ДЕСЯТИННА ЦЕРКВА – ПЕРША КАМ’ЯНА ЦЕРКВА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

ДЕСЯТИННА ЦЕРКВА –
ПЕРША КАМ’ЯНА ЦЕРКВА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Худяков Антон
ІПСА, 3 курс, ДА-41, НТУУ «КПІ ім. Сікорського»

Нині на фундаментах Десятинної церкви, які знаходяться на вулиці Володимирській, можна побачити фантасмагоричну картину. За великим зеленим парканом біля фундаментів, на яких тривають археологічні дослідження, служать молебень вірні Української православної церкви Київського Патріархату. З іншого боку паркану височіє добротна каплиця з кам’яним підмурком, архітектурний стиль якої не піддається ідентифікації. У ній моляться вірні УПЦ МП. Час від часу між православними виникають сутички і конфлікти. Представники обох церков вимагають відбудови Десятинної церкви.

Що ж це за церква, навколо якої вирують такі політично-релігійні пристрасті? Яким є її місце в історії Києва? Яку роль відіграла вона у розвитку українського літописання? Як вплинула на формування архітектурного стилю давньоруського зодчества? Відповідь на ці запитання допоможе нам не просто краще зрозуміти історію, а й відповісти на питання щодо можливої відбудови Десятинної. Якою їй бути? У чиїй церковній юрисдикції – Києва чи Москви будуть її майбутні прихожани? Якою мовою – українською чи церковнослов’янською лунатиме молитва до Бога? І чи будуть в цій молитві слова «…нам Україну храні»?

Літописні повідомлення про Десятинний храм досить чітко подають час його заснування. Так, у «Повісті минулих літ», що вміщена в Іпатіївському списку, читаємо під 991 роком: «Потім же, коли Володимир жив у законі християнському, надумав він спорудити камінну церкву святої Богородиці, і, пославши (послів), привів майстрів із греків, (і) почав зводити. А коли скінчив споруджувати, прикрасив він її іконами, і поручив її Анастасові-корсунянину, і попів корсунських приставив служити в ній. Він дав сюди все, що взяв був у Корсуні, - ікони, і начиння церковне, і хрести». [1] У Енциклопедичному довідникові «Визначні пам’ятки Києва» (під редакцією Ю.О. Храмова) сказано, що для спорудження церкви було запрошено майстрів з Константинополя. Вони принесли з собою класичну візантійську техніку будівництва з плінфи на цем’янковому розчині і традиційну для середньо-візантійської доби (VIII-XIIIст.) схему хрестово-банного храму, яка від часу побудови Десятинної церкви стає канонічною для давньоруської архітектури. [2]

На утримання церкви князь Володимир поклав десятину від усіх своїх доходів. «Осе даю церкві сій, святій Богородиці, од маєтності своєї і од моїх городів десяту частину». І, написавши, положив він присягу в церкві сій, (і) сказав: «Якщо ж це одмінить хто, - хай буде проклят». [4] Звідси пішла назва – Десятинна. Церкву освячував другий Київський митрополит Леонтій, а настоятелем було поставлено Анастасія Корсунянина, як називає його Нестор літописець.

Цей перший у Київській Русі мурований храм викликав благоговійний подив серед тодішніх киян та численних відвідувачів міста. Сучасники порівнювали його з небесами. Захоплювали вже самі розміри храму – 31 на 42 метри. [5] Воскресенський літопис, на який посилається архієпископ Чернігівський Філарет Гумілевський в своїй «Історії Русской Церкви», стверджує, що Богородична Десятинна церква в Києві була з 13-ма куполами. [6] У «Списке городов руських дальних и ближних» кінця XIV ст. повідомляється, що церква мала 25 верхів. [7]Десятинна церква будувалася як головний кафедральний собор держави, котра щойно прийняла християнство й призначалася для богослужіння для великої кількості людей, а також для церковних церемоній. Хори призначалися для князя, де він перебував під час літургії (між Богом і людьми), і церковного керівництва, крім того, вони виконували ще одну, - представницьку функцію. Це був палац у храмі. Літопис не випадково називає їх «полаті», тобто палац, оскільки саме тут князь приймав послів і радився з боярами.

Матеріали численних розкопок (у 1826 році їх здійснив М.Є. Єфімов, у 1908-1914 рр. – Д.В. Мілєєв, у 1938-39 і в 1948 р. – М.К. Каргер) дають можливість тільки в найзагальніших рисах реконструювати план і уявити первісний вигляд храму. В зв’язку зі складністю його структури та поганим зберіганням решток церкви архітектори пропонують значну кількість графічних гіпотетичних реконструкцій. Центральне ядро церкви – тринефна шестистопна будівля з трьома апсидами. З трьох боків до неї прилягали галереї, західна частина яких була незвично розширена та ускладнена, імовірно, що тут розміщувалися хрещальня та сходова башта. Можливо, як стверджують автори Енциклопедичного довідника «Визначні пам’ятки Києва», деякі частини цього комплексу було споруджено (або перебудовано) в XI столітті. На їхню думку, основне ядро храму мало довжину 27,2 м та ширину 18,2 м. Фундаменти Десятинної складено з великого дикого каменю (кварцит, пісковик, морені валуни) на цем’янковому розчині. Причому породи каміння не перемішувалися, а були різними на різних ділянках. Глибина фундаментів – 1,4 м. Стіни та склепіння храму були оздоблені фресковим розчином та мозаїкою. Чимало фрагментів цих розписів було виявлено під час розкопок. В оздобленні широко використовувалися різьблені мармурові деталі, привезені переважно з Херсонесу. Літописець називав цю церкву «мраморяною». Підлога її була схожа на різнобарвний килим, набраний з невеличких шматків мармуру, смальти, полив’яних плиток, кольорового каменю. Деякі плити підлоги виготовлено з рожевого овруцького шиферу й інструктовано смальтою.[8]

Церква відзначалася багатством внутрішніх форм, фресок, мозаїк і кам’яних деталей: мармурових колон, шиферних різьблених плиток, карнизів. Кияни вважали, що Десятинна церква мала особливу святість – адже була збудована на крові перших мучеників-християн Федора та Іоана. Їхній двір, на якому вони були замучені язичниками, знаходився саме на тому місці, де потім постала Володимирова церква. Після завершення будівництва Десятинної церкви було опоряджено площу біля неї – Бабин торжок. На ній, за даними енциклопедичного довідника «Визначні пам’ятки Києва», була встановлена бронзова квадрига та дві бронзові античні статуї. Навколо церкви збудували кілька князівських палаців. Західний палац знаходився у сучасному Десятинному провулку, південний – в районі сучасної Володимирської вулиці. [9]

Можливо, комусь здасться завеликою кількість подробиць про вигляд, фундаменти та будову давньоруського храму, але я зумисне зупинився на них детально, оскільки за українським та міжнародним законодавством пам’ятками старовини вважаються саме давні фундаменти, а не новотвори, споруджені на них. Отож церква своїм «воскресінням» може порушити з десяток хартій, зокрема: Венеціанську міжнародну хартію з консервації та реставрації пам’яток та визначних місць (1964 рік), Конвенцію ЮНЕСКО про захист світової культури та природної спадщини (1972 рік), Флорентійську хартію (1981 рік), Дрезденську декларацію (1982 рік), Лозаннську хартію з охорони та використання археологічної спадщини (1990 рік), Ризьку хартію з автентичності та реконструкції історичних об’єктів у контексті збереження культурної спадщини (2000 рік). [10]

Незважаючи на велику кількість гіпотетичних архітектурних проектів-реконструкцій, жодного достовірного архітектурного опису чи хоча б зображення древньої церкви не існує.

Скарби Десятинної церкви були вражаючими. Церква була трьохпрестольна: головний престол був освячений в честь Успіня Богородиці. У цьому престолі знаходився чудотворний образ Богородиці, який був найстародавнішою святинею Києва. Ікона була привезена з Корсуня дружиною князя Анною у вигляді приданого. На думку деяких дослідників, цю ікону вивіз у 1270 році князь Лев Данилович і помістив її в церкві міста Белза, а в 1382 році ікона потрапила до Ченстохова і стала головною святинею Польщі. [12] В одному з трьох престолів церкви знаходилася чудотворна ікона святителя Миколая, ймовірно, привезена Володимиром з Корсуня. На спомин про цю ікону в часи митрополита Петра Могили кияни називали відроджений з руїн храм «Микола Десятинний». [13]

Третій боковий престол було присвячено священномученику Клименту, оскільки там знаходилася глава святого Климента, також привезена з Корсуня. [14] Глава Климента, як велика київська святиня, згадується в Літописі Руському, де мова йде про поставлення митрополитом Київським Климента Смолятича без благословення Константинопольського патріарха. Через непорозуміння між єпископами сталося так, що: «Він же, Онофрій таки чернігівський, тяжко сердячись на них за це, сказав: «Я довідався, належить нам поставити, бо голова в нас є святого Климента. Адже ставлять греки рукою святого Іоанна». І тоді, обдумавши, єпископи головою святого Климента поставили його (Клима) митрополитом». [15] За переданням, глава святого Климента знаходиться нині серед мироточивих глав у Києво-Печерській лаврі. У храмі також зберігалися хрести, які потім почали називати корсунськими або Володимировими. Один із таких хрестів X століття грецької роботи був знайдений у братській могилі біля Десятинної церкви під час розкопок. Хрест був викуваний із заліза і вкритий листовим сріблом з обох сторін. По його кутах знаходилися часточки мощей під склом, одне з яких збереглося. По краям хрест був прикрашений дорогоцінним камінням.

Десятинна церква була також усипальницею князів. Історик Володимир Ричка в книзі «Княгиня Ольга» досліджує факт і час перенесення до храму останків княгині Ольги. Володимир Ричка зазначає, що багатьом дослідникам уявляється, що нетлінні останки княгині були перенесені до Десятинної у 1007 році. Адже «Повість временних літ повідомляє, що влітку 6515 (1007) було перенесено мощі до «святої Богородиці». У мінійному житії святої зберігся опис її гробу: «гроб камен мал. В церкви св. Богородица… и на верху гроба оконце сотворено и ту видіти тіло блаженної Ольги лежаще цело». [16] До Десятинної були перенесені і мощі першого Київського митрополита Михаїла (який заснував Михайлівський монастир). У Десятинному храмі згодом були покладені і його засновники: у 1011 році дружина Володимира грецька царівна Анна, а в 1015 і сам Володимир. Останки Володимира покоїлися у мармуровому гробі, який під час нашестя татар був схований в землі під руїнами храму і віднайдений у 1635 році.

У 1044 році великий князь Ярослав Мудрий переніс сюди тіла своїх дядьків Ярополка і Олега: « Викопані були (з могил) два князі, Ярополк та Олег, сини Святославові. І охрестили кості їх, і положили їх у церкві святої Богородиці…». [17]

Історичне значення Десятинної є особливо важливим ще й тому, що, на думку багатьох істориків, церква була першим центром києво-руського літописання. Намагаючись визначити ім’я автора Київського літописного зводу X століття дослідник Б. Рибаков висловив цікаве припущення, що в його створенні могли брати участь дві, наближені до митрополита, постаті – настоятель столичної Десятинної церкви (кафедрального собору) і білгородський єпископ Микита, який був вікарієм митрополита. [20] Дослідники києво-руського літописання вважають, що Київський літописний звід був складений не 1039 року, а значно раніше – у 996 році при Десятинній церкві. Згодом центр літописання перемістився до митрополичої Києво-Софійської кафедри.

Десятинна церква була зруйнована у 1240-му році під час штурму міста ханом Батиєм. Псковський літопис зазначає, що Київ був захоплений монголо-татарами 19 листопада, при цьому вказується тривалість облоги – десять тижнів і чотири дні. Лаврентіївський та Тверський літописи називають 6 грудня (за старим стилем), а за новим – 19 грудня, День святого Миколая, днем захоплення столиці. Ця дата могла потрапити до Лаврентіївського літопису із запису очевидця подій – колишнього архімандрита Печерського монастиря, а згодом Володимирського єпископа Серапіона.

Холодний ранок 6 грудня 1240-го року перегорнув найтрагічнішу сторінку в історії Києва. Підбадьорені тим, що значна частина Верхнього міста опинилася у їхніх руках, ординці прорвали укріплення в районі Софійських воріт, названих пізніше Батиєвими. Уперта боротьба велася за кожну вулицю, кожен дім, яскравим свідченням чого є дані археологічних розкопок. Десятинна церква, що стала останнім оплотом захисників Києва, не відразу впала. У літописі записано, що хори храму обвалилися від ваги людей, які заполонили їх. Однак, більш імовірне припущення, що храм зруйнували каменеметальні машини – пороки, які «безперестану били день і ніч». За час, поки татари розбивали ними стіни церкви, обложені здійснили відчайдушну спробу вирватися на волю, риючи підземний хід до схилу Старокиївської гори. Оглушливий гуркіт падаючих стін та склепінь поклав край останній надії захисників древньої столиці. Через 700 років археологи повернули із небуття цей, здавалося, навіки похований під уламками трагічний епізод оборони останньої твердині Києва…

Страшна монголо-татарська навала хоча і зупинила функціонування Десятинної церкви, але пам’ять про храм збереглася. На вцілілій південно-західній частині споруди була влаштована невелика церковка, яка мала назву Миколи Десятинного. У першій половині XVII століття французький інженер Боплан описує руїни Десятинної церкви, зазначаючи, що стіни її були вкриті грецькими написами і досягали висоти 5-6 футів. Інший сучасник і сподвижник Петра Могили, Сильвестр Косів зазначає, що за часів Могили від Десятинної церкви залишилися тільки руїни, і стоїть лише частина однієї стіни, що ледве виступає на поверхню.

Святитель Петро Могила близько 1636 року вирішив Десятинну церкву «викопать из мрака і одкрить днівному світу». У стародавній усипальниці Десятинної церкви митрополит Петро Могила відкрив дві давні гробниці. Кістки, які лежали в одній із них, він визнав за останки князя Володимира Великого, а в другій - за останки грецької царівни Анни. Главу рівноапостольного Володимира митрополит відділив від частини мощей і передав до Печерської лаври. Згодом він узяв також частину правої руки Володимира і щелепу, а решту кісток закопав. Через кілька років Петро Могила передав щелепу, як подарунок, московському цареві Михайлові Федоровичу. Натомість він просив царя пожертвувати на усипальницю для останків святого Володимира. Митрополит планував пишне перенесення останків до Софійського собору, але цар на прохання не відгукнувся… Як вважає архієпископ Дмитро (Рудюк), церковні кола в Москві були не в захваті від ідеї встановлення гробниці святого Володимира у «польському» Києві. [26]

Через деякий час святитель Петро Могила на залишках Десятинного храму збудував невелику церкву, яка була освячена в 1654 році його сподвижником і наступником Київським митрополитом Сильвестром Косовим. Могилі не вдалося закінчити відбудову цієї святині, тому у своєму заповіті він зазначив: «На закінчення церкви, названої Десятинною, Яку я почав реставрувати, щоб відновлення закінчено було, з моєї шкатули готових тисячу золотих призначаю і записую». Московська військова залога, що прийшла до Києва 1654 року прибудувала до церковці трапезну і надбудувала другий дерев’яний поверх з церквою апостолів Петра і Павла.

Історія Десятинної церкви стрімко розвивалася у XVIII-XIX століттях. Черниця Флорівського монастиря Нектарія (в миру княгиня Наталія Долгорука) відновила її в середині вісімнадцятого століття. На початку XIX століття з ініціативи Київського митрополита Євгенія Болховітінова, історика старожитностей, проводяться широкі археологічні дослідження фундаментів Десятинної церкви. Офіційною датою початку археологічних досліджень вважається 17 жовтня 1824 року. Ця перша археологічна розвідка не дала повної картини, проте вирішила принципове питання: давня церква була більшою, ніж побудована на її місці святителем Петром Могилою. Київський митрополит Євгеній Болховітінов доручає розкопки священику Десятинної церкви Михайлу Кочеровському та чиновнику 5-го класу археологу-аматору Кіндрату Лохвицькому. Це були перші стаціонарні розкопки давньоруського пам’ятки. [28]

Розкопки були багатими на різні знахідки. Було знайдено залишки колон, фресок, мозаїк, багато срібних та золотих старовинних грецьких та інших монет. Під час розкопок також було знайдено два найдавніші, особливої продовгуватої форми, дзвони. Відкопано було і дві кам’яні гробниці. Під кришкою однієї із них було виявлено жіночий скелет з хрестиком на шиї та ланцюжком з червоного золота, інші золоті прикраси. Припускають, що ці останки належали грецькій царівні Анні. В іншій кам’яній гробниці було знайдено мощі, які виявив ще митрополит Петро Могила, і визнав за Володимирові. Згодом був знайдений саркофаг, який на пропозицію духовенства під виглядом гробниці святої і рівноапостольної Ольги перенесли до церкви. Відомий біограф житія княгині Ольги В. Ричка вважає, що Ольга була похована у різьбленому шиферному саркофазі, який експонується нині у Трапезній церкві Національного заповідника «Софія Київська» і знайдений він був ще у 1828 році. В «Галереи Киевских достопримечательных видов и древностей» 1857 року, цей відкритий у 1826 році саркофаг уже беззастережно вважався усипальницею княгині Ольги.

Євгеній Болховітінов возив до Петербурга проект нової церкви, який був розроблений київським архітектором А. Меленським на замовлення О. Аннєнкова. Але його відхилили, як відхилили і проект М. Єфімова, найбільш близький до плану первісної забудови. Десятинну церкву відбудували в московсько-синодальному стилі за проектом петербурзького архітектора В. Стасова.

На жаль, більша частина знайдених під час розкопок речей, (золоті та інші дорогоцінні речі та оздоби стародавньої церкви) зникла. За велінням імператора Миколи І було створено комітет для спорудження храму. 2 серпня 1828 року нова Десятинна церква була закладена після літургії, яку звершив митрополит Євгеній в сусідньому Трьохсвятительському храмі. В основу престолу було покладено камінь із червоного граніту. Храм будували 13 років. Вартість його становила 100 тисяч рублів. В архітектурному плані церква виглядала помпезною з присадистими московськими банями та цибулястими главами. Це була споруда, в якій архітектор В. Стасов безладно поєднав російський, візантійський та готичний стилі. Дослідники старовини Києва називали її ступою. Урочисте освячення відродженого храму відбулося 19 липня 1842 року. Цього дня імператор Микола І прислав до церкви багатий дар: повне священниче вбрання для соборного служіння, а також вбрання на престол, жертовник та аналой.

Аннєнковська церква була значно менша за старовинну Володимирову і займала тільки південно-західну частину старих фундаментів стародавніх апсид, а частини прилеглих до них фундаментів галерей залишились незабудованими. Зовні, в південну стіну нової церкви без певного порядку були вмуровані рештки давніх рельєфних літер колишнього грецького напису з первісної будови Десятинної церкви.

У 1908-1911 роках за постановою Петербурзької археологічної комісії навколо Десятинної церкви провадились археологічні розкопки під керівництвом археолога Д. Міляєва. Він перший на підставі своїх обмірів склав план первісної будови церкви. Під час цих розкопок знайдено новий скарб золотих і срібних прикрас, найцінніші речі з якого (сережки, ковти, браслети, персні, срібні монети, гривні тощо) опинилися в Петербурзі, і знаходяться там у місцевих музеях донині.

Після Жовтневої революції храм хотіли включити до об’єктів державного історико-культурного заповідника під назвою «Київський Акрополь». Проте вже 1929 року з’явилися інші плани використання пам’ятки – Київський окрвиконком пропонував перебудувати її під клуб войовничих безвірників.

Занепокоєні пошуком цегли на будівництво шкіл, промислових і житлових об’єктів, секретар Київської міської партії Салов та голова міськради Петрушанський 14 березня 1936 року звернулися до Політбюро ЦК КП(б)У з проханням санкціонувати знесення Володимирського собору та Десятинної церкви. «За генеральним планом реконструкції міста Києва, затвердженим ЦК КП(б)У, - писали вони, - Володимирський собор і Десятинна церква намічені до знесення, як об’кти, які не мають великої історичної цінності, - тому міськком КП(б)У і міськрада прохають дозволити приступити до розібрання зазначених церковних будівель». У березні 1936 року президія міськради винесла рішення про знесення Десятинної, а заодно і Покровської церков. Після того, як Десятинний храм знищили, прийшла знову археологічна експедиція під керівництвом М. Каргера в 1938-1939 та 1948 році. Ці дослідження дали для археологів повну картину про фундаменти старої Володимирової церкви. Дослідники взялися за реконструкцію зовнішнього вигляду старого храму, але тепер вже тільки на папері. Спроби реконструкції були у М. Холостенка, американського дослідника К. Конанта, А. Реутова, Ю. Асєєва. Після повоєнних археологічних досліджень фундаменти церкви законсервували, встановивши їх контури і влаштувавшии деталі стародавнього фундаменту під склом. Знайдені археологами людські кістяки було складено у братську могилу. Над їх останками поставлений кам’яний хрест з написом «Братська могила захисників Києва, які загинули у 1240 році під час навали Батия».

В наші дні, майже через вісім століть після руйнації збудованого Володимиром храму, знову постало питання про відродження Десятинної церкви.

12 лютого 2000 року Президент України Леонід Кучма підписав розпорядження за номером 83/2000 «Про першочергові заходи з відродження церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві». У розпорядженні було сказано: «Враховуючи значення церкви Богородиці (Десятинної) як символу древньої української державності, її роль у справі утвердження національно-культурних традицій українського народу і беручи до уваги звернення засновників благодійного фонду «Відродження Десятинної церкви» (…) – Кабінету міністрів України переглянути Програму відновлення видатних пам’яток історії і культури України в частині включення в перелік об’єктів (…) церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві». Слід сказати, що ініціатором відбудови Десятинної була Українська православна церква Київського патріархату. 15 липня 2004 року після хресного ходу з Володимирського собору було встановлено дерев’яний хрест на фундаментах Десятинної в ознаменування відновлювальних робіт та створено фонд відбудови церкви.Пізніше це розпорядження Президента було скасоване - у вересні 2004 року Леонід Кучма видав указ про впорядкування території та будівництво пам’ятної каплички церкви Богородиці (Десятинної). Після перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка питання відбудови Десятинної церкви знову стало актуальним.

З лютого 2005 року тодішній київський мер Олександр Омельченко повідомив, що доручив почати роботи по проектуванню і будівництву Десятинної церкви. Основою проекту мав стати варіант реконструкції архітектора Логвина (1910 – 2001 рр.). Але, як пояснив Олександр Омельченко, відбудовувати церкву повністю за древніми описами не будуть. Директор Інституту «Укрпроектреставрація» Анатолій Антонюк пояснив журналістам, що будівельники планують використати лише мотиви візантійської архітектури.

Невдовзі після підписання указу Президента про відродження Десятинної академік НАНУ Петро Толочко в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» заявив про своє категорично негативне ставлення до відбудови церкви. Науковці столиці два роки тому оприлюднили звернення до громадськості, у якому застерігали, що зведення на Старокиївській горі великого архітектурного об’єкта , в основі якого буде не одна сотня паль, не відповідатиме сучасній містобудівній та геологічній ситуації, дисонуватиме з Андріївською церквою та призведе до загибелі найстарішого дерева Києва – липи.

Втім, археологічні роботи все ж почалися і тривають. На думку письменника А. Макарова, автора відомої книги «Малая энциклопедия киевской старины», відновлення Десятинної церкви стане повторенням помилки архітектора А. Стасова, чий варіант будови протирічив не тільки розташованій поруч Андріївській церкві, а й київським архітектурним традиціям в цілому. Архітектор не мав ні відповідних креслень, ні архітектурних описів, і спирався виключно на тогочасні уявлення про вигляд давньоруських храмів.

Як вважає історик-публіцист Юрій Олійник, Старокиївська гора унікальна сама по собі, оскільки містить культурний шар з пам’ятками часів неоліту, трипільської культури, скіфського періоду, зарубинецької і черняхівських культур. Тут знаходяться залишки укріплень «града Кия», поганського могильника IX-X століть, княжих палаців, садиб міської знаті, братська могила захисників Києва. Тому будь-яке будівництво і прокладання інженерних мереж приведе до реального знищення багатьох унікальних пам’яток археології і самого фундамента церкви.

Прихильник відбудови архієпископ Димитрій (Рудюк) (УПЦ КП) аргументує свою позицію у книзі «Мати церков Руських». Архієпископ переконаний, що автохтонна цегла і порох руїн не можуть бути історичним спадком для нащадків. Невже, запитує владика Димитрій, ми мали б показувати свою славну історію іноземним туристам в фундаментах і руїнах, говорячи: «Ось подивіться панове німці, австрійці, поляки, англійці – тут був храм архангела Михаїла, а тут ось Успенський собор Печерської лаври, а ось тут Десятинна церква – перший кам’яний храм нашої могутньої держави, від якої в архітектурному плані нічого не залишилося»? Дуже часто ці аргументи звучать дуже емоційно. Наприклад, владика Димитрій наголошує, що горе тому народу, який не шанує своїх старожитностей і не відроджує своїх згарищ…

Історик-публіцист Богдан Сушинський теж підтримує ідею відродження. Оглядач газети «День» Клара Ґудзик теж підтримує ідею відбудови. Вона пише, що якби людство так цінувало історичні руїни, як це роблять деякі українські вчені, всі міста і містечка на землі прикрашалися б сьогодні тільки руїнами. На аргумент про збереження історичних фундаментів прихильники відбудови відповідають так. Професор Дмитро Степовик пропонує законсервувати їх і відкрити для огляду, як це зробили у відбудованому Володимирському соборі. У новому храмі пропонується створити музей Десятинної церкви з експозицією архітектурних знахідок. А також відновити символічні гроби князя Володимира і княгині Ольги.

Не так давно поряд з археологічними розкопками без жодних дозволів з боку столичної влади якось дуже швидко виросла добротна приземкувата капличка на кам’яному підмурівку. Це «застовпила» місце парафія Української православної церкви Московського патріархату. Московський патріархат, швидше за все, автентичністю стародавнього храму перейматися не буде, його цілковито влаштує Аннєнковська «ступа». Головне – надзвичайно вдале розташування храму. Адже жоден український чи іноземний турист не пройде мимо Андріївського узвозу з його сувенірним клондайком!

Власне кажучи, саме після будівництва цієї каплиці дискусія про майбутнє Десятинної стала набирати нових обрисів. Все тихіше ставиться питання «відбудовувати чи ні?», все більше (але якось кулуарно) розгортається боротьба – в чиїй юрисдикції (УПЦ КП чи УПЦ МП) відбудовувати храм? Складається враження, що чим менше це питання обговорюватиметься громадськістю – тим швидше воно буде вирішене «в закритому режимі». Ну справді – передала ж Київрада Києво-Печерській лаврі (Московський Патріархат) церкву Спаса на Берестові! І це незважаючи на численні протести громадськості і на те, що храм Спаса на Берестові будувався як усипальниця Мономаховичів і ніколи лаврі не належав…

Майбутнє Десятинної церкви є невизначеним. Полеміка навколо її відбудови на шпальтах газет поки що стихла, і залишається велика загроза непублічного, «кулуарного» вирішення питання про її відбудову і конфесійну «приналежність». На жаль, вирішальне значення в цьому питанні можуть мати не аргументи науковців, а політичні впливи і симпатії у владі Києва і держави.

Список використаної літератури

1. Літопис Руський. За Іпатіївським списком. Переклав Леонід Махновець. – К., 1989. – С. 67. ( всього 591+ XVI стор.)
2. Визначні пам’ятки Києва. Енциклопедичний довідник. – К., Фенікс, 2005. - С. 198.
3. Голубинський Е. История Русской Церкви. Т.1. – М., 1997. – С. -181.
4. Літопис Руський. - С. 70.
5. Димитрій Рудюк, архієпископ. Мати церков руських. – К., 2005. – С. 13. (всього 107 стор.)
6. Филарет Гумилевский, архиепископ. История Русской Церкви. – М., 2001. – С. 75.
7. Визначні пам’ятки Києва. Енциклопедичний довідник. - С. 199.
8. Визначні пам’ятки Києва. Енциклопедичний довідник. - С. 199.
9. Визначні пам’ятки Києва. Енциклопедичний довідник. – С. 200.
10. Юрій Олійник. Право на руїни// Дзеркало тижня, 2005. - № 15-16.
11. Никитенко Н.Н. Русь и Византия в монументальном комплексе Софии Киевской. – К., 2004. – С. 56-58.
12. Макаров. А. Малая энциклопедия Киевской старины. – К., 2002. – С. 131-132.
13. Макаров. А. Вказана праця. – С. 145.
14. Макаров А. Вказана праця. – С. 94.
15. Літопис Руський. – С. 208.
16. Ричка В. Княгиня Ольга. – К., Видавничий Дім Альтернативи, 2004. – С. 207-211. (всього 335 стор.)
17. Літопис Руський. – С. 94.
18. Літопис Руський. - С. 246.
19. Літопис Руський. – С. 300, 302.
20. Толочко П. Русские летописи и летописцы. – СПб., 2003. – С. 28.
21. Грипась Володимир. 1240 рік: загибель Київської Русі. - Україна Incognita. – К., Факт, 2002. – C. 67-69. (всього 397 стор.)
22. Грипась Володимир. Вказана праця. – С. 66.
23. Визначні пам’ятки Києва. Енциклопедичний довідник, - С. 199.
24. Втрачений храм. Десятинна церква у Києві (996-1896рр.) // Політика і культура №17 (148) 21-24 травня 2002. – С. 46.
25. Костомаров М. Київський митрополит Петро Могила // Хроніка 2000. - №60. – К., 2004. – С. 30.
26. Димитрій Рудюк, архієпископ. Мати церков руських. – К., 2005. – С. 34.
27. Світлана Галата. Торгівля святістю // Україна молода, - 2005. - № 169, - 14 вересня. – С. 5.
28. Визначні пам’ятки Києва. Енциклопедичний довідник. – С. 199.
29. Болховітінов Євгеній, митрополит. Вибрані праці з історії Києва. – С. 28. Цитата за книгою: Димитрій Рудюк, архієпископ. Мати церков руських. – К., 2005. – С. 21.
30. Димитрій Рудюк, архієпископ. Вказана праця. – С. 63.
31. Петров М. Скрижалі пам’яті. – К., 2004. – С. 124.
32. Димитрій Рудюк, архієпископ. Вказана праця. – С. 40.
33. Захарченко М. Киев тепер и прежде. - К. 1995. - С. 210.
34. Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. Ч. 2. – К., 1995. – С. 179.
35. Визначні пам’ятки Києва. Енциклопедичний довідник. – С. 199.
36. Юрій Олійник. Миро чи сльози? // Дзеркало тижня, 2005. - № 7, 26 лютого. – С. 19.
37. Дзеркало тижня. – 2000. - 15 червня
38. Юрій Олійник. Право на руїни. // Дзеркало тижня, 2005. - № 15-16, - 23 квітня. – С. 21