2018-й – Рік сторіччя ГЕТЬМАНАТУ

Щоб осягнути смисли цієї спадщини нам потрібно по-справжньому її вивчити. Повірити у свою силу і підтримати починання тієї славної доби, не боятися бути іншими, щоб не повторювати помилок минулого. На жаль, зараз багато спадкоємців Руїни, а нам потрібні звитяжні перемоги.

Історія – це потужні механізми інтеграції. Саме тому історія завжди була обов’язковим елементом освітніх програм. Немає іншого настільки ж дієвого способу ввести маленьку людину у світ соціального й політичного співжиття.

Такий напрям суспільно-політичної думки й теорії, як націоналізм, провадить бачення – що природним способом долучитися до історії є участь у боротьбі нації за самовизначення. Адже всесвітню історію трактують як історію постання та розвитку націй. Та, звісно, найбільше уваги в цьому випадку приділяється історії вітчизняній. Вона подається як рух нації від самоусвідомлення, через національну мобілізацію – і, нарешті, до побудови такої держави, де нація матиме усі можливості для розвитку через набуття повноти влади.

Саме під цим кутом найчастіше дивляться й на Українську революцію 1917-1918 років. Головним стрижнем конфлікту, головною інтригою її найчастіше визначають боротьбу за домінування в Україні двох проектів – націоналістичного та більшовицького. Визнання Української революції окремою історичною подією, власне, революцією, відбувається через акцентування на її національному характері. Започаткована навіть традиція вживання наративу Українська національна революція 1917-1918 років, хоч він і не став ще загальновживаним.

В цьому протиставленні зникає важливий зміст подій того часу, а саме – зміст утвердження ліберального світогляду, передовсім цінності особистості, її прав і свобод, а також правової держави, що її забезпечує.

Тут-таки спливає розшарування Майдану:на ліберальний та націоналістично орієнтований.

Ліберальна історія в Україні дійсно мала не надто велике представництво. Архаїчна Російська імперія не визнавала свобод особистості та прав націй більшу частину свого існування. Дещо більше пощастило західним українцям, які мали принаймні основні права, виголошені конституціями імперії Габсбургів 1848 та1867 років. Радянський Союз, відтворюючи російські імперські настанови, провадив погляд на людину як на гвинтик державного механізму, а права націй виголошувались лише декларативно.

Так історично склалося, що в Україні носіями ліберальних цінностей ставали еліти, а не широкі народні маси. Недарма автором першої української Конституції був Пилип Орлик, представник шляхетського роду, гетьман. Перспективу демократичних перетворень у декабристському середовищі відстоював нащадок гетьманського роду Сергій Муравйов-Апостол. Тарас Шевченко отримав підтримку нащадків української шляхти, таких, наприклад, як брати Лизогуби. Не в останню чергу завдяки цій підтримці він реалізувався як мислитель, поет і художник.

І хоча українці лишалися волелюбним народом, некоректно вбачати у бунтарських вибухах засновки ліберальних принципів. Бунти та повстання, такі, як Коліївщина, являли собою нетривале повернення архаїчної військової демократії. Вони виникали стихійно і виявлялися здебільшого «актом непослуху». Жодної позитивної програми людського співжиття висунути вони не могли. Становлення лібералізму невідривне від становлення таких цінностей, як права та свободи особистостей. Протягом Х1Х ст. ліберально-демократичні переконання набули поширення серед шляхти, надаючи їй фрондерських рис у збайдужілому середовищі великодержавного шовінізму та консерватизму.

Україна дуже змінилася протягом останніх 100 років. З країни переважно сільської вона стала, як і весь світ загалом, переважно урбанізованою. А разом із міським способом життя побільшало освіченості, раціоналізму, толерантності до Іншого. В наш час ці цінності сповідують представники середнього класу.

На початок ХХ ст. в Україні класове гноблення супроводжувалось національним. Українське селянство, відчуваючи критичний брак землі, лишалося позбавленим елементарних умов виживання. Українська інтелігенція гостріше відчувала національні утиски, не маючи змоги розбудувати український гуманітарний простір. Найбільш ефективною політичною стратегією цього періоду виявився популізм.

Цю тенденцію слушно зауважив Євген Коновалець, підсумовуючи наслідки Української революції: «Це найбільша слава для кожного народу, коли на таблиці його героїв записано якнайбільше імен. А все ж треба пильнувати, щоби не було їх надто багато в порівнянні з наслідками їхньої геройської праці, в порівнянні зі здобутками цілого народу».

Протягом 1917 року життя України хаотизувалося: розпадалися системи господарювання, країну наповнювали озброєні дезертири з фронту, селяни ділили землю. Але партії, представлені у Центральній Раді, замість налагоджувати нове життя і організовувати оборону, гаяли час на нескінченні міжпартійні суперечки.

Зрештою, колапс влади УНР уможливив переворот, який привів до влади Павла Скоропадського.

Скоропадський артикулював намір побудувати демократичну Українську державу та поступово реформувати соціально-економічні протиріччя.
Гетьманат виник як реакція на неспроможність діячів УНР опанувати складну ситуацію в країні, і зрештою був скинений діячами УНР. Скоропадський вважав до останнього, що ідеал державності переважить особисті амбіції. В цьому він помилився. Не помилився в основному у визначенні російських більшовиків як ворога №1 для України.

Гетьманат був втіленим антиподом більшовицького імперського шовінізму. Зрештою, гетьманат був проектом ліберальним, на противагу тоталітаризму більшовиків. Тому вони так таврували його, спотворюючи історичну пам'ять про не найгірше півріччя української історії.

Пам'ять зберігає події історії вибірково. Ми сприймаємо історичні сюжети тією мірою, якою можемо вбудувати їх у власне світобачення, власний досвід.

Використані матеріали газети «День». Див. сайти:

1. https://www.pressreader.com/ukraine/den-ukrainian/20171228/281775629530958

2. https://day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci-osobystist/zyednaty-zvyazok-chasiv-abo-de-maye-stoyaty-pamyatnyk-skoropadskomu

ст. викл. Н. МИСЛОВИЧ