Володимир Винниченко – майстер психологічної прози (до 140-річчя від дня народження)

Володимир Винниченко як умілий майстер художнього слова після великої вимушеної перерви повернувся в історію української літератури вже за часів незалежної Української держави. До початку 90-х років ХХ ст. ім’я Винниченка, якщо й згадували, то лише в негативному, вульгарно-соціологічному контексті. Розкриваючи у своїх творах такі поняття людської екзистенції, як національна й людська гідність, двоїстість у суспільно-політичних поглядах чи їх відсутності, нещирість, розпач, турбота, фальшивість почуттів, митець набув характеристики письменника, який уміє проникати у внутрішній світ людини й передавати її найтонші стани душі. Використовуючи такі художні засоби, як градацію, порівняння, епітет, еліпс, тавтологію, синестезію та ін., автор створює для читача психологічну атмосферу з метою увиразнення художнього образу, підкреслення його посутніх характеристик чи навіть оприявнення умов постання такого літературного образу.

Мета статті – охарактеризувати найосновніші художні прийоми та мовні засоби, за допомогою яких читач відчуває психологізм середовища та естетику художнього слова в оповіданні «Малорос-європеєць» В. Винниченка, оприявнені через думки, вчинки, індивідуальне мовлення літературних персонажів, через авторську особистість, через систему різних моделей образів, подій та колізій, через художню деталь.

Творчість Володимира Винниченка як об’єкт дослідження заслуговувала на увагу в таких літературних критиків, як Микола Зеров, Зоя Єфимова, Лариса Л. М. Залеська Онишкевич, Микола Жулинський, Галина Сиваченко та ін. У цих дослідженнях творчий доробок письменника постає як неодмінний атрибут жанрової різноманітності та широко панорамної проблематики, що, з погляду Лариси Залеської Онишкевич, відображає «реалістичне змалювання робітників, міщан, наймитів – плюс незаперечний сильний талант» [5, c. 177] та дає підстави високо оцінити художню майстерність В. Винниченка. Цьогоріч, 26 липня 2020 року, відзначатимемо 140-річчя з дня народження письменника. «В українську літературу, – зазначає Лариса Залеська Онишкевич, – Володимир Винниченко ввійшов 1902-го року, тоді йому було двадцять два роки. Спочатку він писав популярні натуралістичні короткі оповідання та повісті» [5, c. 177], одне з яких під назвою «Малорос-європеєць» робимо спробу проаналізувати. Це оповідання написано й опубліковано 1907 р. Характеризуючи цей період історії українського письменства, літературознавець Ю. Кузнєцов стверджує, що прийшли митці нової школи, де в основі їхнього сприйняття дійсності постає переживання як об’єкт вияву моральних і внутрішніх характеристик персонажа: «Не абстрактна емоція, а дійсне, складне переживання, яке дає змогу глибше осягнути таїну людської душі, спробувати збагнути її закони» [7, c. 116].

В оповіданні «Малорос-європеєць» дія відбувається протягом одного дня, де репетитор, маючи намір давати приватні уроки для сина малороса-європейця Коростенка з села Бідненького, наймає в неділю візника, в час неймовірної спеки їде на зустріч із сім’єю поміщика, стає свідком весілля, страйку поміщицьких робітників та їхнього розстрілу через боязливість пана втратити своє становище й маєтності. Розчарований і виснажений, увечері повертається додому, відмовившись від такого підробітку.

Із самого початку твору автор привертає увагу читача такими епітетами, як «драбинчастий возик», «мало накочена труська дорога», «гостроголова конячинка», «розпатланий дядько», «ціла юрба дядьків, жінок, парубків, дівчат, дітей»; такими порівняннями, як «сонце <…˃ як з печі», «як карась на сковороді»; такими метафорами, як «сонце палило», «смажився, обливався потом», «проклинав і возика, й себе, й того чорта», «і не хотів ні пана з рекомендованим мені демократизмом, українством, лібералізмом», «терпіти муки їзди», «стара баба, високо піднявши спідницю, заносисто танцювала» [2, c. 33]. Ці художні деталі слугують літературним прийомом, який називають синестезією, що «полягає в поєднанні в одному тропі різних, іноді далеких асоціацій, відчуттів, виявляється у вигляді метафори, інколи порівняння» [8, c. 396]. Деякі з них підкреслюють абсурдність, несмак, характеризують бездуховність середовища. У цьому разі образом дискретної, хаотичної картини дійсності постає збір односельців села Бідненького, де «всі були червоні, спітнілі, у деяких лікті були перев’язані хустками. Вони всі разом кричали, обнімались, сміялись, співали; якась стара баба, високо піднявши спідницю, заносисто танцювала, а круг неї реготали й грали на губах» [2, c. 33]. Саме цей танець як художня деталь вказує, що завжди серед юрби будуть персонажі, які втрачають почуття міри і які позбавлені раціональних дій і вчинків стосовно свого віку, що визначають самоповагу та адекватність поведінки. Елементи опису інтер’єру та пейзажу також створюють атмосферу переживання. Ролі пейзажу у творах Винниченка приділив увагу Микола Зеров, де зазначив: «Даючи у своїх оповіданнях пейзаж, Винниченко завжди пронизував його елементами характеристики. Тло дії – пейзажне, а також і побутове – подавалося у нього крізь душевну схвильованість героя» [6, c. 451].

Читача насторожує і тиша на подвір’ї поміщика, і «сіренька собака з обгризеними вухами <…˃. Біжучи поруч із возом, вона без всякої злості дивилась поперед себе й, наче виконуючи обов’язок, голосно й серйозно гавкала» [2, c. 34], і те, що «на ґанку ніхто не з’являвся» [2, c. 34]. Пізніше в розмові з паном виявиться, що, не задоволені умовами праці, робітники страйкують. У цьому епізоді митець порушує одну з важливих проблем, що стосується гідного становища людини та її соціального захисту. «Винниченко, – відзначає Микола Жулинський, – завжди болісно реагував на найменші порушення соціальної справедливості, його революційна діяльність була стимульована саме прагненням добитися рівності, утвердити моральний принцип «чесності з собою» [4, c. 145].

Зустріч поміщика з майбутнім учителем його сина в помешканні також розпочалася з демонстрації найновіших досягнень техніки. Серед калейдоскопу новинок, пов’язаних із машинізацією панського господарства, втрачено повагу й почуття такту до майбутнього приватного вчителя. Він, будучи стомленим та голодним, «<...˃ майже нічого не чув і дедалі то все більш і більш втрачав надію колись скінчити огляд цих сіялок, віялок, жаток, плугів, телефонів, електричних дзвінків, конюшень, амбарів, водопроводів, водокачок, молотилок, маслобоєнь, собачих будок. В очах мені стояли колеса, паси, проводи, в вухах тільки й чулось: «регулятор», «сто кінських сил», «500 кінських сил»; в голові стукало, в животі, здавалось, усе висохло <…˃, і в грудях було порожньо й важко» [2, c. 37]. Це такий же літературний прийом синестезії, який подекуди набирає гротескних форм, створює атмосферу нервового напруження, за ознаками якого згідно з твердженням Зої Єфимової читач завжди впізнає твори Винниченка, «сповнені психологізмами, де на першім плані завжди стоїть особа героя і всі події зосереджено у вузькій сфері його «я» [3, c. 71].

В уста поміщика Коростенка письменник вкладає фрази на кшталт «машинним робом» [2, c. 40] та «нове слово старій нашій неньці Україні» [2, c. 36], що виступають тавтологією і в остаточному підсумку стануть символом трагізму в художньому творі. Пишаючись машинізацією в господарстві, панок своєму гостеві постійно повторює сентенції, що «ми, люди нової формації, повинні більше мозком своїм працювати <…˃. Ми, малороси-європейці, скажемо нове слово старій нашій неньці Україні!» [2, c. 36]. Урешті-решт, робітники, борючись за кращі умови праці й маючи намір захистити себе, наблизяться до маєтку свого господаря. Довго не розмірковуючи, він наказав прислузі принести кулемет, зачинити вікна в оселі, пані й молодому паничеві порадив піти до кухні, а тоді без жодних застережень і сумнівів «слово малороса-європейця» «машинним робом» було сказано «старій нашій неньці Україні» [2, c. 43]. Якщо перша тавтологія «машинним робом», що на початку оповідання символізувала науковий розквіт, машинізацію й полегшення умов праці, то наприкінці твору перетворилася на справжні постріли в сільську громаду й стала реальною трагедією. Якщо друга тавтологія «нове слово старій нашій неньці Україні» розцінювалася спочатку як вияв пошани до рідної землі, бажання бачити її сучасною, розвиненою, успішною, то вкінці оповідання ці слова перетворилися на кулю з кулемета, що влучала в людей. У цьому разі спостерігаємо фальшивість наміру літературного персонажа, який вважає, що «селянам треба дать лозунг «землі!», [2, c. 38], але не саму землю. Подвійна мораль виявляє себе й у мовленні Коростенка, яке повністю просякнуте суржиком. Це реальна проблема, яка триває століттями в Українській державі й загрожує її розбудові та існуванню й сьогодні. Вона пов’язана не лише з літературними персонажами, а й із конкретними історичними особами й подіями. Дізнавшись, що М. Горький назвав українську мову в одному зі своїх виступів «нарєчієм», В. Винниченко порушив це питання в листі до нього. Такий викривальний лист, що заслуговує на окрему увагу, український письменник написав 20 червня 1928 року, де висловив обурення російському письменнику: «І не з страху за українську мову я пишу до Вас цього одвертого листа, а з цікавості до того громадського явища, що Ви його викрили оцим невинним слівцем «нарєчієм».

У цьому слові, громадянине Горький, – цілий політично-національний світогляд. У йому ціла історія взаємовідносин двох слов’янських народів. У йому багато страждання, насильства, зла, громадянине Горький. Початок історії цього слова припадає до історії всієї імперіалістично-колоніальної політики руського царизму в Україні. Воно та ще слівце «Малоросія» служили тією димовою завісою, під якою Москва, Санкт-Петербург і навіть Петроград упродовж кількох століть експлуатували і руйнували український народ матеріально і духовно» [1, c. 36]. Тож суржик, яким розмовляє поміщик Коростенко, виступає як наслідок тривалого періоду денаціоналізації українського народу, його жорсткого й насильницького зросійщення.

Отже, в оповіданні «Малорос-європеєць» Володимир Винниченко як письменник, який талановито розкриває внутрішній світ людини, вдається до таких літературних прийомів як градація, тобто наростання напруги на основі метафоричних та порівняльних образів, що почасти переходять у гротеск, синестезію чи навіть ампліфікацію. Ампліфікація характеризується накладанням або нагромадженням художніх образів, які увиразнюють душевне переживання, розкривають найпотаємніші наміри й глибини людської душі. Через внутрішнє мовлення та авторські емоційні акценти з’ясовуємо у творі причинно-наслідкові зв’язки між життям, досвідом письменника та його літературними персонажами.

Література:

1. Винниченко В. Лист до М. Горького. Слово і час. 1990. № 6. С. 35–39.
2. Винниченко В. Оповідання. Роман «Слово за тобою, Сталіне!». П’єса «Чорна Пантера і Білий Медвідь». Київ: Наукова думка, 1999. 440 с. (Серія «Бібліотека школяра»).
3. Єфимова З. В. Винниченко. «Сонячна машина». Плуг. 1928. № 2. С. 71–73.
4. Жулинський М. Г. Володимир Винниченко: 1880 – 1951. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). Київ: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1990. С. 128–173.
5. Залеська Онишкевич Лариса М. Л. Текст і гра. Українська модерна драма / Наукове товариство ім. Шевченка в Америці. Літературознавство. Нью-Йорк – Львів: Літопис, 2009. 472 с.
6. Зеров М. К. «Сонячна машина як літературний твір». Твори у двох томах / Упор. Г. П. Кочура, Д. В. Павличка. Київ: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1990. Т. ІІ: Історико-літературні та літературознавчі праці. С. 435–456.
7. Кузнєцов Ю. Імпресіонізм в українській прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст.: проблеми естетики й поетики / Національна академія наук України. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка. Київ: Зодіак-еко, 1995. 304 с.
8. Літературознавча енциклопедія: У двох томах / Автор-укладач: Ю. І. Ковалів. Київ: Видавничий центр «Академія», 2007. Т.ІІ: М – Я. 624 с. (Серія «Енциклопедія ерудита». Засновано у 2001 році).

Стаття опублікована: Інноваційні досягнення сучасних наукових досліджень: ХХХІІ Міжнародна науково-практична інтернет-конференція: тези доповідей, Одеса, 21 червня 2020 р. Дніпро: ГО «НОК», 2020. С. 36-43. (Громадська організація «Наука та освіта без кордонів»).

викл. Михайло Кушлаба