно називають дві дати його народження: 23 та 27 січня (точної дати невідомо). Один – так званий «ранній Тичина» – прекрасний романтик, відкритий для світу і творчих експериментів, закоханий у «світлозвуки» (тобто зорові та аудіальні образи), благословенний захоплений учень Михайла Коцюбинського, цього художника від літератури, якого юний Тичина знав особисто, – здатний творити на рівні з Творцем (звідси – потужний вітаїзм його поезій):

І стежив я, і я веснів:
Акордились планети.
Навік я взнав, що Ти не Гнів, -
Лиш Соняшні Кларнети.

(Не Зевс, не Пан…, зб. «Соняшні кларнети», 1918)

Другий – понівечений янгол, який з останніх сил намагається не втратити свій унікальний музично-поетичний дар, знущаючись зі світу, з поезії, із самого себе, з режиму, який прирік його на це блазнювання, наділивши натомість сталінською премією (1941) – найвищою відзнакою за видатні досягнення радянських людей у науці та мистецтві, своєрідною індульгенцією для подальшої діяльності. І не випадково книга Юрія Лавріненка «Розстріляне Відрождення: Антологія 1917-1933: Поезія – проза – драма – есей» розпочинається творчістю Павла Тичини – не знищеного фізично, але зламаного морально.

Між поезіями першої збірки «Соняшні кларнети» (1918) та провладними типу «Партія веде» (1931) або «Чуття єдиної родини» (1938) – справжній клечальний міст: збірки «Плуг» (1920), «Замість сонетів і октав» (1920), «Вітер з України» (1924).

Проте є те, що об’єднує творчість цього, за визначенням Василя Барки, Хліборобського Орфея у єдиний монументальний витвір – це ідеальний слух та природне досконале відчуття ритму (у дитинстві та підлітком співав у церковному хорі – про початок цієї семінарської науки напише потім вірш-враження «З мого дитинства» (1940), як і його брат Євген, мав диригентський хист, навіть диригував оркестром на похороні М. Коцюбинського). Ось чому навіть кон’юнктурні вірші сталінсько-радянського змісту так міцно чіплялися у пам’яті не одного покоління школярів. Про зв’язок ритму та мови, отже – сприйняття, влучно зауважував В. Черчилль, мовляв, ритмізований текст найкраще запам’ятовується (що обумовлено одною із найдавніших звичок людства – виконувати міфи та сакральні тексти речитативом, нерідко із музичним супроводом і відповідними рухами). Отже, усі поезії Тичини, з позиції віршознавства, – це унікальний приклад готових пісень із різною ритмікою:

Надходить літо,
чуєш бо? – надходить лі –
Томліє гай. Ріка струнка.
В садках додолі цвіт, додолі цвіт…
Рясніє небо. Дні вже не такі.
Повніє далина. І за повіткою
малина сивіє віями…
Повніє далина.

На призьбі дід старий –
як сон.
Кошлатить йому брови внук.
Гойдає вітер мак, і мак, і явори.
Син
У землю заступа встромив
І йде до хати. Тепло як!
Це десь за тиждень вже й жита
почнуть мов справжні зорювать.
<…>

(Надходить літо, зб. «Вітер з України», 1924)

Або інша поезія:

<…>
Без кінця воно тоді,
без кінця прощалося.
Пахли нам кущі бузкові,
ледве мріли бірюзові –
Тінь, тінь, тінь, тінь,
й трохи розвиднялося.
<…>
Вітер віяв, не вщухав.
Навпаки – обурено
пролітав по всьому саду,
з солов’я зірвав досаду.
Стій, стій, стій, стій, –
той озвавсь зажурено.

(Юнь, зб. «Сталь і ніжність», 1940)

Наостанок хочеться зазначити таке: перечитуючи поезії Тичини, зауважуємо на їх актуальності. Можливо, це є свідченням того, як мало змінилися люди, а можливо, саме такою, «вічною» має бути справжня поезія, а справжній поет – це той, хто пережив випробування часом.

Грати Скрябіна тюремним наглядачам – це ще не є революція.
Орел, Тризубець, Серп і Молот… І кожне виступає як своє.
Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.

Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?

(Антистрофа, зб. «Замість сонетів і октав», 1920)

Матеріал підготовлено канд. філол. наук Завадською В.В.