110 років від дня народження Олекси (Олексія) Влизька (1918-1934)

17 лютого 2018 року виповнюється 110 років від дня народження Олекси (Олексія) Влизька – українського поета, представника «розстріляного відродження».

Життя Влизька – це низка блискавичних творчих успіхів із гірким присмаком трагічності, починаючи від поневірянь дитинства й закінчуючи знищенням у 1934 році. Його називали «поетичним вундеркіндом», «молодим Пушкіним», пророчили прекрасне творче майбутнє. Від першої збірки «За всіх скажу» (1927) й до останніх творів представники літературної критики були одностайні: з’явився потужний самобутній талант, який зробить значний внесок в українську літературу.

Влизька друкували в більшості тодішніх літературних журналів та альманахів («Життя і революція», «Молодняк», «Нова громада», «Червоний шлях», «Глобус», «Літературна газета», «Культура і побут» та ін.), пробував себе в різних жанрах: класична поезія, футуристичні спроби, прокомуністичні твори тощо. Молодий, зухвалий, епатажний поет, здається, був обдарований якоюсь надприродною чарівністю привертати до себе людей. Він співпрацював із такими харáктерними письменниками, як Михайль Семенко, Борис Антоненко-Давидович, Володимир Сосюра, Іван Кулик та ін.

За вісім років свого літературного життя (від виходу першої збірки і до смерті) Влизько видав 11 поетичних збірок, а також прозові нариси про подорож до Німеччини «Поїзди ідуть на Берлін» (1931). Його твори поєднували в собі вишукану метафоричність неокласиків, формальне експериментаторство футуристів, національно-гуманістичні ідеї українського символізму та імпресіоністичну багатомірність образів:

Одлетіла
конвалійна Леда
на далекі сніжні гаї,
і не пахнуть вже
липовим медом
поцілунки холодні
твої.
Це початок кінця,
о, кохана,
о, до лютого болю чужа!
Це навіки
найкраща рана
і до споминів
літ іржа.

(«Одлетіла…»)

Поезії Влизька дуже ритмічні (що також вказує на неабиякий талант, бо ж у 12 років він втратив слух, а відтоді мав вади мовлення), просякнуті, як писали тодішні критики, вітаїстичним духом, характерним для української поезії початку ХХ століття, сповнені надії на щось нове, прекрасне й могутнє, що здатне докорінно змінити людей і життя:

Вогню, вогню, – любові!
Хай кров кипить у грудях молодих!

Беру тебе, о, світе мій терновий,
В обійми сонячні! – В тебе любов мою,
Мов на вогонь кладу!

(поезія «Дев’ята симфонія (Монолог)»)

Досить трагічно сприймаються ці поезії й сьогодні в контексті не лише доль носіїв цих сподівань, а й усієї подальшої історії України у складі Радянського Союзу.

ст. викладач В.В. Завадська