Довженко і кіно радянської доби

Довженко і кіно радянської доби
Бакало Вячеслав
Національний технічний університет України
"Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського"
Факультет Електроенерготехніки та автоматики
Група ЕВ-41

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р. в с. В'юнище (тепер м. Сосниці Чернігівської області) в селянській родині. Навчався в Сосницькому чотирикласному училищі, був відмінником, потім у Глухівському учительському інституті. Протягом 1914—1917 pp. Олександр викладав фізику, природознавство, географію, історію та гімнастику в 2-му Житомирському змішаному вищому початковому училищі, дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл. У 1917р. О. Довженко перейшов на вчительську роботу до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного інституту, був головою громади інституту. У 1920 р. він брав активну участь у суспільно-політичному житті країни: як більшовик боровся проти білополяків у житомирському та київському підпіллі. О. Довженко в 1921 р. працював завідуючим загальним відділом при українському посольстві у Варшаві. Наступного року — в Німеччині на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР Тут він вступив до приватної художньої майстерні й одночасно відвідував лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва. У 1923 р. повернувся до Харкова й незабаром став відомим як художник-ілюстратор «Вістей», автор політичних карикатур, який підписувався псевдонімом «Сашко». О. Довженко належав до літературних організацій «Гарт» та «ВАПЛІТЕ». Протягом 1926—1933 pp. він працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. У 1930р. О. Довженко зняв картину «Земля», яка вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла митцю світову славу. Цього ж року разом зі своєю дружиною і надалі режисером усіх його фільмів Ю. Солнцєвою митець виїжджає в тривале закордонне відрядження. Він відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи «Землю», «Звенигору», «Арсенал», виступав перед журналістами, кіномитцями й кінокритиками, виголосив кілька доповідей про нову кінематографію. У 30-х роках Олександр Довженко постав як самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. Чарлі Чаплін зазначав: «Слов'янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка». У 1932р. Довженко зняв перший звуковий фільм «Іван» і був запрошений до кіностудії «Мосфільм». Конфлікти Довженка на Київській студії, особливо після постановки фільму «Іван», загострювалися. Тому митець прийняв рішення виїхати до Москви і з 1933р. працював на «Мосфільмі». У 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того ж року на екранах з'явився «оптимістичний» «Аероград». У 1939р. вийшов на екрани «Щорс» (поставлений на Київській кіностудії). Фільм швидко став популярним, глядачеві подобались подані з гумором колоритні народні, національні характери, особливо Боженка, Трояна, Чижа... Протягом 1941—г 1945 pp. О. Довженко створив низку новел: «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата», «Тризна» та інші. Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні» (1943). Цей твір був Сталіним заборонений, а Довженку не було дозволено повертатись в Україну. За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після «України в огні». Протягом 1949—1956 pp. Довженко викладав у ВДІКу (Всесоюзному Державному інституті кінематографії), ставши професором цього навчального закладу. У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована «Зачарована Десна», з цього приводу Довженко дуже радів. У цей час була завершена й «Поема про море». У листопаді розпочались зйомки однойменного кінофільму. А 25 листопада Олександр Довженко раптово помер. У 1957р. з'явилася друком збірка повістей митця «Зачарована Десна», від якої фактично почався «відлік» письменницької слави. На всесвітній виставці в Брюсселі в 1958р. 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів усіх часів і народів, назвали і «Землю» О. Довженка...

За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва. Його кінопоеми «Звенигора» 11928) та «Арсенал» (1929), кіноповість «Земля» (1930) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а Довженко — першим поетом кіно. Низку кіноповістей О. Довженка було екранізовано після його смерті: «Повість полум'яних літ» (1944, 1961), «Поема про море» (1956, 1958), «Зачарована Десна» (1956, 1957). Вражаючими документами доби є «Щоденники» О. Довженка, а шедевром його творчості — «Зачарована Десна». У преамбулі до кіноповісті письменник пояснив причину її написання «довгою розлукою з землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел». У кіноповісті «Зачарована Десна» вабили до себе народні, виразно-національні характери, про які потім говорили не інакше, як про «довженківські», і щирий, всепроникаючий ліризм, тоді такою мірою ще не властивий, мабуть, жодному радянському творові, надто, якщо говорити про діапазон його тембрів — від найтрепетнішого, найпоетичнішого піаніссімо до громоподібного, набатного, спрямованого на глобальні болі й проблеми («Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних, 3 м'язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена важкими танками останньої війни людства»),— і філософське, синівське осмислення й виявлення рис свого роду й народу, його духовних джерел. «Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла — неперевершеного косаря. Спогади ці час од часу переростають у авторські роздуми — про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим — багатство їхніх душ, моральне здоров'я, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до «найвищого і тонкого», про війнуч спалене фашистами село, про ставлення до минулого: відомий авторський монолог, який починається словами: «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої' пив колись воду...» і в якому висловлено знамениту формулу: «Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє». Письменник прекрасно знав духовний світ селянина, народний побут, звичаї, його психологію. Можна сказати, що «Зачарована Десна» — своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця XIX і початку XX століть.

Над повістю О. Довженко продовжував працювати до 1955 року. Якого великого значення надавав він цьому творові, підтверджує такий факт: в архіві письменника зберігається чотири варіанти рукопису українською мовою. Власноруч він здійснив і переклад твору російською мовою. За повістю «Зачарована Десна» 1964 року режисер Ю. Солнцева поставила однойменний фільм. Досить плідним періодом у творчості письменника була Велика Вітчизняна війна. Тільки протягом 1942—1943 років ним було створено 18 статей, 10 оповідань, п'єса і кіноповість. Під безпосереднім враженням баченого й пережитого на фронті О. Довженко приступає до роботи над кіноповістю «Україна в огні». Почав писати з кінця, потім повернувся до мирних днів. Принцип ретроспективного зіставлення подій визначив і сюжет, і композицію твору: трагедія війни надовго розлучає членів родини колгоспника Запорожця, які уособлюють весь український народ, зганьблений, розтоптаний окупантами. Довженко поспішав, бо реально вже бачив майбутній фільм. Він хотів розказати «правду про народ і його біду», про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну. У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального рyxy Червоної Армії, жодного слова він не сказав і про Сталіна. Його повість стала криком болю, першим гострим, вразливим сприйманням фашистської навали. Довженко не оминав гострих проблем, устами героїв запитував самого вождя, як же сталося, що не «б'ємо ворога на його території» і цілий народ український — віддано на заклання. Ясна річ, кіноповість «не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки... «...мені важко од свідомості,— записував у щоденнику О. Довженко,— що «Україна в огні» — це правда. Але Сталін думав по-іншому. У січні 1944р. скликали навіть спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП (б), на якому було затавровано Довженка «як куркульського підспівувача, ворожого політиці партії - та інтересам українського й усього радянського народу». Письменника вивели зі складу комітетів і редколегій, звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії і назавжди вислали з України. Тільки 1966 року кіноповість уперше надрукували, щоправда, з багатьма цензурними купюрами. Багато хто з дослідників Довженка звертає увагу на те, що його оповідання, кіноповісті мають внутрішню єдність, значно більшу, ніж звичайна спільність у творах, написаних тим самим письменником,— це й справді ніби одна книга про час і народ. її прологом по праву може вважатися «Зачарована Десна», а вивершенням — «Поема про море», перейнята прагненням широкого поетичного синтезу розповідь про сучасність і історію, народ і особистість, працю й красу, схвильовані роздуми про «народну душу» та «виховання почуттів». Активна мистецька настроєність на сучасність і її проблеми, органічний історизм образного мислення, принципи творення глибоко народних, національно своєрідних характерів, поєднання високого романтичного злету думки з проникливим аналізом реальної дійсності, переосмислення поетики народної творчості, вільне застосування гіперболізму, гротеску, символіки — ці й багато інших рис Довженкової творчості істотно збагачували пошуки української прози. Його називали поетом і водночас політиком кіно. Митця порівнювали з Гомером, Шекспіром, Рабле, Гофманом, Бальзаком, Бетховеном, Брехтом. А сам Довженко казав, що свої картини «писав з гарячою любов'ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя». Система, використовуючи цю «гарячу любов», не тільки підносила митця, а й ламала його. Як один зі знаків тої боротьби Довженка за свою духовну свободу залишився запис в його щоденнику: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту,— невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..». ОСНОВНІ ТВОРИ: Кіноповісті «Земля», «Україна в огні», автобіографічна повість «Зачарована Десна», новели «Ніч перед боєм», «Воля до життя»; «Щоденник».

Олександр Довженко відомий не лише в українському, зокрема радянському, просторі, але й у світовому мистецькому контексті, перш за все, як кінорежисер, а також письменник, публіцист, художник та педагог. Його ім’я асоціюється із народним оптимізмом, добрим гумором та національним патріотизмом. Вся творчість цього митця просякнута духом того часу, в якому він жив і творив, проте його твори, як літературні, так і, насамперед, кінематографічні, і досі лишаються перлинами світового кіно. Ідеї, закладені у його кінопроектах, залишаються актуальними і на даний момент, оскільки проблеми історії є невід’ємними сторінками книги буття кожного народу.

Перипетії складного життя в СРСР глибоко позначилися на становленні О. Довженка, залишили помітний відбиток на його психології і взагалі на всьому його житті. Ось як писав Є. Сверстюк про складнощі, які випали на долю майстра: «…Як він переживав, що його викинуто за борт, закопано живцем у землю… І як він усім напруженим єством розумів, що він із ними разом не хоче і не може.» Мова йшла перш за все, про ідеологічне вербування, моральне катування, яке було значно жорстокішим за фізичні випробування. Ментальні тортури, спричинені розлукою з рідним краєм, насильним переміщенням у середовище «нелюбів» українського народу – що могло бути тяжчим для митця, закоханого у власне життєве коріння, генія, що із духовної криниці власної нації і черпав своє натхнення?! Митець був «завішений у повітрі … без сонця і вітру з рідного краю…»

Довженка можна назвати істинним художником правди. Але його «дивовижний дар правдивості» був «карою Божою в епоху брехні». Адже цей співець долі свого народу не міг писати напівправди і хитрої брехні, що відрізняло його від більшості тогочасних блюзнірів, готових оспівувати культ вождя і слідувати кожній забаганці тоталітарної влади. Але радянська машина йшла по всьому, нещадно руйнуючи все, що стояло на її шляху, тож під її колеса, звичайно ж нехотя, потрапив і О. Довженко.

Але він вмів навіть при виконанні замовлень владі зберегти щось своє, приховавши його певними формами, наділивши своїм символічним змістом, який іноді не могла вірно трактувати верхівка радянського режиму. Про це свідчать і ось такі слова: «Довженко перебував у царстві Князя Тьми, де Світло ховали, і він його збирав у підпільних записниках, а на екран кидав його якось приховано, хитромудро.» Те, чого не могли іноді зрозуміти його сучасники, стало зрозумілим наступним поколінням, що може свідчити про його випередження свого часу, що, зрештою, є характерним для окремих видатних митців. Таким чином, його пізніше визнали провісником, що зближує творчість цього генія із Шевченковою.

Є. Сверстюк назвав О. Довженка ясновидцем у царстві мертвих, що «дивляться і не бачать, слухають і не чують». І він був, звичайно, націоналістом шевченківського стилю.

Проте незважаючи на складний життєвий шлях цей майстер завжди тримав у собі краплину доброго гумору, оптимізму. Адже, як відомо, О. Довженко прийшов у кіномистецтво після хорошого досвіду художнього карикатуриста, до того ж прийшов «з єдиною метою – робити комедійні фільми». Проте на історичному ґрунті колективізації, голоду і репресій гумор був неможливим; «він вигасав і котився до беззубих мисливських усмішок». Тому це почуття втілювало легкість думки, розкіш сили, містило гостроту розуму та тонку іронію. Це, очевидно, помітила і влада, адже прихований гумор – це найнебезпечніша зброя, до того ж націоналіста. Іронія, звернена до влади, була не до смаку тоталітарній верхівці, яка намагалася придушити будь-який опір, подолати всяку незгоду, а тим паче, знести на своєму шляху все, що було провідним, що могло «запалити» суспільство. Так і потрапив кіномитець до їх кола зору.

О. Довженко ненавидів радянське керівництво і згадував свою роботу в кіно як «шістнадцять літ кіно каторги» «…в міщанському смітнику… з мізерними людцями, що ненавидять мій народ і роблять його нещасним». Він сам не заперечував того, що його фільми виходили не з серця і калічились неуками. Щоб якось пом’якшити своє становище, О. Довженко створив такі фільми як «Щорс», «Мічурін», «Аероград», які нібито сподобалися керівництву і дали змогу митцю працювати на ниві кінематографа. Але, на відміну від інших «блюзнірів», майстер в жодному фільмі не вдався до зображення вождя, за що йому закидали, ніби пожалів кілька метрів стрічки для «культової» особи.

Але лише радянське середовище не визнавало справжнього таланту великого кіномайстра. В Європі ж, де філософсько-естетична культура, сама по собі культура форми була висока, фільми Довженкові стали подією в мистецькому житті. Він увійшов до числа десяти найбільших режисерів усіх часів і народів. Саме міжнародне визнання, можливо, і не давало митцю повністю розчаруватися у своїй творчості. Бо в СРСР, де мистецького життя, по суті, не могло бути, фільми Довженкові сприймались з погляду політичної кон’юнктури і, відповідно, мали сезонну вартість. Сам він раз у раз витримував важкі бої з інструктованою нездарністю – і запам’ятовував поразки. Адже серед компартійної верхівки мало було тих, хто насправді тямили в мистецтві. Щоправда, сам товариш Сталін високо оцінив ті фільми, які були замовлені О. Довженку, як-от: «Щорс», «Аероград». Але сам факт заборони деяких фільмів кінорежисера говорить про те, що радянській владі було чого боятися. Адже митець дійсно відстоював права свого народу, і хай у прихованому вигляді, та все ж виносив «на показ» свою прихильність до власного коріння, українських людей. Варто лише згадати, з якою любов’ю створений образ старого діда, що помирає ще на початку картини у фільмі «Земля», яка увага надається місцевим пейзажам, навіть яблука, що так вдало зняті відданим оператором Данилом Демуцьким, несуть якусь цілковиту гармонію і тепло.

Фільмам О. Довженка притаманний ще й карнавалізм, риси якого проглядаються у багатоплановій та складній алегорії «дорогої» та «святої» сучасності: переплетення абсурдних та реальних ситуацій – знищення природного середовища заради покращення умов життя людини; просторово-часові обставини – одночасна присутність героїчного минулого, банального сучасного та апокаліптичного майбутнього у «Звенигорі» та «Поемі про море»; театралізація дії, а також моделювання декількох різних розв’язок однієї ситуації, де фінал може бути потенційно передбачений .Саме ці риси надають жвавості та оптимістичності мистецькому доробку кінорежисера. Ці якості були притаманні українському народу, особливо в часи українського відродження, якими позначилися 20-ті роки.

Вже в 30-х роках О. Довженко почував себе громадянином світу, адже він належав кінематографу, мистецтву, яке без особливих зусиль перетинало кордони і було найдоступнішим засобом комунікації між людьми різних країн.

О. Довженку важко було подолати той опір тоталітарної верхівки, проте саме його мистецтво діяло за себе. Хай і не вдалося митцю розкрити повністю всі горизонти своїх здібностей та можливостей (наприклад, його задум зняти фільм про Тараса Бульбу так і не був реалізований), та все ж його значення у кіномистецтві є досить важливим. Він продовжив роботу своїх попередників і вніс до скарбниці радянського кіно свої перлини, виховав ціле покоління прекрасних митців, які, незважаючи на той відтинок часу, коли все знову піддалося репресіям, нищівній критиці та ліквідуванню, витримали в собі поради та настанови свого вчителя – вічного сповідника істини. Про це свідчить нова плеяда молодих кінорежисерів, як-от: С. Параджанов, І. Миколайчук, Л. Осика, С. Іллєнко та безліч інших, які постали на ниві радянської кінематографії у 60-х роках. Тож роль О. Довженка важко переоцінити, і він вартий всесвітньої слави вічного творця.

Список літератури

1. Брюховецька Л. Європейська демократія – радянський тоталітаризм» як світоглядна опозиція О. Довженка // Довженко і кіно ХХ століття. Зб. ст. / Упоряд. Л. Брюховецька, С. Тримбач. – К.: Вид. Поліграфцентр «ТАТ». – 2004. – С. 183-193.
2. Лекції Брюховецької Л. І. Історія українського кіно.
3. Попович Л. Антиутопічна модель України Олександра Довженка. Спроба інтертекстуального міфологічного аналізу // Довженко і кіно ХХ століття. Зб. ст. / Упоряд. Л. Брюховецька, С. Тримбач. – К.: Вид. Поліграфцентр «ТАТ». – 2004. – С. 37-55.
4. Сверстюк Є. Олександр Довженко. Розіп’ятий праворуч // Довженко і кіно ХХ століття. Зб. ст. / Упоряд. Л. Брюховецька, С. Тримбач. – К.: Вид. Поліграфцентр «ТАТ». – 2004. – С. 9-31.