ЧИСТОТА МОВИ В КОМУНІКАТИВНО-ПРАГМАТИЧНОМУ АСПЕКТІ

Чистота мови – одна з її комунікативних якостей, пов’язана з правильною літературно-нормативною вимовою, з відсутністю позалітературних елементів: діалектизмів, вульгаризмів, плеоназмів, штампів, канцеляризмів, слів-паразитів, таких мовно-виражальних засобів, що не відповідають нормам моралі [4, с. 74].

Чистота мови належить до числа найрозмитіших понять стилістики. Більшість дослідників, які займаються проблемою якості мови, називають «чистоту» одним із важливих критеріїв ефективної комунікації. Мовна проблема стає тим камертоном, який відповідає на звучання всіх найгостріших суспільних проблем сьогодення. Його специфікою є загострена чутливість до цієї проблеми, що характеризується постійною боротьбою між «новаторством» і боязню «псування мови».

Боротьба за чистоту мови – це приклад намагання «очистити» від безладу писемну мову і привести слововживання навіть грамотних мовців у більшу відповідність до загострених політичних розбіжностей, що виникають між державами та пов’язаними з ними культурами. Так само, як держави не дозволюють іноземним спробам створити опорні пункти на своїх землях, так і деякі мови, борючись протягом багатьох поколінь, не дають чужим мовам закорінитися в собі. Така боротьба може тривати протягом декількох поколінь. Це ознака дотримання історичного курсу щодо теперішнього слововживання. Небажання чехів запозичувати германізми та англіцизми чи корейців уніфіковувати запозичення з японської, ісландців пристосовувати будь-які запозичення зі шведської, данської, євреїв офіційно приймати числені ідишизми до івриту всім добре відомі й, без сумніву, пов’язані з важливими і давнішими аспектами національної та мовної свідомості, що існують у кожному конкретному випадку. На думку американського лінгвіста Джошуа Фішмана, автора книги «Не кидайте свою мову напризволяще», «такі непрошені гості мають бути помічені й відкинуті швидко і без зайвих зусиль» [2, с. 47]. А здійснення владою політики чистоти має бути чітко керованим і може потребувати видання чи іншого способу ознайомлення громадськості зі списком заборонених слів (слів, яких потрібно уникати, і слів, які суперечать нормам). Такого уникання здебільшого важко досягти (особливо в неофіційному письмі чи мовленні), зокрема, коли така прикра мова знана і використовувана лише на периферії. Особливо важко це зробити, коли прикра мова вже вийшла на маргінес і коли обидві мови тісно пов’язані. Культивування чистоти мови вимагає ціни, що часто може бути дорогою, з фінансового боку й водночас через ставлення та сприймання. Однак будучи виставленою, це, можливо, все ще залишиться ціною, яку, на думку влади, варто заплатити [2].

Наприклад, двома найбільшими захисниками французької мови виступає сама Франція та її культурний нащадок – провінція Квебек у Канаді. У цьому разі уряд цієї канадської провінції разом із мешканцями зайняли рішучішу й жорсткішу позицію, ніж батьківщина. Обидві системи державно інституціоналізовані офісами, бюро, радами, департаментами чи комітетами, призначеними наглядати за високим становищем, чистотою і винятковістю французької мови, її використанням не лише урядовоми інституціями, але й у реальному світі також. Канадська французька лише частково й недавно утвердила свій власний різновид, узаконений місцевою владою і підтверджений її сусідами, на відміну від канадської англійської, яка досягла цього раніше і в більшому обсязі. Варто зазначити й те, що немає жодної можливості для організації серйозного та широкого руху за чистоту англійської. Бо ж американська англійська мова утверджує свій статус як міжнародна, невимушена, зрівняльна, часто виступає як відображення нешанобливої культури, яка надає набагато більше значення народності та найновішим тенденціям, ніж формальностям і чистоті. До того ж у різних мовах спостерігаємо й різне сприйняття деяких стилістичних виявів, як, наприклад, низинного рівня мови. Скажімо, у французькій мові це помилково можуть прийняти за грубість і недостатню освіченість, позаяк у англійській мові це вказує на товариськість, приязнь, загальну єдність і невимушене задоволення моментом. Отже, характер оновлень вказує, що саме простота керує змінами в англійській мові.

Спрямування на чистоту від запозиченого – завжди практичний засіб відмежування однієї мови від іншої, одного мовного явища від іншого. Тому питання мовного планування – насамперед прерогатива національної політики. Викликає подив і те, що на зміну мови сьогодні не надто значний вплив мають і самі мовознавці. Загалом у їх лавах ставлення до актуальних процесів у сучасній мові майже пасивне. Мало того, чимало з них, узагалі, вважають культуру мови як проблему, позбавлену наукового інтересу. Пасивність у цьому разі тлумачимо не відсутністю інтересу до культури мови, а схильністю до її описовості та прагнення пояснити явища, а не керувати ними. Ця пасивність, із нашого погляду, обумовлена браком теоретичних розробок, у яких донедавна провідне місце посідало поняття «мовна помилка». Фіксація його в соціальній пам’яті сформувала уявлення про мову за принципом «правильно – неправильно». Із погляду користувача, все зводиться до вивчення мовних хиб, і чи не всі зусилля мовознавців спрямовані на витлумачення окремих випадків використання мови й боротьбу з помилками. Усунення наслідків і виявів мовної неточності – такий підхід до проблем грамотності все ще досить поширений, незважаючи на те, що викорінення мовних помилок – справа трудомістка та малорезультативна [1].

Сьогодні першочергове завдання мовознавців – розробка теоретичних основ управління розвитку мови, з усвідомленням соціальних і культурних процесів у суспільстві. Така справа видається складною, хоча в найближчій перспективі й може бути реалізована, з огляду на те, що таке управління частково прописане в основах мовної політики держави.

У вирішенні цієї проблеми варто наголосити й на ролі школи та ВНЗ. Навчання мови в школі має на меті забезпечити грамотне та вміле її використання. Проте цього не стається. Рівень володіння мовою залишається доволі низьким. Тому важливе завдання сучасної школи – це формування культури мови учня і вдосконалення його комунікативних здібностей, з-поміж яких найефективніше – встановлення й підтримка мовних контактів. Такі самі справи й у ВНЗ. Навіть на філологічних факультетах розвиток мовно-комунікативних навичок недостатній. Поширення набуває лише один різновид мови – медійний, що дає можливість брати участь у соціальних інтеракціях і частково у творенні майбутнього [1].

Сучасне мовознавство має надати адеквактні інструменти удосконалення мови. Однак вони будуть малоефективними, якщо ми не усвідомимо критеріїв правильності мови. І не тільки на рівні мовних норм, але й формування та використання мовних форм. Їх правильність має відповідати не тільки внутрішньомовним критеріям, але й загальним нормам культури. Не зайвим буде й розширити таке трактування критеріїв правильності мови й на її комунікативні аспекти, а у визначення ввести комунікативні норми. Нестійкість мовних норм сьогодні посилюють зміни в політичному житті, які суттєво впливають на зміни ролі мови в соціальному та культурному житті. Кожен громадянин має вивчати мову, дбати про дотримання норм, виховувати у собі відданість рідній мові. На думку акад. О. Онищенка, «збереження рідної мови було і залишається першочерговим завданням збереження нації. Нація починає втрачати свою самобутність, як тільки починає недооцінювати рідну мову. Всесвітня глобалізація несе національним мовам безліч загроз і викликів, але не тільки це. Одночасно з підривом традиційних укладів мов вона дає їм нові стимули для розвитку, для збагачення завдяки освоєнню і втіленню в національній мовній практиці світового інтелектуального і, зокрема, мовного досвіду» [3, с. 3]. Філософ убачає загрози мові на рівні побутового мовлення та на рівні мовлення засобів масової інформації. Зокрема, розмовну мову спотворює суржик, нелітературні форми, нецензурна лексика. Розмитість літературної норми спостерігається у мові ЗМІ. Учений стурбований, що на телеекранах і ефірах наявні журналісти, які не виступають носіями української мови, виросли не в українському мовному середовищі, а просто вивчили українську мову. Тривожними сигналами є незнання ними справжнього значення слова, вимови, побудови вислову, вживання кальок, невдало українізовані іншомовні слова. О. Онищенко формулює позицію, яка безпосередньо пов’язана з завданнями нормативної лінгвістики: «Я – за культ чистоти рідної мови, за те, щоб утверджувати її в усіх сферах індивідуального і суспільного життя. За те, щоб кожен із нас – і коли говорить, і коли пише – дотримувався чистоти рідної мови, говорив і писав так, щоб приваблювати до неї інших, спонукати користуватися нею усно і письмово. Мені здається, що потрібна особистісна мовна дисципліна» [3, с. 3]. Такі думки – свідчення турботи про рідну мову, відстоювання принципу чистоти проти простомовності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бугайски М. Язык и коммуникации / М. Бугайски [пер. з польск. Э. Г. Артеменко]. – Харьков: Издательство «Гуманитарный центр», Артеменко Э. Г., 2010. – 544 с.
2. Джошуа А. Фішман. Не кидайте свою мову напризволяще: приховані статусні наміри в корпуснопланувальній мовній політиці / Джошуа А. Фішман [пер. з англ. О. Гурца]. – К.: «К.I.С», 2009. – 200 с.
3. Онищенко О. С. Турбота про рідну мову – прояв істинного патріотизму / О. С. Онищенко // Світ. – 2015. – №11–12 (березень). – С. 3.
4. Струганець Л.В. Культура мови. Словник термінівЛ.В.Струганець. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. – С.74.