Український лінгвопуризм вчора і сьогодні

Нині Україна впевнено стає на ринковий шлях розвитку економіки, а життя суспільства значною мірою орієнтоване на приклад розвинених зарубіжних країн. З огляду на це виникає необхідність називати реалії, що з’являються в процесі історичного розвитку. Найпростіше використовувати лексику, вже існуючу в європейських мовах. Однак на цьому шляху ми можемо зустрітися з низкою проблем, які мають цікаву історію.

Ставлення до запозичень у носіїв української мови неоднозначне: є особи, які відстоюють повну відсутність іншомовних слів, і є мовці, що лояльно ставляться до іноземних слів. При цьому переважає точка зору, що запозичення потрібні лише тоді, коли вони виправдані.

Відомо, що одну з найбільш поширених форм підтримки автохтонної мови, її культивування та вдосконалення називають мовним пуризмом. У вузькому сенсі поняття «пуризм» означало надмірне прагнення зробити недоторканними мовні норми, інакше кажучи – вберегти від чужомовних впливів. Зазвичай це слово вживали з несхвальним відтінком. Більш широко під цим поняттям розуміли діяльність, яка не відповідає сучасному рівню знань про мову і не враховує повною мірою її нагальних потреб. Таким чином, ціннісне підґрунтя мовного пуризму – протиставлення понять «своє» і «чуже». Живильним середовищем для цього явища є високий рівень національної самосвідомості – зростання або сплески залежно від різних соціально-політичних обставин.

У ХХ столітті чітко визначаються три хвилі мовного пуризму. Виразними і потужними ці процеси були в 20-х роках і наприкінці століття, а більш обережними і виваженими – у 60-ті роки. Спричинені вони були важливими суспільно-політичними змінами і проходили за наступною схемою: зростання національної свідомості – поширення пуристичних тенденцій – закріплення певних мовних норм. І сьогодні лінгвістична наука не має єдиного погляду на поняття норми, дискусії виникають і про роль пуризму. Навіть побіжне зіставлення визначень пуризму в різних вітчизняних джерелах демонструє значну еволюцію поглядів на це явище впродовж ХХ століття – від повної відсутності тлумачення та негативних характеристик до більш об’єктивних визначень. Розмаїтість тлумачень цього явища залежить від узгодженості наукових поглядів дослідника з мовною політикою держави. У радянському мовознавстві, наприклад, пуризм розглядали виключно як негативне явище. У виданнях останніх років знаходимо різні пояснення – наявні як інтерпретації тлумачень попередніх років, так і більш новаторські погляди. Часом сучасні енциклопедичні видання надають визначення пуризму як багатогранного загальнокультурного суспільно-лінгвістичного явища.

На межі століть сталася різка зміна мовної ситуації, за якої відбувалися революційні за своїм впливом на суспільство події. Хвиля пуристичних проявів охопила передусім мови країн колишнього соціалістичного табору. Як результат – зміни відбулися не тільки щодо мови чи форм її існування, а і самого ставлення до мови, яка стає символом найважливішого для суспільства – політичної, а відповідно і мовної єдності народу, його традицій і культури.

Сьогодні українці активно вводять до мовного обігу нові поняття, а також прагнуть повернути вилучені назви вже наявних. Виникає проблема розмежування власне українських і запозичених форм, тобто – пуризму як суспільно-лінгвістичного явища. Український пуризм має свої особливості, разом з тим є і багато спільного з подібними явищами в інших мовах. Це вважається позитивним, коли йдеться про активізацію національних елементів, видалення складних, незрозумілих іноземних нововведень, до яких існують українські відповідники. Характерною ознакою українського лінгвопуризму є відновлення лексем, запропонованих у 20-ті роки, однак згодом вилучених з мовного вжитку.

Отже, прогресивним можна вважати прагнення до використання власних мовних ресурсів, що впливає на самоствердження нації. Серед позитивних ознак пуризму ще виділяють такі: збереження самобутності національної мови, стабільність літературних норм, пропаганда всіх засобів рідної мови, використання її лексико-семантичних, фразеологічних, граматичних можливостей для передачі нових понять, збагачення літературної мови за рахунок народної. Негативне у лінгвопуризмі – це невідчепне бажання очистити мову від усіх запозичень, незважаючи на їхню стійкість; догматичність твердження незмінності літературних норм, нерозуміння безперервного розвитку мови, введення штучних стандартів, які відмежовують літературну мову від практики, неприйняття неологізмів.

У термінології прихильники такого погляду виступають проти запозичень, інтернаціоналізмів, спільних з російською мовою слів, натомість вишукують архаїзми, діалектизми або пропонують власні новотвори. Вони стверджують, що для термінотворення потрібно використовувати внутрішні ресурси, що українська мова має весь лексичний і граматичний арсенал для складання слів на позначення наукових понять «у дусі народної мови». Але варто зауважити, що термінологія – не та сфера, де треба демонструвати самобутність мови. Вона значною мірою інтернаціональна, що робить її рівною серед європейських мов, свідчить про давні зв’язки української та європейських культур.

Дуже влучно на цю тему висловився І. Огієнко: «Справа наукової термінології – це дуже складна й важлива спра­ва. Термінологія не постає відразу, а зазвичай витворюється впродовж віків духовного життя і потребує державницької традиції для свого усталення». Під знаком формування інтернаціональної термінології в різних науках проходить фактично все XX століття, а у другій його половині світ починає охоплювати процес глобалізації. Від запозичень чи іншомовних впливів українська мова не перестає бути українською, як не втратили своєї самобутності англійська чи французька мови.

Українська мова, дякувати богу, не на межі зникнення і не в системній кризі. Вона розвивається, набуває нового звучання, що не завжди сприймається представниками старшого покоління і часом виглядає як втрата звичного і сталого.

У багатьох публікаціях абсолютно справедливо наголошується на необхідності посилення консолідуючої ролі української мови як державної, поліпшення підготовки фахівців, діяльність яких пов’язана з її професійним використанням, особливо – у сфері науки і засобах масової інформації. Але все ж варто пам’ятати, що навіть за наявності досконалого законодавства про мову – воно може стати лише елементом, хай навіть одним з головних, загальнокультурної політики держави. І до того часу, поки тенденції не зміняться, навряд чи можливо поліпшити ситуацію.

Враховуючи зазначене, доходимо висновку, що мовно-культурні пуристичні віяння притаманні періоду формування національних літературних мов. Питання про чистоту літературної мови, про свободу її лексики від засилля іншомовних слів гостро постає в усіх країнах. І Україна не є винятком.

Література:

1. Масенко Л. Український пуризм: міф чи реальність / Л. Масенко // Дивослово. – 2009. – № 7. – С. 48–51.
2. Селігей П.О. Пуризм у термінології: український досвід на європейському тлі / П.О. Селігей // Мовознавство. – 2008. – № 1. – С. 49–66.
3. Тараненко О.О. Сучасні тенденції до перегляду нормативних засад української літературної мови і явище пуризму / О.О. Тараненко // Мовознавство. – 2008. – № 2/3. – С. 159–189.
4. Кравченко Є.Г. Морфологічні варіанти в аспекті норми / Є.Г. Кравченко // Лінгвістичні студії. – Вип. 5. – Донецьк: ДонНУ, 1998. – С. 11–14.
5. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль / М.М. Пилинський. – К.: Наукова думка, 1976. – 274 с.
6. Словник іншомовних слів / уклад. Л.О. Пустовіт та ін. – К.: Довіра, 2000. – 1018 с.
7. Струганець Л. Динаміка лексичних норм української літературної мови ХХ століття / Л. Струганець. – Тернопіль: Астон, 2002. – 352с.

ст. викл. Решетилов К.В.