Андрей Шептицький як приклад служіння ідеї добра, любові до своєї країни та пастви (до 155-річчя від дня народження)

Постать Андрея Шептицького – одна з тих, якій випало жити і творити в найбільш неспокійному і дуже тривожному часі. Будучи представником знатного галицького роду й маючи титул графа, Шептицький заявляв, що він «українець із діда прадіда. А Церкву нашу та й святий наш обряд полюбив … цілим серцем, присвятивши для Божої справи ціле своє життя» [7, c. 115]. Із нашого погляду, надто скромне означення меж своєї діяльності Великого митрополита. Це людина, яка відчувала час і бачила можливості виникнення Української держави навіть у надто не спокійні часи воєн, пандемій та штучних голодоморів, докладала чимало зусиль для формування її основних підвалин самостійності, зокрема, приділяла увагу таким важливим символам, як мова, освіта, культура, віра, церква.

Мета нашого повідомлення – розкрити духовну сутність державної мови в національній освіті як незаперечну істину для становлення Української держави, як фактор консолідації суспільства та її впливу на формування національної самосвідомості громадянина у посланнях Андрея Шептицького до своєї пастви, до української молоді, до науковців, учителів та духовних служителів.

Ім’я митрополита Андрея під час радянської окупації не можна було й згадувати. Він, як і багато провідних діячів, зазнав переслідувань із боку КДБ та в досить поважному віці (в 74 роки) пережив розстріл від рук НКВСників свого молодшого рідного брата графа Лева з дружиною Ядвігою у власному маєтку в селі Прилбичах, що на Львівщині. Їхнього сина Анджея, тобто племінника митрополита, трохи згодом було страчено в Катині. У часи незалежної України граф Шептицький постав як один із провідників української нації, якого отець І. Музичка, перебуваючи в Римі, ще раніше метафорично назвав «світильником для свого народу в ті темні часи Великої Війни двадцятого сторіччя» [5, c. 94]. Цьогоріч 29 липня виповнюється 155 років від дня народження митрополита Андрея. 2020 рік на Львівщині оголошений роком Андрея Шептицького. 155-річчя від дня народження цього визначного діяча Україна відзначатиме і на державному рівні з огляду на постанову Верховної Ради «Про відзначення ювілеїв у 2020 році» від 14 січня 2020 року. Сьогодні, живучи в досить вільній і власній державі, сповнюємося почуттями вдячності за велику любов і мудрість духовного провідника Андрея, за його кропітку діяльність і за приклад самовідданого служіння пастві, ідеї, глибокій вірі, яку Мати Тереза з Колкати (раніше Калькутти) розцінювала як «любов у дії» [4, c. 40], що «має нами керувати» [4, c. 40].

Протягом останніх десятиліть за незалежної України з’явилися дослідження про церковну, громадську та державотворчу діяльність Андрея Шептицького. Чільне місце серед них посідають монографії Кирила Королевського, Любомира Гузара, Ліліани Гентош та ін. У них здебільшого йдеться про оцінку митрополита як визначної постаті української історії й реформатора Греко-католицької церкви, яка, на думку Л. Гентош, «впевнено українізувалася, ставши інституцією загальнонаціонального значення: її діяльність міцно переплелася з діяльністю багатьох суспільно-політичних, громадських і культурно-просвітніх установ» [1, c. 307].

За фахом Шептицький не був філологом, а доктором права. Тож не працював у мовознавчій галузі, але, визнаючи українську як найосновнішу ознаку консолідації народу, у своїх посланнях онтологічно обґрунтовував духовну сутність національної мови та її природну важливість для здійснення освітніх, ділових, економічних процесів та формування громадянської свідомості. Шептицький у своєму пастирському посланні «Наша державність», прочитаному на Архиєпархіальному Соборі 1942 року, за найосновніше вважав, що «ідеалом нашого національного життя є наша рідна Хата-Батьківщина» [8, c. 131]. Найпотужніший фундамент, на якому має стояти Українська держава, – це національна мова та єдність народу: «На чому ж опреться єдність? На національній єдності. Український нарід є одним народом, дехто схоче навіть сказати – одним організмом, тому й належиться йому стати і суцільним національним твором. Але йде про те, щоб заналізувати поодинокі елементи, з яких національність складається, і сили, які її розбивають. Що ж робить якесь число людей одним народом? Передовсім мова. Всі, що по-українськи говорять або що вважають українську мову за рідну, будуть становити український нарід» [8, c. 143]. Кардинал Любомир Гузар, досліджуючи духовну діяльність Андрея Шептицького, зазначав, що одне з важливих для нього був рух до єдності. Саме в цьому Шептицький «…розумів відновлення правильного мислення стосовно єдности Церков, яке прийме церковна спільнота, зміниться та пробудить у собі бажання єдности» [2, c. 478].

Дуже болісно реагував митрополит на вияви антагонізму в українському середовищі, на відсутність толерантності, яку розцінював як наслідок більшовицької окупації, на безглузді суперечки між патріотами, їхнє непереборне бажання пустопорожньої першості, що завжди перешкоджали здійсненню великої мети та руйнували і так нетривкий підмурівок Української державності. Шептицький застерігає від мови ворожнечі, від руйнівних принципів таких патріотів, бо це завжди призводить до знищення добрих починань: «Нетерпимість супроти гетеродоксів, поняття ортодоксії як ненависти, як спротиву буває у нас, на жаль, таким частим симптомом, що можна поважно побоюватись за майбутність України…» [8, c. 145]. Євген Сверстюк, один із моральних авторитетів кінця ХХ – початку ХХІ століть, вважає поняття патріотизму, пошани до національної мови як «любов до Бога і любов до батьків та землі, яку дав їм Бог, – це почуття такі високі й безкорисні, що про них воліють мовчати. …Є люди, які з віри і патріотизму зробили собі професію» [6, c. 59].

У багатьох своїх посланнях галицький митрополит визначає важливість здійснення навчальної діяльності на основі поваги до національних символів, до внутрішнього світу людини, виховання емпатії, вияву толерантного ставлення до представників інших гілок християнства, вір та національностей. Саме про володіння такими чеснотами згадує у своїй монографії «Митрополит Андрей Шептицький» Кирило Королевський: «Скільки ж їх було тих росіян, православних українців, поляків, що приїжджали до нього у Львів, користаючи з його великої і сердечної гостинности…» [3, c. 98]. У посланні «Слово до вчителів» духовний провідник звертається із закликом безпосередньо працювати не лише над розумовим розвитком молоді, а й «над ублагородненням їхніх сердець» [9, c. 19]. Просить вихователів навчати молодь практичних навичок, орієнтованих на «самостійність та індивідуальність» [9, c. 19]. Згідно з твердженням Андрея Шептицького «не той народ щасливий та багатий, що має багато теоретиків, але той, що на всіх ділянках життя є самовистарчальним» [9, c. 19]. У цьому епізоді названа одна з важливих ознак розвинутих націй – їхня самодостатність. На сьогодні на українських західних кордонах не знайдемо націй, які б соромилася свого походження чи вважали себе меншовартісними. Також не знайдемо такого явища, як внутрішні вороги в країні. Не знайдемо пронімецьких активістів у Чехії та Польщі, важко пошукати проугорських діячів у Словаччині чи, наприклад, профранцузьких громадських діячів у Федеративній Республіці Німеччини, які б завдавали шкоди країні, в якій живуть. Натомість в Україні часто чуємо про якихось проросійських активістів, що виступають відвертими ворогами не лише національних символів, до яких належить українська мова, а й самої Української держави. І це очевидні наслідки тривалої бездержавності, симптоми колонізації та довговічної жорстокої політики денаціоналізації, безжального зросійщення української нації, здійснення освітньої шкільної та університетської діяльності недержавною, чужою мовою, порушуючи і моральні, і державні закони. Із погляду духовного провідника й мецената, важливе значення національна мова має відігравати і в діловій, і в торговельній, і в економічній сферах: «Нехай будучі покоління візьмуть у свої руки торгівлю і промисел. Бо завсіди бідним є той народ, який не має свойого промислу і в якому торговлю ведуть чужинці» [9, c. 19].

Отже, у посланнях «Наша державність», «Слово до вчителів» та інших творах митрополита Шептицького роль національної мови визначає такі духовні сутності українського народу, як консолідацію, вияв спільних зусиль, що сприяють потужності й захисту національних кордонів, роблять країну внутрішньо міцною перед загрозою зовнішнього вторгнення, характеризують високий рівень саморозвитку держави. Навчання, основане на питомо національних та духовних цінностях, сприяє вихованню риси самодостатності нації чи, за словами видатного мецената, «самовистарчальності», відбувається сприятливий вплив на економіку країни, що спонукає до її зростання, а народу – до збагачення. Більш авторитетними стають ділові міждержавні відносини, що супроводжуються взаємною повагою та більшої ваги набувають обопільні інтереси країн. Навчання, здійснюване національною мовою, формує високу національну свідомість та духовну культуру, основану на вірі в людські можливості та на пошані особистих переконань.

Література:

1. Гентош Л. Митрополит Шептицький. 1923 – 1939: випробування ідеалів / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка. Центр досліджень історії України ім. П. Яцика Канадського інституту українських студій Альбертського університету / Ліліана Гентош. Львів: ВНТЛ-Класика, 2015. 586 с.
2. Гузар Любомир. Андрей Шептицький, митрополит Галицький (1901 – 1944), провісник екуменізму / Любмир Гузар. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2015. 496 с.
3. Королевський К. Митрополит Андрей Шептицький: 1865 – 1944 / Перекл. з франц. Яреми Кравця. Видання друге, виправлене. Львів: Видавництво «Свічадо», 2015. XVIII + 496 с.
4. Мать Тереза Блаженная. «Нет больше той любви…» / Перевод Юлии Куркиной; предисловие к рус. изданию о. Пьер Дюмулен; предисл. Томас Мур. Москва: Издательство «Паолине», 2006. 176 + 16 ненум. с.
5. Музичка І., о. Митрополит Андрей в часі німецької окупації. Богословія-Bohoslovia. Рим-Romae: Українське богословське наукове товариство, 1987. Т. LI. Кн. 1 – 4. С. 93 – 107.
6. Сверстюк Є. О. На хвилях «Свободи»: Короткі есеї. Луцьк: Терен, 2004. 312 с.
7. 150 думок Митрополита Андрея Шептицького / Упор. Тереза Ференц. Львів: Видавництво «Свічадо», 2015. 142 с.
8. Шептицький Андрей, митрополит. Документи і матеріали 1899 – 1914: У чотирьох томах / Постуляція для справи беатифікації і канонізації Слуги Божого Андрея Шептицького, Рим-Львів. Центральний державний історичний архів України, Львів. Львів: Фундація «Андрей». Видавничий відділ «Артос», 2010. Т. ІІІ: Пастирські послання 1939 – 1944 / Вступна частина Михаїла Гринчишина, Мирослава Мариновича. Упорядники: Оксана Гайова, Роман Тереховський. Перекл. з лат. Р. Тереховський. ХХХІІ + 828 с.
9. Шептицький А. Послання любови. Брустурів: DISCURSUS, 2015. 224 с.

Стаття опублікована: Літні наукові підсумки 2020 року: ХХХІ Міжнародна науково-практична інтернет-конференція: тези доповідей, Дніпро, 04 червня 2020 р. / У чотирьох частинах. Дніпро: ГО «НОК», 2020. Ч. ІІ. С. 22-28. (Громадська організація «Наука та освіта без кордонів»).

викл. Михайло Кушлаба