Повідомлення про помилку

Strict warning: Only variables should be passed by reference в eval() (рядок 3 із /var/www/clients/client232/web273/web/modules/php/php.module(80) : eval()'d code).

Павлюк Яна, студентка ФБТ, БІ-01

Події та новини кафедри

Я народилась і виросла в славному місті, вся слава якого залишилась на сторінках підручника для п'ятого класу. Росла і вчилась, як і всі однолітки, доки в намаганні відірвати мене від соціальних мереж батьки не подарували мені першу художню книгу.
Саме з тих пір спілкування з нормальними людьми мені давалось все тяжче, зате я знайшла справжніх друзів, хоч і трошки вдарених книгою по їх світлій голові. Вперше я спробувала написати книгу в дванадцять років, але вона вже давно зникла з мого комп'ютера, і слава всім богам. Ви б точно не захотіли її читати.

Зате це був веселий початок мого складного шляху. Я спробувала написати ще кілька витворів, до яких точно повернусь, але знайшла я себе в жанрі оповідань. Перше оповідання мені трохи соромно перечитувати, але можете спробувати, воно доволі веселе в своїй надмірній фаталістичності.
Зараз я пишу роман в оповіданнях в жанрі детектив. Тобто кожен новий розділ – нова справа для головної героїні. Але ближче до закінчення всі сюжети переплетуться і нас очікує цікава в психологічному і сюжетному плані розв'язка.
Сподіваюсь, я зможу його дописати і не загинути під горою виправлень. Тримайте за мене кулачки!

 


Уроки вічності

1532 Невеличке іспанське селище

Ранок був цілком звичайним і світлим. Сім’я ні про що не здогадувалась. Звинувачення прогриміло швидко і несподівано. Марію, дружину Педро, звинуватила в чаклунстві сусідка, мовляв вона бачила, як жінка ввечері підкладала яйце в ясла худобі.

У Марії і Педро було трійко малолітніх дітей і батько сімейства постав перед вибором. Врятувати кохану дружину чи життя.

Марію вже схопили, а він стояв і думав. Дружина обернула на нього очі в сльозах, та це нічого не змінило. Педро зблід і коротко кинув:

― Заберіть від мене це втілення диявола. Мені нічого сказати, ― і відвернувся від матері його дітей.

Жінку поволокли до пастора. Вона витерпіла все, не підтвердила звинувачення навіть під тортурами, адже вірила, що її коханий прийде і врятує. До останнього.

Педро ж тим часом сидів в будинку і дивився в одну точку. Він вже був готовий зірватись і побігти за катами, але його зупиняло усвідомлення того, що діти зостануться без обох батьків. А, можливо, підуть вслід за ними на вогнище. Суворі реалії не давали навіть шансу на свободу.

Наступного дня народ зібрався на площі. Багато хто знав Марію, щодня здоровався з нею, нерідко бачив на базарі. Але сьогодні перед ними стояла не звичайна знайома, а пособниця Диявола. Відьомське створіння. Всі з осудом дивились на жінку. А маленькі діти почали закидати камінням. Такі маленькі, а вже жорстокі. Ненависть їм прививали з народження. Але якщо завтра на плаху виведуть їхню матір, чи вчинять вони так само? Чи зречуться найріднішої людини? Але історія не про них.

Педро стояв в задніх рядах. Він розумів, що побачене принесе йому лише біль, але не міг не прийти.

Марія стояла високо піднявши голову. Вона сподівалась, що той, кому вона довірила життя, захистить її. Забере з цього пекла і подарує спокій. Коли їй на шию натягали мотузку, жінка все ще вірила в чоловіка. Надія не згасала в її очах, доки мотузка не здавила її горло.

Коли Марія задихалась, вона відчувала лише розчарування. Він навіть не спробував. Просто забув про серце, що билося лише для нього, а зупинилось на радість катам.

А Педро стояв і дивився. Не міг повірити, що вона померла. Знав, що до того йде, але сподівався, що дружина виплутається.

Прийшовши додому, він поглянув на дітей. Вони того коштували? Чи його зупинило щось інше? Страх за себе?

Чоловік занадто пізно зрозумів наскільки слабким був. Він зрадив свою дівчинку, що сподівалась лише на нього. І для чого йому таке життя? Для чого воно дітям? До останнього подиху їх будуть цькувати за матір. Він лише зламав малим життя.

Чоловік швидко прийняв рішення. Педро підняв дітей і запропонував їм молока. Остання трапеза. Маленькі дітки з насолодою пили молоко, не знаючи, що сильна отрута їх скоро вб’є.

Педро вийшов до лісу і знайшов перше ліпше дерево. Якщо він не зміг врятувати кохану, то має піти вслід за нею.

На ранок селяни знайшли лише тіла вбитих діток. Чоловіка ніхто навіть не шукав. Лише одна жінка підійшла до безвольного тіла.

― Шкода, що ти так легко подох.

1657 Королівський двір Франції

П’єр дивився на кохану дружину і усвідомлював наскільки він її любить. Висока пишногруда жінка в дорогих шатах належала лише йому. Чоловік був вже ладен махнути рукою на королівський бал. Коли поруч з тобою такий скарб, не хочеться відволікатись. Але король Людовик не відрізнявся терплячістю, тому пара вже крокувала по коридорам, коли їх настигли гвардійці.

― Наказ короля : доставити графиню в бальний зал.

Подружжя переглянулось, але перечити не наважилось. Марія спокійно протягнула руку і відповіла:

― Я повністю покірна волі короля.

П'єр навіть не здогадувався що чекає на них сьогодні. Сотні разів він наступав на одні й ті самі граблі, але кожного разу як вперше.

Король дуже не любив непокірних. А ще більше він ненавидів зради. Як нікчемна графиня насмілилась на таке! Сьогодні він збирався дізнатись.

Марію звинуватили в зраді короля і катували до ранку. Вона назвала імена всіх учасників справи, крім одного. Її коханий чоловік був не просто одним зі змовників. Він очолював цей рух. Він сам хотів сісти на трон.

П'єр тим часом не міг нічого зробити. В нього було недостатньо сил. Одного за одним його друзів і знайомих заарештовували. Кожного з них чекала страта. Але справа перш за все. Він має жити, навіть якщо всі загинуть. Він має довести справу до кінця. Не можна підводити народ.

― Передай їй отруту, ― попросив граф слугу. П'єр хотів помилувати дружину, щоб та не страждала від вічних тортур.

Марія не повірила, коли їй в камеру передали флакон. До останнього вона сподівалась, що її лицар врятує від неминучої гибелі. Або згине разом з дружиною. Навіки поруч. І в горі і в радості.

Але П'єр забажав смерті коханій. Просто усунув перешкоду. Звів нанівець роки кохання і вірності.

― Шкода, ― сумно сказала Марія і випила. Останні хвилини життя жінки пройшли в розчаруванні і самотності.

Чоловік картався з того моменту, як слуга закрив двері. Він не мав так вчиняти. Це неправильно. Він має щось вдіяти. Але що? Треба тікати. Але ворота закриті. Та й нащо жити, якщо в цьому немає сенсу.

― Маріє, люба Маріє. Що ж я накоїв, ― втомлено бормотав чоловік доти, доки в двері не зайшли стражі і не попросили його на вихід.

П'єр не бачив сенсу противитись. Справа всього його життя була загублена. А разом з нею і Марія. Від його руки. Зі світу швидко вимивались фарби. Його навіть не здивувало те, що зрадником виявився кращий друг. П'єр лише тихо чекав на смерть.

Коли меч просвистів біля його шиї П'єр подумав лише про те, що якщо він не зміг врятувати дружину, то має піти вслід за нею.

Лише одна жінка простояла до кінця страт. Вона дивилась як тіло виносять і промовила лише одну фразу, що промовляла знов і знов ось вже багато років, стоячи над безвольним тілом:

― Шкода, що ти так легко подох.

1941 СРСР

Війна прогриміла несподівано. Всі вірили в міць власної держави. Кожен сподівався, що горе омине його дім. Сподівався на краще.

Але війна не пройшла повз Марію і Петра. На сході сонця перші вистріли прогриміли над їх селищем, змивши назавжди звичний спокій і порядок.

Фашисти зайшли в село нахабно і грубо. Били людей і ґвалтували невинних дівчат. Відчували свою владу над людськими життями. Ця влада п’янить і забирає розум. Не залишає навіть права на совість. Лише бажання нищити.

Марія намагалась втекти. Її швидко перехопили. Удар прикладом по голові і більше жодних думок про втечу. Хлопці втягли дівчину додому і засміялись. Після хорошої битви потрібна розрядка.

Двоє пішли в комору і витягли скромні пожитки сімейства. Але головна страва була попереду. Вдосталь наївшись, солдати поглядали вже на дівчину без пам'яті.

В цей же час її чоловік ховався під ліжком. Дивлячись на цю потворну сцену, він все не міг зробити вибір. Чим він допоможе? Він просто нічого не змінить.

Але столітня пам'ять дала про себе знати. Сама підсвідомість прокричала «Наважуйся. Зроби хоч щось!».

Він дістав рушницю батька і вперше за всі втілення зробив вибір: вчинити сміливіше і врятувати свою кохану, востаннє. Петро, вибравшись зі свого укриття, натиснув на курок.

І падаючи на землю, поруч з рідною дружиною, в голові пронеслась одна думка: «Нарешті разом».

В світлицю спокійно ввійшла жінка. Вона посміхнулась і закрила очі подружжю.

― Я рада, що ти засвоїв мій урок. Ти заслужив на спокій, Петросе.

438 рік до нашої ери Афіни

Кассандра з нетерпінням чекала на коханого. Ось вже три роки вона готувала подарунок, що мав звеличити їх любов. Піднести до вічності.

Чарівний еліксир, що має дати безсмертя і владу.

Петрос мав прийти за годину, коли дівчині прийшов лист.

«Через десять хвилин, в публічному домі»

― Зав’язка цікава, ― промовила дівчина.

Щоб її не побачили, чаклунка наклала просте закляття відведення очей. Публічний дім не те місце, де треба показуватись. Але про всі правила і повчання вона забула, коли побачила те, що хотів показати автор листа.

Петрос стояв на порозі і спілкувався з дамою не занадто обтяженою мораллю. Яскраво нафарбовані губи усміхались її коханому, чоловікові її мрії.

Кассандра просто повернулась і пішла назад. Влаштовувати сцени ― вище її достоїнства.

Відкрились тяжкі двері. Чоловік усміхнувся і простягнув руки до чаклунки. Але побачивши очі дівчини, передумав.

― І коли ти збирався розповісти мені про вашу інтрижку. Марія, виросла в тому домі, жила по нав’язаним правилам, була бита життям. Романтичний образ.

― Ти слідкувала за мною!

― Що!? ― скрикнула дівчина. ― Я дізналась про твою зраду, а тебе хвилюють деталі!

― Я люблю тебе, однак її теж, ― відвів очі Петро.

― Але вибір треба робити завжди! Ви разом вже три роки! ― перевернула стіл чародійка, крикнувши.

― Я не можу, ― мало не плачучи відповів чоловік.

― Тоді я тебе навчу, ― відповіла дівчина і закликала магію. Блискавка влучила в тіло вже колишнього коханого і в його пасію.

Кассандра схопила еліксир з тумби і ковтнула. Вона особисто збиралась прослідкувати за уроком.

 


Сходинки вічності

Підіймаючись гранітними сходинками гравці навіть не здогадувались чим закінчиться гра в цьому будинку. А дім був дійсно визначним, побудований в сімнадцятому столітті, він досі зберігав велич минулих поколінь. Кожна цеглина віяла старістю і вічністю. Реставратори добре попрацювали над цілісністю будівлі і зберегли її в первозданному вигляді. Справжня мрія будь-якого реконструктора.

Оголошення дали самі господарі. Мовляв, чого даремно витрачати таке красиве місце. Через три дні повний склад гравців був зібраний, а через тиждень почалася гра, що більшості з учасників принесла смерть, та ніхто з них про це ще не знав.

Але розказувати треба по порядку, тому почнемо з вечора 13 грудня 2019 року. Здавалося б, нічого дивного, проте п’ятниця тринадцятого додавала азарту і п’янила людей, що зібрались в холі.

― Вражає? ― Запитала Лера подругу.  Сьогодні дівчина була ельфійкою, що не дуже відповідало її бойовому духу.

― Визнаю, має свій шарм, ― холодно відповіла Анастасія, що завжди надягала на себе лише один наряд, одну сутність і повністю відповідала їй зовні і з середини.

Разом з дівчатами там стояли друїд Павло тридцяти років, відьма Алла, коханка одного впливового юриста і некромант Андрій, молодий безробітній хлопець, який досі жив у власних мріях. Компанія зібралась різноманітна.

Однак головними в цій дивній грі були господарі балу. Про них було відомо зовсім небагато. Начебто, дім дістався їм від дальнього родича Мстислава, що був ще більш дивакуватим дідом і трясся над своєю територією як над найбільшим скарбом. Поговорювали, що його охорона могла вбити будь-кого, хто наважиться зайти на господарські землі. Єдиним заходом був бал, який він дав сто років назад і з якого ніхто не повернувся. Проте такі моторошні історії не зупинили гравців, що сьогодні завітали до «Замку князя темряви», вони лише розпалювали цікавість.

Даяна і Любомир стали на ніч русалкою й вовкулаком. Дивним чином брат і сестра відтіняли один одного і становили вбивчий тандем таємничості і шарму.  

― Вітаю вельмишановних гостей та запрошую до традиційного частування, ― промовила дівчина.

― Кожен з вас, в подяку за честь, що вам надана, має випити по келиху за здоров'я нашого батька і господаря цієї гри, ― продовжив Любомир і махнув рукою.

Келихи самі попливли повітрям і вражені гості не змогли не випити хоча б по ковтку. Наступної миті їх життя змінилось навіки.

― Кожен з вас отримав силу свого персонажа, ― почала Даяна.

По традиції, продовжив брат:

― Всього на день вас чекає велич, якої ніколи не досягли б смертні.

―А на вічність отримає лише один з вас, ― завершив господар гри.

Немолодий чоловік з мудрими старими очима посміхнувся. Всі гості оторопіли. Кожен з них відчув незримі зміни в самій душі. Лера і Анастасія переглянулись. Ельфійка стала, нарешті, походити на чарівний народець, постава випрямилась, волосся подовшало, а шкіра стала ледь помітного зеленого відтінку. Такі метаморфози відбулись з усіма гравцями.

Анастасія поглянула в дзеркало, що стояло в дорогій золотій оправі одразу навпроти дверей. На диво, дівчина не дуже змінилась. Ті самі довгі чорні коси, по обидві сторони від обличчя, гордовитий холодний погляд, гострі хижі рухи, лише шкіра стала ще більш блідою, а райдужка ока змінила колір.

Господарі заходу оголосили правила майбутньої гри

― Сьогодні вам необхідно знайти камінь сили та зберегти його до сходу сонця, ― промовила Даяна.

― Тоді ви станете частиною нашої сім'ї та отримаєте вічність у подарунок, ― продовжив Любомир.

― Інші ж загинуть прославляючи безсмертного. Їх остання кров дасть сили нашій сім'ї жити і процвітати ще століття, ― пафосно завершив володар гри.

― Дозволяється: використовувати всі підручні засоби та власну магію, вбивати і нищити. Забороняється: забирати силу суперників собі. Також вічними муками карається спроба нападу на членів нашої сім'ї, ― зачитала правила дівчина.

― Кожен з вас отримає підказку де шукати камінь. Вона одна може привести вас до цілі, але можна і відбирати записки у вбитих, це підвищує шанси на перемогу ― оголосив брат.

― Нехай кожен з вас сьогодні доведе силу власного розуму і духу. Боги допоможуть переможцю, ― проголосив чоловік і клацнув пальцями. Гримнула блискавка. Гравці отримали по крихітній записці, що могла привести до перемоги і перенеслись в різні частини будинку. Гра почалась.

Павло опинився посеред ванни і прочитав надпис «Друїди здавна славились мудрістю і зв’язком з природою. Об’єднай дві сили в одну і нехай серце поведе тебе до величі».

Чоловікові в житті було досить сумно. Ненависна робота, невдале особисте життя та кредитори, що наступали на п’яти, не залишали місця радощам і розвагам. Єдиною розрадою були для нього рольові ігри. Тут кожен міг стати кимось більшим за звичайного невдаху і натягнути на себе бажаний образ. Так вчиняв і Павло. Його заповідною мрією було отримати мудрість і силу, що стала б провідником в життя лідерів. Сьогодні ця мрія здійснилась.

Тим часом наш новоспечений друїд став розбиратись у власних можливостях. Йому піддавалось спілкування з рослинами. Чоловік одразу почув голос фікуса, що стояв на підвіконні. Це був просто шепіт, який розшифрувати було дуже складно, але все ж хоч який дар. Також герой зміг управляти водою. Ввімкнувши кран він побачив як потік «тікає» від нього, ухиляється, покірний найменшому поруху пальців.

Павло не одразу здогадався як виконати написане. Як з’єднати воду і голос рослин. Але згодом зрозумів, що мова йшла не про це. Необхідно було зрозуміти що казали йому трави. Проявити всю мудрість, яка в нього була бодай в зачатках і отримати омріяну силу і славу.

Алла опинилась в кухні. Рівні ряди столових приборів спокійно дивились на розкішну красуню перед ними. Сама ж дівчина була вкрай розгублена. Вона не хотіла брати участь в цій дурнуватій грі на потіху катам. Навіть не поглянувши на папірець, що опинився в її долонях, Алла рвонула на вихід. Або в двері, які, на її думку, вели на волю.

Дівчиною вона була не дурною, хоч і обрала далеко не інтелектуальний спосіб життя. З малечку їй торочили, що головна сили жінки ― краса. Навіть після стількох років Алла не відмовилась від дитячого девізу. Красою вона заробила все, що на сьогодні мала. Мистецтво бути коханкою не таке вже й просте. Потрібно мати великий талант в психології, щоб правильно тиснути на чоловіка. Знати коли просити подарунки, а коли самій готувати.

Рольовиком вона стала з нудьги. Їй сподобалось прокачувати свої акторські здібності, що були такими корисними в її житті. Також дівчину захопили нові світи. Безмежна свобода вибору і дій. Втім для того, аби прийняти участь в такому безумному і відверто небезпечному заході, вона мала недостатньо запалу і забагато інстинкту самозбереження.

Дівчина одразу з дверей махнула до вікна. Здавалося б, просто вибий вікно і свобода в руках. Алла вже замахнулась стільцем, але з кутка прозвучав голос:

― Нічого в тебе не вийде. Розіб’єш вікно і помреш, ― сказала Даяна. Зараз, під освітленням свічок уздовж червоного коридору, стали особливо помітними її особливості в зовнішності. Дівчинка років п’ятнадцяти виглядала доволі колоритно. Довге світле волосся з ледь помітним зеленим відливом, великі блакитні очі і прозора спина. Можна було побачити русалку наскрізь.

― Будь ласка, відпусти!!! Я не заслужила на це, ― заплакала дівчина.

― Правильно. Саме через це батько дає шанс врятуватися тому, хто стане сильнішим. Лише один з гравців отримує право на життя. Я проходила через це, тому розумію тебе. Але нічого вдіяти не можу. Це просто гра, ― потиснула плечима Даяна і щезла.

Алла з заплаканим обличчям підвелась і продовжила шукати вихід. Перевірити свої сили їй навіть в голову не прийшло. Вона пройшла ще три кімнати серед яких знайшла ванну, де було розбито дзеркало і картинну галерею з монументальною величчю історії. Вона навіть на мить затрималась.

За поворотом відьма побачила Павла. Чоловік з закривавленим шматком дзеркала і порізаною рукою стояв біля вікна і безперервно дивився на квіти. Вигляд в нього був на рідкість відчуженим. Та Аллу це не зупинило. Вона кинулась до товариша по нещастю і швидко заговорила.

― Нарешті, я так рада зустріти когось нормального. Що тут відбувається?! ― скрикнула вона і миттю затараторила. ― Нам терміново треба шукати вихід. Ці маніяки нас повбивають!

― Я не піду на вихід, доки не отримаю бажаного, ― холодно промовив друїд і повернув свої водянисті очі на дівчину, ― І ти мені в цьому заважаєш.

Один змах закривавленим склом і Алла навіть не встигла скрикнути. Тіло швидко покинуло життя. Перша кров пролилась на мармур підлоги.

Лера з’явилась в спальній. Широке ліжко з балдахіном і позолочені тумби не змогли скрасити її шоку. Зі звичайної студентки перетворитись на… кого? Жертву маніяка? Божевільну? Очі швидко забігали по кімнаті. В ній було велике різне вікно з захопливим вітражем. На відміну від Алли, Лера з легкістю розсунула ставні. Вона знаходилась на другому поверсі, утім могла вижити, стрибнувши звідти. Та тут її чекав облом.

― Можеш навіть не пробувати. Закляття вб’є кожного, хто спробує вийти. Не найкраща смерть, ― майже повністю відтворив промову сестри Любомир.

― Що тут відбувається?

― Просто гра. Виграєш ― отримаєш вічність, програєш ― і тобі вже буде все одно. Чому б не спробувати.

― Тобто чарівні сили, що ви нам дали реальні? ―  з сарказмом промовила ельфійка і стала бродити кімнатою. ―  Напевне, я просто з’їхала з глузду. Такого не буває.

― Я також так думав, але щоб виграти треба зібратися і просто повірити. Вибору в тебе все одно немає, ―  закінчив хлопець і просто розчинився в повітрі.

Якщо не можеш зупинити хаос ― очоль його.        

Так подумала і Лера, задумавшись над ситуацією. В світі рольових ігор вона з юності і готова була до диких поворотів. Погляд впав на дрібний клаптик паперу в її руках. Треба було негайно подумати над розгадкою.

«Світло ― основа життя на землі. Кожен має цінувати його вплив. Сьогодні дар бачити може врятувати твоє життя».

― Божевільні шифрувальники, ― зло кинула дівчина і окинула поглядом кімнату. З корисного підмітила лише підсвічник, але це було явно не магічне світло, тому ельфійка просто не зважила на нього. Вітер з вікна обдавав холодом спальню і Лера забажала, щоб воно нарешті закрилось і не дратувало фантазію неможливістю виходу. Ставні миттю підкорились.

― Значить такий ти, чарівний дар.

Дівчина покинула кімнату і виглянула в коридор. Через довгий простір тягнулась крихітні різнокольорові лінії. Підказка була не такою вже й безглуздою.

Подумавши логічно, ельфійка серед десятка кольорових ліній вибрала червону, адже це був колір магії крові, що використовувалась в жертвопринесеннях.

«Думай про все, як про гру» ― весь час про себе повторювала дівчина.

Через три повороти вона наткнулась на Павла. Кривава пляма, що псувала довгий балахон, явно натякала на те, що він тут не в хованки грає.

― Яка приємна несподіванка, ― почав друїд. ― Жертва сама йде в руки. Якщо ти тут, то я на правильному шляху. Ось і продовжу, по твоїй смерті, ― усміхнувся чоловік,  піднявши закривавлений уламок дзеркала. Ставки стали рости.

Перший замах виявився невдалим. Дівчина вміла постояти за себе й не дала права на другий. Декілька ударів в голову і чоловік впав на підлогу. Його підвела самовпевненість. Лера хотіла вже всадити уламок в горло власника, однак передумала. Їй випала нагода випробувати нові сили. З третього разу вона зрозуміла принцип. Треба було не лише забажати, але й точно уявити виконання. Один порух і повітряне лезо розрізало горло невдасі, що все життя лише мріяв про велич. Ельфійка не шкодувала. Вона лише повернула бумеранг.

Андрія закляттям нікуди не перекинуло, він залишився в залі, де їх пригощали кати. Проте наодинці. З одного боку все, що тут відбувалось скидалося на безглуздість. З іншого ― все було так, як він того бажав. Сила і шанс стати героєм.

Хлопця завжди манили пригоди, де лицар в золотих латах рятував прекрасну принцесу від дракона. Ідеальний романтичний образ. Приклад хоробрості й відваги. Взірець.

Тому Андрій досить легко прийняв правила гри і поглянув на підказку.

«Шепіт тих, хто був як ти, але програв життя, приведе до твого шансу не впасти вслід за ними»

Інформативно.

― Шепіт. Треба його почути, ―  наставляв себе хлопець. Простоявши так хвилини три він зрозумів, що треба діяти, а не просто стояти.

Андрій, пройшовши у другі двері, побачив кухню. Не дуже героїчно, втім зброю треба мати завжди. Він взяв декілька кухонних ножів і сховав під одягом.

Сам того не знаючи, герой майже повністю повторив шлях Алли, скоро застигши над її ще теплим тілом. Утім вразило його не це. Над трупом хлопець побачив димку. Слід смерті. Розгадка була аж занадто простою.

Закривши очі знову, новоспечений некромант вже мав уявлення що робити. Крізь мертву тишу він почув тихий шурхіт душ. Їх вічний крик, що ніхто не міг розтлумачити. Він побачив привидів. Тих, хто програв життя.

Спочатку вони просто без перестану говорили. Кожен хотів донести свою думку. Потім відділився один голос. Найгучніший.

― Смерть в цьому домі. Смерть йде по вашим слідам. Смерть чекає на вас.

― Як їх перемогти?

― Камінь! Камінь! Камінь! ― голосно закричали привиди разом.

Андрій не витримав і втратив свідомість.

Анастасію перекинуло в картинну галерею. Треба сказати, що дівчина відрізнялась від інших гравців. Вона підозрювала що тут може відбутись. Звісно, на магічні метаморфози й можливість смерті вона не підписувалась, але про те, що в древньому особняку буде щось дійсно таємниче вампірша здогадувалась. Та юні журналісти готові на будь-які безумства заради першого гучного репортажу.

На те, щоб підкорити емоції в неї пішло значно менше часу, ніж у попередніх героїв. Через хвилину вона вже ковзала поглядом по містичних ілюстраціях.

Вони відображали історію будинку. Компанія садистів зі стажем обрала це місце далеко не випадково. В часи язичництва саме тут намагались знайти секрет безсмертя. Сотні невинно загублених душ були поховані в цій землі. Після приходу християнства тут поховали і всіх експериментаторів. Щоб були ближче до народу, можна припустити. Місце стало ще сильнішим, почало приваблювати людей з даром. Відьом і віщунів, ніби магнітом, тягнуло до цього місця, де вони й помирали. Земля бажала харчуватись постійно.

Зі статистики вибився один поляк, що зміг підкорити силу самої Смерті. Приносячи жертви, він виторгував допомогу і захист всій сім'ї, доки його більш талановитий потомок не придумав як отримати справжню міць. Чоловік віднайшов філософський камінь, так омріяний алхіміками. Художнику дуже гарно вдалося відобразити посмішку, що вінчала роки пошуків і поневірянь.

Так розпочалась історія ігор.

Анастасія поглянула на записку

«Розгадка там, де почалась історія твоєї вічності. Нехай відображення темної душі покаже правду»

І маленька приписка

«Я був би радий, якби виграла ти. Такі люди не завадять в моїй сім'ї»

Як великодушно.

Серед інших загадок, ця була доволі проста.

Історія почалась з передпокою, де герої отримали еліксир. Туди дівчина й збиралась відправитись, коли почула кроки. Алла зайшла в кімнату. Сьогодні Анастасія отримала силу вампіра, а тому її інстинкти спрацювали ще до того, як дівчина отямилась. За мить вона злетіла до стелі і з висоти дивилась на суперницю. Відьма була занадто налякана, щоб щось помітити, та затрималась біля картин. Здогадайся вона доторкнутись до полотен, можливо залишилася б живою, втім страх повністю оволодів її тілом і душею.

Анастасія залишилась так висіти доти, доки Павло не пішов з того коридору нагору. Потім дівчина трохи невдало спустилась, гепнувшись об підлогу, і пішла шукати ціль.

Вампірша відчувала сотні запахів та знадобилось небагато часу, аби знайти правильну дорогу. Проте дівчина трохи заплутала, промахнувшись дверима, і забула про безпеку. Вийшовши, вона побачила Андрія. Той в безпам’ятстві лежав на підлозі. Анастасія почала оцінювати перспективи.

Звісно, простіше було вбити його, доки суперник не прийшов до тями. Однак героїня не була настільки жорстока. Вона вирішила привести до тями некроманта та спробувати домовитись з ним.

Відкривши очі, хлопець одразу потягнувся за ножем, та прискорені рефлекси вампіра не дозволили йому навіть спроби.

― Потягнешся за зброєю ― протягнеш ноги, ― категорично заявила дівчина.

― Я потрібен тобі, ― трохи верескливо сказав «лицар».

― І навіщо ж?

― Я знаю секрет їхньої слабкості.

― Теж мені новина. Я здогадалась. Утім з довбонутими на голову садистами загинемо і ми.

― Ціль справжнього героя ― викоренити зло і відновити справедливість, не шкодуючи життя! ― пафосно відповів хлопець.

― Тоді ти мені не дуже й потрібен.

Анастасія вже збиралась йти, коли почула кроки подруги. Відважний герой одразу сховався, не сильно здивувавши дівчину.

― Привіт подружко. Радієш? Заманила нас сюди, а тепер виграти хочеш? Хитро.

― Я не знала що тут відбувається.

― Кажи прямо ― тебе це не турбувало. Головне ― репортаж яскравіше. Твоя гординя погубила нас обох

Ельфійка нанесла удар першою. Вона змалечку вчилась стояти за себе. Але і у Анастасії був козир ― вампіри явно сильніші за ельфів. Удар за ударом, а рахунок залишався рівним, доки Лера не вирішила використати силу. Вона зосередилась і направила повітряне лезо на вже колишню подругу.

― Ти впевнена в цьому? ― підвела очі вампірша.

― Абсолютно, ― холодно посміхнулась подруга.

Наступної миті довгі гострі кігті перерізали горлянку амбіційній вбивці. Останній хрип зірвався з її вуст. Перелякана журналістка усвідомила що натворила. Тремтливими руками вона намагалась зібрати кров. Дівчина ще більше зблідла.

― Стій! Стій! Я не хотіла! ― Анастасія пустими очима подивилась на закривавлені руки. Щось в її душі обірвалось.

В той час Андрій активно шукав камінь. Він прочитав записку випадкової союзниці і вирішив поставити крапку в існуванні нелюдських паразитів. За дзеркальною рамою хлопець побачив невеличку нішу. Там був схований корінь всіх бід героїв. До нього, щоб привітати, з’явився Любомир.

― Знайти камінь це, звісно, добре, але до сходу сонця ще пів години. Чи зумієш ти його втримати? Дивлячись на тебе я дуже сумніваюсь, ― окинув його оком вовкулака. ― Я хотів собі брата, одначе, зважаючи на ситуацію, зараз надам перевагу сестрі.

― Ти мені не станеш родичем, мерзотне створіння! ― викрикнув хлопець і кинув камінь на підлогу, щоб розбити.

Не вдалося. Використавши часткову трансформацію, Любомир встиг схопити останнє, що тримало його життя. А Даяна тим часом спокійно просунула руку крізь грудну клітку Андрія і з садистською посмішкою сказала:

― Як добре, що ти сьогодні не помреш. В мене буде шанс знущатись над тобою вічність.

Тим часом повернулась Анастасія. Її нітрохи не здивувала картина, що відкрилась погляду. Герої рідко бували розумними.

Вона підійшла до Любомира і прийняла артефакт з його рук.

― Думаю, тепер це моє, братику.

― Не можу заперечити, моя люба.

За спиною дівчини зі спалахом блискавки з’явився хазяїн будинку.

― Я радий, що моя ставка спрацювала. Журналісти завжди мене забавляли. Нас чекають змістовні розмови довгими безсмертними вечорами, ― посміхнувся господар гри.

― Не сумнівайтесь, таточко, ― поклонилась новоспечена Безсмертна.

До вічності ведуть сходи зі скла і крові.

Ти готовий пройти ними?

 І чи залишишся опісля собою?

 


Уривок Перо і револьвер

Анна перегортала сторінки чергової книги, яку накатав про неї цей бездарний писака. І чому клани досі не затулили йому рота?

В коридорі роздався глухий стукіт підборів і дівчина скинула ноги зі столу, аби привітати чергову клієнтку. Новий привід розстатись з життям впевнено крокував назустріч.

До офісу зайшла молода жінка років двадцяти в кремовому брючному костюмі і з масивним перснем на руці. Її довге русяве волосся було зібране в вишукану косу, при спробі повторити яку Анна зламала б собі всі пальці. Вона мала статус і владу, але головною в цьому кабінеті була всього одна жінка, яка зараз слідкувала за кожним рухом дівчини, зберігаючи при цьому розслаблений вигляд.

― Добрий день, панянко, ― кивнула найманка. ― Що ж до моїх воріт привело онуку нині покійного Остапа Мирного? Прийміть мої співчуття.

― Мій дідусь вас дуже поважав, панно Новак, ― розправивши плечі, заявила вона. Анна лише хмикнула про себе на цю маленьку спробу повернути контроль. ― І зараз, коли мені потрібна допомога в вельми делікатній справі, я вирішила, що ви будете найкращим варіантом.

― Як мило з вашого боку, принцесо, ― не втрималась найманка. ― Уважно слухаю, Валерія, що привело тебе до мого скромного порогу. Здається, в нашу останню зустріч ти назвала мене бездарною шахрайкою без морального компасу, яка лише й може, що сіяти розбрат і паніку.

― Це було два роки назад, Анно, я виросла і змогла зрозуміти, що світ набагато складніший, ніж я могла тоді уявляти, ― скривилась вона. ― Ти мені допоможеш?

― Будь-який каприз за ваші кошти, ― фиркнула дівчина і підійшла до полиці, на якій стояла пляшка колекційного віскі. ― Думаю, з допінгом розмова піде краще.

         Валерія з Анною розвалились на дивані і поклали ноги на столик. Гостя втомлено закрила очі і почала розказувати:

― І після смерті виявилось, що спадкоємців в нього більше, ніж снігу взимку. Кожен так і тягнеться відтяти що-небудь від багатомільйонного спадку. Мій братик вирішив взагалі розгрібати жар чужими руками і найняв твій колишній клан, аби знайти чортову монету.

― А в чому фішка? У старого зовсім дах поїхав? Він же міг просто переписати все на тебе і не влаштовувати цього цирку, ― здивувалась Анна. Вона покачувала в руці склянку, так і не відпивши з неї, тоді як Лера була майже на фініші своєї алкогольної кар’єри.

― Дід був помішаний на всіляких загадках і завданнях, а ще просто боготворив свою колекцію. Ось і вирішив, що спадок отримає лише «гідний статусу спадкоємця». Варто лише доповнити його колекцію стародавньою скіфською монетою і отримаєш головний приз цього шоу, ― хмикнула дівчина і залпом допила віскі. ― Допоможеш? Ти ж знаєш, за мною не постоїть.

― Як-небудь домовимось, ― махнула рукою Анна, вже роздумуючи над розгадкою. ― Викликати таксі?

― В мене тепер є шофер, ― відмовилась Валерія, надто рівно пересуваючись кабінетом. Найманка думала, що після такої кількості випитого доведеться тягнути її до машини. ― Начальник охорони трохи панікує.

― Я подзвоню, коли щось знайду, ― закрила за хорошою знайомою двері Анна і поплелась до комп’ютеру. День переставав бути нудним.

Дівчина взяла ноутбук і поплелась в кафетерій на першому поверсі. В офісі, не дивлячись на всі старання дизайнерів, було відверто незатишно. Надто чисто, рівно і впорядковано, чого терпіти не могла Анна. Скляні полиці, чорний стіл, білі стіни з чорними візерунками, і навіть диван, який був неймовірно зручним, не могли втримати найманку в цьому зосередженні стерильності і бездушності.

Внизу вирувало життя, метушились люди, які весь час кудись поспішали. Запах кави і шоколаду змушували повірити, що вона досі жива і  це саме те про що вона завжди мріяла. Правда, брехати собі довелось недовго. Поруч присіла Марійка і забрала всю увагу на себе.

― Що сьогодні? Знайшла чергову самовбивчу місію, яка, нарешті, витягне тебе з чорного суму, як би ти його не заперечувала? ― Фиркнула подруга, обережно присідаючи за столик.

― І чому навколо мене одні психологи? ― Закотила очі Анна.

― Хей, я твоя одногрупниця, ― штовхнула її в плече дівчина. ― І перестань тікати від моїх питань! Весь час переводиш тему.

― Знайшла. Достатньо цікаву і достатньо самовбивчу. Але в цьому замішаний Денис. Це мене турбує, ― задумалась найманка. Зустрічатись з колишнім напарником зовсім не хотілось.

― Впевнена? ― Здивувалась Марійка, адже небажання перетинатись у них було спільне.

― Нікого іншого тато на це завдання не відправив би, ― легко знизала плечима дівчина, слідкуючи за маленькою дівчинкою, яка нарізала кола по залу.

Мить і вона перечепилась через ковдру і полетіла прямо на куток сусіднього столу. Один невловимий рух, Анна встала, різко підставивши руку під голову малечі, і не дала вдаритись. Дівчинка підняла свої світлі блакитні очі на спасительку і мило посміхнулась. Найманка підставила палець до вуст, натякаючи, що матері про це знати зовсім не обов’язково. Мала підморгнула і побігла по своїм справам.

― Не боляче? ― поглянула на руку Марійка. ― Точно синець буде.

― Все в порядку, зате дівчинка ціла, ― знизала плечима Анна і повернулась до свого горнятка кави. ― Якби вдарилась, стільки крику було б. Терпіти не можу зайвий переполох.

― Ти невиправна, ― закотила очі подруга.

― Чим сьогодні зайнятий твій ненаглядний? Мені знадобляться його зв’язки в області знущання над історією.

― Це називається реконструкція, ― розсміялась дівчина. ― Тільки Дмитру таке не скажи, бо він з кулаками накинеться, а перед весіллям він має виглядати гарно.

― Обіцяю нічого не зламати, ― в мирному жесті підняла руки найманка і додала: ― А синці все одно за тиждень-другий зійдуть.

― І чого я тільки з тобою спілкуюсь, ― задала риторичне питання Марійка і задумалась. ― Він сьогодні в лабораторії. Можеш під’їхати ближче до шостої, він вже буде вільний.

Анна кивнула і знову поглянула в зал, розчинившись в думках. Вони роїлись і все не могли зібратись в рівний ряд. Вже два роки вона погрузала в болоті власної безнадії.

Рішення, до якого вона йшла майже все життя виявилось не таким вже й правильним. Примарна свобода виглядала привабливіше за реальність і, втративши коріння, Анна не знайшла нової цілі в житті.

Марійка, зрозумівши, що продовження розмови не буде, тихо допила каву і повернулась в салон.

Виринувши з задуми, найманка поглянула на годинник і пішла на вихід, залишивши щедрі чайові. Сріблястий сітроен стрілою розсікав вулиці міста, аби вчасно доставити власницю на місце.

Дмитро працював в невеличкій лабораторії на окраїні міста, а ось у вільний час дуже захоплювався реконструкцією. Саме на одному з історичних фестивалів він і познайомився з Марійкою. Прекрасна леді підкорила серце відважного лицаря, не зважаючи на зауваження Оксани, що антисанітарія і інквізиція ― не найромантичніше підґрунтя для стосунків.

Холодні скляні двері з противним скрипом відчинились, впускаючи Анну в обійми бездушних склянок і машин.

Дмитро щось тихо строчив в блокноті, коли цокіт високих підборів прокотився луною по приміщенні. Він підняв голову і щиро всміхнувся відвідувачці.

― Анно, сто років не бачились, ― обійняв найманку чоловік.

― Ти натякаєш, що востаннє ми перетинались на реконструкції другої світової? ― Фиркнула вона. ― В мене до тебе справа, яка не дозволить втриматись на ногах.

― Ми шукаємо святий грааль? ― скептично хмикнув Дмитро.

― Майже. Старовинну скіфську монету, викрадену з колекції Листова, ― видала вона всю інформацію, яку змогла знайти за кілька годин. Колекціонер не забажав, аби всі, кому не лінь, перемивали йому кісточки.

― Серйозно? Тебе винайняли розгадувати головоломку сторіччя, ― вражено вигукнув чоловік. ― Над цією справою бились найкращі розуми країни, але злочинці врахували все. Жодної зачіпки, крім дивної записки.

― Що за записка? ― миттєво зацікавилась Анна.

― Про неї відомо ще менше. Знаю лише, що вона загнала слідчих в глухий кут, ― знизав плечима Дмитро. ― За можливість дослідити цю записку я готовий душу віддати. Ти ж дістанеш її.

― Не сумнівайся, ― хмикнула найманка і, коротко подякувавши, поїхала додому. Хіміку зараз було точно не до люб’язностей, а ось Анна мала приготуватись. Листов не стане довіряти кому завгодно.

Квартира зустріла її звичним холодом і пустотою. Вона поставила ноутбук на зарядку, випила йогурт, що поодиноко стояв в холодильнику і звалилась в пусте ліжко. Ще довго в її голові прокручувались спогади з часів, коли вона точно знала своє місце, свою роль в цьому безмежному всесвіті. Сон непомітно підкрався, на час забираючи найманку в кращий світ без думок і переживань.

Зранку дівчина стояла перед дзеркалом і похмуро перебирала наряди. Як можна одночасно натякнути на те хто вона, але й приховати надмірну зацікавленість? Руде волосся і підтягнута фігура в купі з тренованою грацією швидко її видадуть, але як же поставити це собі на службу? Ким бути сьогодні і який образ підійде?

Врешті вона зупинилась на довгій зеленій спідниці, під яку було б зручно сховати кілька ножів, але не сьогодні, і легкій білій блузі. Вишукано і доречно. План мав пройти як по нотам, якщо ніхто не завадить.

На вході її пропустили, попередньо старанно обшукавши, і провели в світлу, простору вітальню, де на неї вже чекав чоловік. Він відірвав свій погляд від вікна і абсолютно спокійно промовив:

― Мені безмежно цікаво що ви, панно Новак, зробили з бідною дівчинкою, що мала сьогодні брати в мене інтерв’ю. Сподіваюсь, вона не постраждала.

― Я вас прошу, якщо вона так високо забралась, що добилась аудієнції з головним меценатом міста, то бідолашною жертвою обставин я б її не назвала, ― нітрохи не засоромилась Анна. На те, що її не впізнають, було годі сподіватись.

― Ви сьогодні без зброї? Не здивований. Ваша репутація натякає, що і без неї ви доволі небезпечна, ― спокійно хмикнув він. ― Чаю? Знаючи вашу позицію, алкогольних напоїв не пропоную.

― З радістю, ― підтримала ілюзію світської розмови найманка.

Чоловік подав знак і дівчина, що до цього тінню стояла біля дверей, побігла виконувати доручення. Чоловік тим часом знову поглянув у вікно.

― Вам не здається, що цьогоріч літо надто спекотне? З віком я починаю насолоджуватись помірною прохолодою. Здоров’я вже не те.

― Що ви, ще стільки років попереду, впевнена, ви й мене переживете, ― ввічливо поспішила заперечити дівчина. Меценат і один з найвпливовіших людей Києва дійсно був немолодим, але на свої роки він виглядав досить достойно. Струнке підтягнуте тіло без зайвих лестощів виглядало здоровим і привабливим. На відміну від найманців, багатії не мали сотень шрамів і подряпин, тому Листов виглядав як ідеальна картинка, але при тому така далека і нереальна.

― Думаю конкретно вас пережити не складно, ― хмикнув він. ― Чув на вас нещодавно знову напали. На тоталізаторі та спроба набрала немало голосів не в вашу користь.

― Не знала, що поважні пани розважаються такими дрібницями, ― тихо розсміялась Анна. ― Що таке доля однієї дівчинки в порівнянні зі справами міста?

― Ви достатньо незвичайна дівчина, ― лукаво посміхнувся він, узявши чашку. ― Доля маленької найманки може стати важливішою за мою, пані. Я здогадуюсь навіщо ви тут.

― Більшим здивуванням була б ваша необізнаність, ― фиркнула найманка. ― Ви погоджуєтесь на мою пропозицію?

― Ви її ще не озвучили, ― весело розсміявся меценат. ― Яка вражаюча нахабність. Зараз ви в моєму домі і я можу запросто вас вбити, а ви так легко диктуєте умови. Слава нітрохи не збрехала, ви дійсно божевільна.

― Просто пропозиція вас вже зацікавила, ― знизала плечима Анна, скуштувавши чаю. Навіть отрути пожаліли для гості, подумала вона. ― Інакше отруїли б з порогу.

― Які обмеження ви поставите? ― Одразу злетіла маска добродушного дідуся, а на її місце прийшло справжнє обличчя бізнесмена.

― Не стану доставляти її вам. Лише вкажу точне місце. Викраденнями більше не займаюсь.

― І чого ж ви відійшли від основного профілю?

― Радикуліт. Незручно з чужих вікон вистрибувати, ― фиркнула Анна.

― Скільки?

― Вважайте це доброчинністю, ― невизначено махнула рукою дівчина. ― Беру з вас приклад.

― І в яку ж гру ви граєте, ― проникливо він поглянув в очі найманки. ― Але з вами набагато приємніше спілкуватись, ніж з вашими колегами. Зайві лестощі, відверта брехня і спроби купити мене вже набридли. З вами цікаво говорити, пані Новак. Чекаю на наступну зустріч.

― Приємно вести розмову з рівним, ― кивнула Анна і, залишивши останнє слово за собою, вийшла.

На виході особистий помічний передав їй дивний шматок паперу. Сховавши його подалі, дівчина вийшла за ворота і заціпеніла.

― Привіт, Анні, ― нахабно посміхнувся їй хлопець, схилившись на капот її машини. ― Ще не набридло?

― Я казала, що це моє однозначне і виважене рішення. Я не зміню своєї думки, ― похмуро відповіла вона і широкими кроками підійшла до автомобіля.

― Брехати собі завжди погано, дівчинко моя, ― він поклав свої руки на їй талію і опустив голову на плече.

― Хіба нас не вчили, що правда ― річ суб’єктивна? Кожен бачить її в своєму світлі. Не нав’язуй мені своє.

― Я сумував за тобою.

― Не бреши, ти тут через спадок Мирного. Батько забажав, аби цей рід відійшов достойному кандидату? ― Спокійно запитала Анна.

― Любомир, звісно, має свої інтереси, але я тут тому, що люблю тебе, Анні, ― сильніше стиснув її колишній напарник.

― Дуже мило, ― байдуже відповіла дівчина і, відштовхнувши Дениса, сіла в машину.

Сріблястий автомобіль зник з вулиці, і як сподівалась Анна, з пам’яті хлопця, але точно знала, що найманець тепер легко зможе пробити її по номерам. Яка прикрість, доведеться на час скинути її комусь зі знайомих, світитись не хотілось.

Найманка повернулась до лабораторії, де на неї вже чекав Дмитро. Він подумки потирав руки, поглядаючи на сумку, але не став задавати питань. Відповіді на деякі з них могли бути смертельними.

― Проведи аналіз. Навряд чи знайдеш щось нове, але це єдина зачіпка, ― дістала вона згорток і обережно поклала на стіл. ― Можу я залишити тобі своє авто?

― Яка структура, це просто божественно, ― вигукнув він, лиш доторкнувшись до папірця. Такого паперу вже більш як сто років не роблять.

― Щось конкретне? ― зацікавилась Анна.

― Так, є дещо. Книга, з якої вирвали цей фрагмент, зберігалась в добре оснащеній бібліотеці. Волокна збереглись майже ідеально, а це говорить про те, що вона знаходилась в боксі з правильно налаштованою вологістю. Це, однозначно, приватна колекція, ― вгледівся він через лупу. ― Анно, це просто кощунство! Ми маємо покарати цього покидька.

― Ближче до справи, ― відмахнулась вона. ― Ти можеш визначити склад чорнил?

― Так, завтра буде готово, ― обережно взявши мазок, відповів Дмитро. ― Можна, це буде подарунком на весілля?

― Якщо я розкрию справу, обіцяю запитати власника, ― хмикнула Анна. ― Почерк дивно скидається на мені знайомий, але не можу згадати чий, ― нахмурилась вона.

― Оксана, впевнений, розкаже все про характер його власника, ― скривився чоловік. Він до подруги своєї нареченої відчував глибоку неприязнь, яка, врешті, була взаємною. ― Новий браслет?