Внесок неокласиків у розвиток української культури

Неокласики увійшли в історію української культури як група поетів, перекладачів та літературознавців, творчість яких припала на період 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст., який за назвою відомої антології Ю. Лавріненка означують як «Розстріляне Відродження». Ядро цієї групи склали Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Освальд Бургардт, що з 30-х років виступав під псевдонімом Юрій Клен. Це те «гроно п’ятірне нездоланих співців», про яке йдеться у сонеті «Лебеді» (1928) М. Драй-Храми. Неокласики були неформальним об’єднанням вільних митців, яких зближувало ставлення до мистецтва як самодостатньої цінності, любов до слова, до строгої віршової форми, до досягнень світової культури. А в ті роки це було небезпечно, оскільки в радянській державі культивувалось утилітарне ставлення до культури, заохочувалось нігілістичне відношення до спадщини минулого.

Слід зазначити, що сама назва групи була випадкова і приблизна. На це вказує її активний учасник М. Рильський: «Треба прямо сказати, що досить невиразний термін «неокласики» прикладено було випадково і дуже умовно до невеликої групи поетів та літературознавців, які гуртувалися спершу навколо журналу «Книгар» (1918-1920), а пізніше навколо видавництва «Слово». Хоч і пишеться в наших довідкових виданнях, ніби українські неокласики проголосили культ «чистого мистецтва», заявляю з повною відповідальність, що ніхто з учасників групи ніде й ніколи такого гасла не підносили». Найвиразніше підтверджує правоту цих слів творчість поетів-неокласиків. Зокрема, у доробку неформального лідера та теоретика цього угруповання М.Зерова навіть у віддалених від українських реалій поезіях постійно відчувається живий подих сучасності. Неокласики поєднали у своїй творчості досконалість античної поезії з філігранною витонченістю французьких «парнасців» (Леконт де Ліль, Ж. Ередіа), відмовившись від фольклорних стилізацій та примітивної публіцистичної риторики.

Під час літературної дискусії 1925-1928 рр. неокласики стали на бік М. Хвильового, який виступив з гаслом орієнтації української культури на психологічну Європу. За словами сучасного дослідника Ю.Коваліва, неокласики «здійснювали естетичну програму духовного оновлення художньої свідомості зокрема та нації в цілому, виводили українську літературу з її задавненими комплексами неповної структурованості та надмірної заангажованості за рахунок естетичних якостей у річище природної тяглості, дисциплінували емоційну стихію покоління «Розстріляного Відродження». На думку видатного українського вченого Ю.Шевельова неокласицизм став, з одного боку, завершенням європеїзаторського руху в українській літературі, а з іншого виступив запереченням «етапу моди й поверховості у самому європеїзаторському, антиетнографічному русі, етапу, що оформився як модернізм і символізм». Ці процеси у духовно-культурному житті синхронізувались із змінами у національній структурі – переходом України із стану етнографічної маси в стан нації європейського рівня. Неокласики, на думку Ю. Шевельова, стали природними однодумцями «хвильовістів» – письменників, які гуртувалися навколо центральної постаті доби Розстріляного Відродження М.Хвильового. Їх об’єднувало те, що вони «дивились на українців як на модерну націю, а не як на етнографічний матеріал, націю, що має всю культуру європейських джерел у своїй крові, а оце має ввібрати її у свій мозок».

Незважаючи на трагічну долю більшості митців цього кола (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович загинули в добу сталінського терору, О. Бургардт змушений був покинути Україну), традиції неокласиків продовжили поети «празької школи» Олег Ольжич, О. Теліга, Є. Маланюк. Естетична платформа неокласиків була близькою для Михайла Ореста, Б. Кравціва, С. Гординського, Б. Олександріва.

доц. Денисюк С.П.