Сучасна розмовна українська мова = російська?

Сьогодні увага суспільства прикута до різних життєво важливих проблем, зокрема мовної ситуації в державі. Причиною її загострення є зміни в соціальному та економічному житті країни, демографічні проблеми, культурно-історичні фактори етномовного, соціолінгвістичного та лінгвістичного характеру. Нині у Верховній Раді України подано до розгляду три законопроекти, що стосуються державної мови. Конституційний суд розпочав усні слухання щодо скасування скандального закону «Колісниченка-Ківалова». Гостра потреба законодавчого врегулювання мовного питання зумовлена справді загрозливим становищем української мови в розмовній сфері, професійно-виробничій діяльності.

Чому українці, зокрема україномовні українці переходять на російську?

Визначимо головні чинники такого переключення мовного коду. Зокрема, це зовнішні та внутрішні фактори. Перші з них сприяють зміні мови, другі – забезпечують засоби для реалізації цих змін.

1. українсько-російський білінгвізм, формування й розвиток якого відбувався під тиском асиміляційної політики Російської імперії в обох її іпостасях – самодержавній і комуністичній.

Недостатньо виважена державна мовна політика, а також політичні гасла на кшталт одна країна – дві мови, єдина країна - единая страна – руйнівні за своїм характером, оскільки пропагують та легітимізують двомовність і тому мають негативні наслідки для суспільства. За 3 роки використання слогана «единая страна» відбулася більша деукраїнізація, ніж за попередні 10. («Чи можлива безконфліктна українізація України?», Країна, 2016, 8 грудня, № 47, С.18). У наукових працях і підручниках позірне підкреслення спорідненості української мови з російською посилює конфлікт, що характеризує сучасну мовну ситуацію України. На думку Л.Т. Масенко, стан масової двомовності України, що має асиметричний характер, оскільки, за даними соціолінгвістичних опитувань, до білінгвів різного типу належать переважно українці, тоді як мовній поведінці росіян кодові перемикання не властиві, сформувався як перехідний етап в асиміляційному процесі, спрямованому на витіснення української мови російською.

Дослідниця стверджує, що оскільки національна мова, культура й ідентичність становлять нерозривну цілісність, успіх будівництва самостійної держави залежатиме від того, чи вдасться керівній еліті надати мовному розвиткові країни зворотного напряму, тобто переорієнтувати нинішню російсько-українську двомовність на поступове зростання груп ситуативних двомовців за рахунок російських одномовців із подальшим формуванням і розширенням україномовних середовищ (Масенко Л. Нариси з соціолігвістики. К., 2010).

На окрему увагу заслуговує феномен мішаного українсько-російського мовлення, відомого під назвою суржик, що утворився під тиском російськомовного домінування в міських середовищах. Лінгвістичний аспект його дослідження вимагає розв’язання проблеми кваліфікації суржику, визначення його місця в системі усно-розмовних форм побутування мови, виявлення співвідношення елементів кожної з мов, що бере участь у його творенні, а також характеру їх сполучуваності.

Російська мова заступає українську в природних і таких необхідних для розвитку будь-якої мови живі форм усного мовлення – соціолекту, сленгу, жаргону. Масштаби цього явища становлять загрозу для української мови. Згадаймо думку Ю. Шевельова, який вказував на факти недорозвиненості урбаністичних форм комунікації як ознаці ненормального стану, у якому перебувала українська мова: «Міський сленг, відмінний від російського (за винятком звичайних фонетичних субстанцій), фактично не існує в сучасній українській мові. Сленг здебільшого не включається до радянських словників, але для української мови доволі численні приклади можуть бути виявлені в деяких творах красного письменства». На думку Ю. Шевельова, відсутність власного міського сленгу і спричинила широке побутування в Україні суржику. Нестачу міських сленгізмів інтелігенція частково компенсувала тим, що вкраплювала в розмовну мову російські слова й вирази, надаючи їм іронічного відтінку. Саме в розвитку й активному функціонуванні сленгу вчений вбачав джерела оновлення і збагачення мови: «Міський сленг належить до найактивніших прошарків сучасних мов і має найвищі шанси вижити, якщо брати його en masse, а не говорити про окремі слова», він «націлений у майбуття мови». І застерігав, що «брак цього шару в сучасній мові ставить під сумнів майбутнє цієї мови. Прогнози щодо суржику мали б бути протилежного характеру (Шерех Ю. Поза книжками і з книжок. К., 1998. С. 276, 382). Проте, як бачимо, порушена ще у 80-х рр. ХХ ст. проблема залишається актуальною.

2. регіональний та урбанізаційний фактори. Різні регіони країни потребують різних стратегій і тактик оптимальної мовно-культурної політики: Західний регіон (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька обл.), Північний регіон (Житомирська, Київська, Сумська, Чернігівська обл.), Східний (Донецька, Луганська, Харківська обл.), Південний регіон (Одеська, Миколаївська, Запорізька, Херсонська обл. та АР Крим) і Центральний регіон (Вінницька, Черкаська, Дніпропетровська, Полтавська, Кіровоградська обл.)

Політичний і мовно-культурний розвиток держави – це взаємопов’язані і взаємообумовлені процеси, тому не дивно, що урбанізація (відзначає А. Загнітко) мала в Україні суто російськомовний характер, внаслідок чого витворювалося своєрідне протистояння міста і села, формування мовного бар’єру як константної величини. У силу відсутності української мови в місті тут не міг утворитися найбільш значущий елемент урбанізації мови – міський український наддіалект.

3. різні демографічні та соціальні групи. Люди однієї професії або одного вузького кола спілкування нерідко утворюють досить замкнені групи, які використовують українську чи російську мову або використовують її поперемінно (скажімо, переважно російськомовні експерти на телебаченні, наприклад, ранкові ефіри на 1+1 тощо) .

5. соціальна роль (значимість) індивідуума. Можемо говорити й про обумовленість характеру мовлення й мовної поведінки типом виконуваної ним соціальної ролі. У кожній ситуації людина може займати різну позицію: бути співрозмовником «на рівних» або ж відчувати свою «вúщість» над партнером з комунікації (або ж, навпаки, свою підлеглість йому).

На думку С. Стукалова, соціальна природа переходу на іншу мову, є природною адаптацією до умов, у які потрапляє суб’єкт, аби стати «таким, як усі» та «своїм». Виникає потреба бути прийнятим до спільноти та визнаним нею, що є однією із засадничих потреб людини. Тоді як глибшого соціально-психологічного чинника переходу з мови на мову шукати годі. Важливим чинником переходу на іншу мову він називає й екстериторіальний статус. Відмовившись від української мови в публічному просторі, жителі русифікованих міст України знали про те, що українську мову в їхнім населенім пункті не лише розуміють, але подеколи й використовують. Натомість на вихідців із західних регіонів країни суцільна російськомовна тканина міського простору справляла враження однорідного соціокультурного середовища, в якому геть не зосталося українського духу. Ми також пристаємо до сформульованих С. Стукаловим правил поведінки україномовної людини:

• озмовляти державною мовою в Україні (як на заході, так і на сході країни) є нормально за визначенням;
• ставитися люди, чуючи українськудивуються, слід як до винятку
• розмовляти українською мовою вже не дорівнює розписатися в неосвіченості чи сільському походженні, а якраз навпаки – засвідчити власну належність до соціально активної групи населення, що старається рухатися в ногу із часом;
• послугування українською мовою цілковито відповідає духу й завданням доби.