Михайло Бойчук та його школа

Михайло Бойчук та його школа

студент НТУУ “КПІ”
3 курс, ФПМ, група КП-42
Ратошнюк Максим Юрійович

Мета

У тезах досліджуються художньо-естетичні засади самобутньої школи українського монументального мистецтва під керівництвом Михайла Бойчука, висвітлюються основні мистецькі орієнтири українських художників-бойчукістів, пов`язані з вивченням та застосуванням національних образотворчих традицій, візантійських художніх принципів, фрески італійського Проторенесансу тощо.

Ключові слова: монументальний живопис, фреска, неовізантизм, фольклорні традиції, Проторенесанс.

Вступ

Школа Михайла Бойчука була створена у грудні 1917 року самовідданою багаторічною працею Михайла Бойчука в Українській академії мистецтва, Інституті пластичних мистецтв та Художньому інституті [8, с. 25]. Митець практично впроваджував у життя концепцію української школи фрескового живопису і розвивав концепцію своєрідності українського мистецтва. У школі монументального живопису Михайла Бойчука багато уваги приділялося вихованню відчуття монументального як особливості світогляду, тому вона не мала аналогів ні в Україні, ні за її межами.

Серед послідовників Михайла Бойчука – брат Тимофій Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, О.Бізюков, М.Рокицький. Активну участь у розвитку монументально-декоративного мистецтва також брали учні В. Кричевського, М. Бойчука, Л. Крамаренка – О. Павленко, І. Падалка, В. Седляр, О. Саєнко, М. Шехтман та ін. Михайло Бойчук разом з учнями майстерні створювали свій стиль українського мистецтва – стиль синтетичний, монументальний за формою та характером мистецького мислення. За таким стилем створювалися перші розписи Луцьких казарм у Києві влітку 1919 року й монументально-декоративне оформлення Селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), яке стало зенітом творчих досягнень бойчукістів. Не менш важливими були монументальні розписи Червонозаводського театру в Харкові (1933-1934 рр.), хоча під час роботи над ним художникам все ж довелося піти на поступки «косіорівським повчанням» соціалістичного реалізму [8, с. 25].

Відкидаючи застарілі форми академічного навчання, Михайло Бойчук революціонізував систему і методику навчального процесу, звернувшись до форми індивідуальної майстерні. Головною метою його педагогічної роботи було виховання національного художника нового типу із синтетичним мисленням, здатним осягнути нові естетичні цінності [9, с. 70].

Система художньої освіти в майстерні Михайла Бойчука була заснована на аналізі і «відрисовуванні» творів часів Давнього Єгипту, Ассирії, Італії доби Проторенесансу й Візантії, а також на оволодінні законами й засобами образної виразності [10, с. 11]. Бойчукісти прагнули створити загальнозрозумілі системи символів на основі традицій народного мистецтва [11, с. 22]. Михайло Бойчук теоретично осмислював історію мистецтва, намагаючись сформулювати універсальні формально-образні основи власного художнього стилю. Митець постійно вів власний діалог з культурою минулого і сучасного. Монументалізм він розумів як граничну сконденсованість усіх художніх засобів [12, с. 38].

Особливості стилю

Основу неповторного національного стилю школи М.Бойчука становили:

•  – переосмислення візантійської художньої системи, яка в роботах бойчуківстів проявилася через посилення декоративності й умовності мистецьких творів, а також через використання ритму як засобу організації простору, зокрема побудови композиції, її елементів, а також колірних площин за формою «Андріївського хреста»;
• відмова від академічних основ і зв’язок з європейським авангардним рухом. На противагу кубо-футуристам і конструктивістам бойчукісти не нехтували культурною спадщиною у формуванні нових сучасних напрямів мистецтва;
• українське народне мистецтво і фольклорні традиції, зокрема українська народна ікона як взірець синтезу, в якій відчутні стилістичні особливості мистецтва античного світу, елліністичного Єгипту, ранньохристиянського мистецтва катакомб Давнього Риму, народного мистецтва Близького Сходу. За допомогою мистецтвознавчого аналізу українських народних ікон Михайло Бойчук у своїй творчості прийшов до монументальності композиційно-образного вирішення, до максимального спрощення іконографічної схеми з експресивними диспропорціями в зображенні постатей;
•  – переосмислення українського народного примітиву, зокрема народних картинок (лубків);
• давньоруська фреска київських соборів;
• монументальні розписи італійського Проторенесансу (фрески Джотто і Чимабує), для стінопису яких характерними є: спокійна урочистість, архітектонічна урівноваженість та строга чіткість композиції, стриманість колірної гами [11, с. 22];
• художня стилістика французької групи «Набі», яка через символізм прагнула долучитися до створення великого художнього стилю, відродження епічного руху середньовіччя на засадах релігійного мистецтва та стінопису;
• неоміфологізм, за допомогою якого можна було вийти за межі застарілих принципів мистецтва, звернутися до загального і вічного. Світ композицій Михайла Бойчука сповнений символами-архетипами, в якому відчутні ритми ритуалу;
• синтетизм. У 20-30 рр. XX ст. актуальними були усі три групи синтезу: архітектури і образотворчих та декоративно-прикладних мистецтв; видовищних мистецтв (театр, кіно, цирк); окремих пар творчої діяльності, зокрема літератури і художнього оформлення книжок. Михайло Бойчук розробляв усі три види, продовжуючи звертатися до різних форм мистецької творчості.

Бойчукісти

Для творів бойчукістів характерними є:

• масивність і декоративна та пластична узагальненість форм;
• вивіреність і симетричність (геральдічність) композиції;
• площинність, обмеження просторового пласту зображення – є лише образотворча поверхня;
• застосування декількох точок зору і деяких композиційних центрів, а відтак утворення поліпросторовості [12, с. 39];
• використання ритму як засобу організації простору, зокрема побудови композиції, її елементів, а також колірних площин за формою «Андріївського хреста»;
• внутрішня організація картинної площини за допомогою використання у кожному творі геометричної абстрактної основи;
• переважання у зображенні вертикально-горизонтальної структури;
• використання динамічних ракурсів для посилення руху, за допомогою якого створюється зв’язок із глядачем;
• переважно фронтальне компонування постатей у картинній площині;
• нашарування різних за виразом пластичних форм [12, с. 39];
• «деформація» змістовних зв’язків [12, с. 39];
• уникнення всього зайвого та випадкового, відволікаючого увагу від основної ідеї твору;
• рівновага і гармонія цілого;
• локальність кольору [12, с. 37];
• три види ліній, що створюють певний ритм: прямо-спаралелені, закруглено-спаралелені, дзеркальні;
• напруженість ліній.

Висновок

За влучним твердженням українського художника-графіка Георгія Якутовича, кожний твір Михайла Бойчука узагальнений із самого початку. Кожна робота – це не зображення часткового, випадкового, а відстояне, сконцентроване поняття, узагальнений, чітко виліплений образ. Тут із самого початку є синтез, а він, природно, веде до монументальності [13].

Школа Михайла Бойчука означала не лише групу учнів і солідарних із ним художників, але й певну систему поглядів, ідейних принципів і методики постійного самовдосконалення [11, с.19]. Художник-монументаліст залишався вірним своєму педагогічному настановленню – «не вчити, а спрямовувати», бо така практика дає учням змогу самим робити висновки про те, що потрібно опановувати стихію матеріалу, а вже потім вирішувати проблеми формотворчості, синтезу змісту і форми [12, с. 38]. Як згадують учні майстерні 1919-1922 рр., «коли ми малювали з натури, від нас вимагали не копіювати її, а, намагаючись представляти синтезовані форми, давати певною мірою синтез зовнішнього змісту, уникати непотрібних деталей, випадкових нехарактерних ракурсів. Ми мали приділяти увагу культурі ліній, форм, композиції. Лінія не повинна лишатися пасивною, вона повинна жити, пластично передаючи форму, яку вона обіймала. Усі нефункціональні й невиправдані елементи відкидалися, що продуманішим був синтез, то більше обміркованою була схематизація, простота, сила і в міру потреби – велич» [9, с. 150].

Орієнтація на візантійські художні принципи, фрески італійського Проторенесансу, національний образотворчий фольклор, їх відбір та синтез у поєднанні з найновішими можливостями художньої мови, якими збагатилося тогочасне європейське мистецтво, стали основою неповторного стилю Михайла Бойчука. Бойчукізм як концепція розвитку українського мистецтва протистояв сталінській концепції «соціалістичної культури», через що школа українських монументалістів і була знищена тоталітарною системою.

Література

1. Кравченко Я.О. Школа Михайла Бойчука: Євген Сагайдачний та Охрим Кравченко як виразники ідей бойчукізму в західноукраїнському малярстві другої половини XX століття / Ярослав Кравченко // Скрижалі. Декоративне мистецтво і дизайн. Науково-мистецькі студії. – 2009. – Вип. 1. – С. 25-30.
2. Кравченко Я.О. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен / Ярослав Кравченко. – К.: Майстерня книги, Оранта, 2010. – 400 с.
3. Дробот А. Спадщина школи М.Бойчука в процесі формування професійної майстерні майбутнього художника-педагога / Анастасія Дробот // Скрижалі. Декоративне мистецтво і дизайн. Науково-мистецькі студії. – 2009. – Вип. 1. – С. 10-17.
4. Земляна Т. Михайло Бойчук та його школа: історичний аспект (за матеріалами архіву Російської академії мистецтв) / Тамара Земляна // Скрижалі. Декоративне мистецтво і дизайн. Науково-мистецькі студії. – 2009. – Вип. 1. – С. 18-24.
5.  М.В. Педагогічна система Михайла Бойчука та розвиток її принципів у сучасному живописі / Марина Юр // Скрижалі. Декоративне мистецтво і дизайн. Науково-мистецькі студії. – 2009. – Вип. 1. – С. 36-40.
6. Реферат на тему: Неовізантизм та ідеї сакралізації життя у творчості Михайла Бойчука [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://alive-inter.net/ukr/referat-45442dkjm