Родинне гніздо Тобілевичів. До 175-річчя від дня народження Івана Карпенка-Карого

«Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов'янських народів», – так писав про Івана Карпенка-Карого славетний Іван Франко.

Іван Карпович Тобілевич – письменник, драматург, актор, режисер, театральний і громадський діяч, один із братів добре знаної плеяди Тобілевичів, сценічне ім’я – Карпенко-Карий, яке він мав з 1883 року, коли вступив до трупи Михайла Старицького. Як актор він один із найвидатніших майстрів українського «театру корифеїв». Поціновувачам сценічної гри Іван Тобілевич запам’ятався у ролях Макогоненка з «Наталки Полтавки» І.П. Котляревського, Назара («Назар Стодоля» Т.Шевченка), Прокопа Шкурата ( «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основяненка), Сторожа («По ревізії» М.Кропивницького), Борулі, Калитки, Пузиря, Терешка з власних п’єс «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта».

У доробку Івана Тобілевича як драматурга – 18 п’єс, які успішно ставилися і ставляться на сценах українських театрів, серед найвідоміших: «Сто тисяч, «Хазяїн», «Мартин Боруля» «Бондарівна», «Сава Чалий», «Паливода XVIII століття», «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», «Чумаки» та ін. Одинадцять із них він написав у родовому маєтку Надія, що на Єлисаветградщині (нинішня Кіровоградська область). Тут письменник прожив 20 років – від 1887 до 1907 р., тут він, за словами Є. Чикаленка, працював і господарював, як справжній селянин, намагаючись здійснити власну давню мрію — перетворити куточок рідної природи на «оазу в степу»; тут, за заповітом, письменника й поховано на простому сільському кладовищі.

Сьогодні на хуторі Надія, названого на честь першої дружини митця Надії Тарковської, розміщений меморіальний музей-садиба Івана Карпенка-Карого завдяки зусиллям його внука, Андрія Юрійовича Тобілевича.

Дослідник і літературознавець Володимир Панченко у праці «Сонячний годинник: Книга пілігрима» (2019) пише про хутір як одне із чудес степової України: «…під’їжджаючи до нього, мимоволі згадуєш про Куперові прерії: горизонт видніється аж ген як далеко, довкола – пронизаний сонцем простір, рівнинні поля, помережені балками і лісосмугами…Тут багато неба – мовби ти перебуваєш в якомусь велетенському храмі з безмежним блакитним куполом. Неподалік від хутора тече Сугоклея, тиха степова річечка, береги якої час од часу надимаються невисокими круглими скелями…».

На території зберігається стара батьківська хата та будинок, збудований драматургом для своєї родини, ще й досі в чумацькій криниці є вода, дерева виросли й покрили все розкішною кроною, кругом дуби, «іменні», посаджені гостями маєтку на честь видатних культурних діячів, став з купальнями, калинові та горобинові зарості, садки з яблуками та сливами.

У музеї зберігаються меморіальні речі родини: фортепіано, старий барометр, меблі, посуд, вишивки, листи, документи, а ще портрет Івана Тобілевича, робота художника Фотія Красицького, єдиний, написаний з натури.

Щоріч на теренах проводяться традиційне театральне свято «Вересневі самоцвіти», а ще працює єдиний в Україні музей хореографічного мистецтва, адже театр корифеїв колись вивів український народний танець на сцену та дав йому світову славу.

Подорожувала і фотографувала доцент кафедри Алла Нечипоренко.