Мова порозуміння чи мова ворожнечі: толерантність у комунікативній свідомості українців

В українському суспільстві часто можна почути думку про достатній чи навіть високий рівень толерантності, терпимості, про вміння поважати інший погляд у міжособистісному спілкуванні. Чи так це насправді? Тож, зважаючи на злободенність проблеми щодо культури толерантного ставлення, вміння приймати іншого, правильно означувати вияви людської індивідуальності, нові суспільні течії чи явища, які можуть підлягати дискримінації, сприйматися неадекватно чи надміру вороже, ми й присвятили 20 листопада 2017 року дискусію на тему: „Мова порозуміння чи мова ворожнечі: толерантність у комунікативній свідомості українців” для студентів факультету лінгвістики й Інституту прикладного та системного аналізу за участю аспірантки Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України Алли Костовської.

Мета дискусії – викликати зацікавленість щодо формування новітньої культури міжособистісної комунікації, привернути увагу до випадків неприйняття людини та її місця в суспільстві, встановити відмінність між толерантністю та терпимістю у висловлюваннях, простежити вияви нетолерантності в друкованих ЗМІ та інтернет-ресурсах, охарактеризувати разом зі студентами основні вияви і причини нетолерантності, ворожнечі під час різних форм спілкування.

Здійснивши екскурс в еволюцію становлення поняття толерантності, Алла Костовська поділилася своїми тонкими спостереженнями, наявними в різноманітних жанрах суспільного мовлення. Досить часто, на переконання пані Алли, можемо прочитати в українських мас-медіа чи почути з екрана телебачення, що, наприклад, заступником міністра стала 27-річна білявка, а одну із регіональних митниць очолила, наприклад, тендітна красунечка, на прийом до депутата прийшов якийсь пересічний громадянин, а ще гірше – інвалід і т.п.

Студенти, намагаючись брати участь у цій дискусії й відповідаючи на запитання дисертантки про рівні дискримінації, зазначили, що вона буває досить різноманітною, як-от: релігійна, расова, за фізичними якостями людини, вікова, статева, гендерна, сексуальна, майнова, мовна, за соціальним становищем, рівнем освіти, інтелекту та ін. Часто трапляється в наших умовах, що начебто в транспорті поступаємось місцем жінці чи пропускаємо її десь у дверях, проході, на вузькій стежці. У цьому разі вважаємо, що виявляємо повагу й пошану. Насправді навіть не замислюємось, що ці вчинки в суспільстві з високим рівнем правової культури відверто образливі стосовно будь-якої статі, бо безпосередньо демонструють її слабкість, вторинність, безпомічність. Такі ситуації відповідно до українського укладу життя можна сприймати справжнісінькою фальшю, позаяк досить високий відсоток переважно жінок в українському суспільстві навіть сьогодні страждають від різних виявів насильства й незахищеності. Та найбільш показово оманливою, ілюзорною пошана й повага виявляються, на наш погляд, у відзначенні Дня 8 березня. Цей день перейшов до нас як спадок із недалекого тоталітарного минулого, де, начебто в такий спосіб вшановуючи жінку, агітували її вступати до колгоспу, робили її невиїзною, безправною, затурканою, позбавляючи її паспорта чи права голосу. Із цього приводу досить важко говорити про якийсь «святковий» день у календарі. Це лише один із найпоширеніших фальшивих міфів нашої дійсності. Така ситуація і становище людини в українському соціопросторі, наприклад, може бути культурним шоком для громадян Скандинавії, Західної Європи та Північної Америки. Вияви і прихованої, і явної нетолерантності й нетерпимості, на думку студентів, виявляються на різних рівнях українського суспільства й серед різних прошарків, вікових груп, незважаючи ані на соціальний статус, ані на освітній рівень.

Тож прикінцеве слово нашої дискусії за участю аспірантки Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України Алли Костовської ґрунтується на тому, що все ж таки через тривалий авторитаризм і неволю ми нашарували у своєму сприйнятті безліч шаблонів, догм, фіктивних і мертвих приписів й усе це назвали нашими традиціями, а подекуди й історією. Маємо визнати, що належимо, може, до надміру терплячого й мовчазного суспільства, але в жодному разі не до толерантного й терпимого. Через найбрутальніший спосіб переривання українських традицій протягом усього ХХ ст. нав’язали нашому народові фальшиву поведінку й неправдиві цінності, різні форми безкультур’я та несмаку. Та, незважаючи на різний спротив новому й повільність у переосмисленні негативних пережитків минулого, все ж бажання модернізувати всі суспільно значимі сфери відповідно до викликів часу, поволі спонукає нас повертатися до самих себе, запроваджуючи правові й цивілізаційні норми. Тож на сьогодні не побоїмося сказати самим собі, що в нашій комунікативній свідомості переважає більше ворожнечі, роздратованості, невміння приймати іншого, аніж толерантності й терпимості, гуманного ставлення до людини з інвалідністю чи безхатченка.

Михайло Кушлаба