Жанрово-стильова особливість барокової української літератури

Події народно-визвольної війни українського народу 1648–1654 років, зображені в думах та історичних піснях, соціально-економічні та політичні зміни у житті українського народу в другій половині XVII–XVIII століть зумовили появу нових тем у художньої творчості.

Змінюється жанровий склад не тільки народної словесної творчості (з’являються козацькі, гайдамацькі, чумацькі, бурлацькі, рекрутські та інші соціально-побутові пісні), а й писемної літератури, і врешті чільне місце посідають світські жанри (історико-мемуарна проза збагачується козацько-старшинськими літописами Самовидця, Г. Грабянки, С. Величка).

Шкільна драма і супутні їй інтермедії (побутові сценки гумористично-сатиричного характеру, що створювалися, як правило, народною розмовною мовою) сприяли започаткуванню нової української комедії. Інтенсивно розвивається громадянська поезія і лірика, історичні вірші. В середині XVII століття виникає новий для української літератури жанр – прозаїчна езопівська байка. З другої половини XVII століття значні зміни відбуваються в ораторсько-проповідницькій прозі, відомій з часів середньовіччя, «греко-слов’янський» тип трансформується у «латино-польський», набуває барокових ознак (Лазар Баранович, Іоанникій Галятовський, Антоній Радивилівський), у ній використовується фольклорне начало з елементами новелістики.

Виступаючи як явище світського життя, література дедалі активніше втягується в сферу соціальної боротьби, сприяє розвитку національної самосвідомості. Це призводить до її відходу від традиційних форм книжної мови, розрахованої на обслуговування освічених верств суспільства. В літературу дедалі активніше проникає народна розмовна мова і особливості народного світосприйняття. Змінюється і соціальний склад літераторів: перше місце посідають вихідці з козаків, канцеляристи, представники освічених кіл дворянства і нижчого духовенства.

Яскравим свідченням кризи офіційної релігійної ідеології стає бурхливий розквіт в Україні у XVII–XVIII столітті гумористичного бурлескного віршування, генетично пов’язаного з волелюбними традиціями народної культури. Авторами цих творів були переважно бурсаки, недовчені семінаристи, мандрівні дяки тощо. Вони висміювали відірвану від життя шкільну науку, змальовували трагікомічні перипетії жебрацького існування бурсаків («жебрацькі вірші»), викривали зажерливість панівних кіл, в тому числі й духовенства.

З-поміж творів ораторської та історичної прози кінця XVIII століття варто виділити «Історію русів, або Малої Росії» (огляд подій тут доведено до 1769 року). Виступаючи проти феодально-церковної ідеології і національного гноблення, автор «Історії русів» висловлює ідеї антимонархізму і державної незалежності України. З позицій козацько-старшинського автономізму він відстоює думку про український народ як носія ідеї демократії на противагу ідеї рабства і деспотизму, властивій Московській державі. «Історія русів» як політичний памфлет, пройнятий пафосом волелюбності, є видатною пам’яткою української історико-мемуарної прози кінця XVIII століття.

Початок формування нової української літератури як літератури національної значною мірою відзначений ідейно-художнім впливом Ренесансу. Історичні передумови дуже вплинули на ідейно-естетичне сприйняття, тісно пов’язане в Україні XVI–XVII століть з ідеями Реформації і реформаційною (полемічною) літературою, тому цьому періоду характерні синтез античності й середньовіччя та переважання національних традицій, народного елементу культури, жанрів і форм фольклорного походження.

З середини XVII століття формування нової жанрово-стильової системи української літератури, що відбувається вже за межами епохи Відродження, зазнає впливу барочної художньої свідомості, що постала на українських теренах в умовах релігійно-політичної боротьби. Поєднуючи в собі старі візантійські книжкові традиції, риторичні традиції пізньої античності, а також християнського і язичницького (фольклорного) середньовіччя, бароко як новий вид світосприйняття, проте, не був у явній опозиції до ренесансної культури. Розвиваючись аж до кінця XVIII століття, цей загальноєвропейський художній напрям проявився в Україні не тільки в літературі, а й майже у всіх видах мистецтва та навіть частково в наукової думці. Показовою в цьому сенсі є полемічна література (твори І. Вишенського, що містять як релігійно-метафізичну проблематику, так і соціальний простонародний елемент), що з плином часу охоплює не тільки «низькі» комедійно-гумористичні жанри (шкільна драма, «різдвяні» й «великодні» вірші), а також «середні» і «вищі» стильові рівні – риторичну прозу (Клірик Острозький, Мелетій Смотрицький, Кирило Ставровецький), епіграмну поезію (Лазар Баранович, Климентій Зинов’єв, епіграми Івана Величковського), ораторську прозу (проповіді Галятовського, Антонія Радивилівського, Дмитра Туптала, Стефана Яворського). Про визначальний вплив барокових тенденцій на розвиток української літератури свідчить і те, що теоретичні принципи цього художнього напряму знайшли втілення в київських шкільних поетиках (де барокові уявлення нашаровуються на ренесансні положення, висхідні до «Поетики» і «Риторики» Аристотеля), а також у творах Сковороди.

Література:

1. Липатов А.В. Славянское Просвещение в общеевропейском контексте. Литература эпохи формирования наций в Центральной и Юго-Восточной Европе. Просвещение. Национальное возрождение. М., 1982.
2. Лихачев Д.С. Древнеславянские литературы как система. Славянские литературы: VI Международный съезд славистов. М., 1968.
3. Голенищев-Кутузов И.Н. Славянские литературы. М., 1973.

ст. викл. Решетилов К.В.